Навчально-методичне забезпечення дисципліни (стр. 5 )

6. Принцип зв’язку фізичного виховання з іншими видами діяльності й зайнятості людей передбачає раціональне сполучення засобів фізичного виховання з професійною, навчальною діяльністю, у побуті й під час дозвілля та відпочинку населення.

Вимоги принципу зв’язку фізичного виховання з життєдіяльністю: формування фізичної культури особистості повинно направлятися на створення психофізіологічних передумов до життєдіяльності. З цього випливає, що при розробці й реалізації програм фізичного виховання необхідно визначальну увага приділяти становленню й удосконалюванню життєво важливих рухових умінь і навичок, а також розвитку основних фізичних здібностей; педагогічний процес повинен сприяти освоєнню нових форм рухової активності. Дана вимога встановлена в силу того, що всі можливі умови життєдіяльності передбачити неможливо. Тому раціонально на основі всебічної фізкультурної освіти, розвитку координаційних й інших рухових здібностей, розширення функціональних можливостей організму створювати передумови для освоєння нових видів діяльності; в умовах сучасної науково-технічної революції високий рівень розвитку основних рухових здібностей важливий для людей усіх професій. Професійно-прикладна фізична підготовка має істотне значення для широких мас людей, зайнятих у системі матеріального й духовного виробництва. Сполучення всебічного розвитку рухових здібностей із професійно-прикладною фізичною підготовкою складає одну з істотних вимог національної системи фізичного виховання.

Принципи виховання забезпечують виховний процес, спрямований на формування сприятливого для самореалізації дитини середовища, формування громадянина демократичного суспільства. Принципи базуються, з одного боку, на закономірностях та особливостях процесу виховання, а з іншого — на вимогах суспільства до мети, змісту, засобів і методів виховної діяльності.

Основними принципами виховання є:

1. Принцип гуманізації виховання. Реалізація принципу веде до сформованості у школяра гуманності як вершини його моральності, яка знаходить своє виявлення: у свідомому засвоєнні універсальних цінностей загальнолюдської та національної культури; в осмисленні єдності людського роду й себе як його неповторної частки, зв’язку з іншими людьми, суспільством, природою, культурою; у виявленні любові до людей, всього живого, милосердя, доброти, здатності до співчуття, умінні проявляти доброзичливість до всіх людей, незалежно від їх раси, національності, віросповідання, положення в суспільстві, допомагати близьким і далеким; у прагненні до згоди, добросусідства, свободи, рівності, братства; в готовності вихованців до самозахисту своїх інтересів; у прагненні до оволодіння способами самовиховання, самовдосконалення з метою оволодіння художніми, науковими, естетичними, моральними цінностями, шляхом ознайомлення, охорони, відродження, відтворення в різних видах діяльності та ін.

2. Принцип врахування вікових та індивідуальних особливостей вимагає глибокого й всебічного знання дитини, що передбачає вивчення її особистості, а саме: характеру взаємовідносин у сім’ї, з друзями, однокласниками; загального розвитку дитини, її інтересів, здібностей (культура мови, кругозір, начитаність, інтереси в галузі літератури, мистецтва, науки, техніки, спорту, схильності до певної професії тощо); ставлення до навчання (мотиви, самостійність, активність), фізичної праці; рівня вихованості, сформованості моральних якостей, особливостей темпераменту та ін.

3. Принцип виховання в діяльності й спілкуванні. Умовами ефективної організації діяльності й спілкування є: забезпечення активності особистості в діяльності й спілкуванні, яке передбачає обмін інформацією з проблем етики, естетики, праці, спорту, досвіду, обмін уміннями, результатами діяльності, взаємодію у цьому процесі, тобто діяльність повинна бути значущою для дитини, мати для неї особистісний сенс; залучення дітей до різноманітних видів діяльності: ігрової, пізнавальної, трудової, громадської, спортивної, естетичної – для реалізації мети всебічного розвитку особистості школяра, його самореалізації; створення умов для того, щоб школяр відчував задоволення в процесі виконання конкретної роботи; педагогічне керівництво розвитком дитини у процесі діяльності й спілкування на основі співставлення „зони актуального досягнення” з „зоною найближчого розвитку” (), що дозволяє об’єктивно враховувати новоутворення, зміни, які відбуваються в суб’єкта; забезпечення позитивних міжособистісних стосунків між вихователем і вихованцями – відношення поваги, взаємодопомоги, довіри, співтворчості, спрямованих на розумне поєднання педагогічного керівництва з розвитком ініціативи, активності, самостійності школярів.

4. Принцип стимулювання дитини до самовиховання. Стимулювання до самоактуалізації особистості передбачає певну соціальну адекватність виховання соціально-економічним умовам життя, реаліям політики, духовності суспільства, щоб здійснювати соціальне загартування молоді, пов’язане з вольовими зусиллями для подолання негативного впливу соціуму, набуття соціального імунітету, стресостійкості, рефлексивної позиції.

5. Принцип цілісного підходу до виховання. Цей принцип розглядається як теоретична основа організації виховної діяльності. Цілісність виховного процесу вимагає: диференціації форм і засобів масового та індивідуального впливу в залежності від психологічних, вікових особливостей, освітнього й культурного рівня вихованців; координації зусиль учасників процесу; творчого підходу до організації процесу виховання; врахування конкретної виховної ситуації та закономірностей, принципів, особливостей виховання; варіативність методів, форм, засобів виховання та ін.

Дидактичні принципи — вихідні теоретичні положення, які визначають дії викладача та учня й спрямовані на оптимізацію процесу навчання. До них відносяться: принцип свідомості, активності, науковості, міцності, індивідуалізації, доступності, наочності, повторності, системності, послідовності, поступовості.

Принципи розвитку рухових здібностей. До них відносять: непреривності, системного чергування і відпочинку, поступового збільшення тренувальних впливів, циклічної будови системи занять, вікової адекватності процесу фізичного виховання.

Медичний контроль з фізичного виховання

Однією з основних умов для виконання основних завдань фізичного виховання в школі є добре організований медичний контроль.

Усі школярі не рідше одного разу на рік проходять медичний огляд і за результатами медогляду розподіляються на три медичні групи: основну, підготовчу та спеціальну.

Основна медична група. Вона найбільша за кількісним складом і включає всіх практично здорових учнів, у яких під час щорічних медичних обстежень не було виявлено відхилень у стані здоров’я та в фізичному розвитку. Ці учні можуть і зобов’язані оволодівати в повному об’ємі програмним навчальним матеріалом. Окрім цього, вони можуть бути членами будь-якого фізкультурного чи спортивного колективу (команди), вступати до ДЮСШ, здавати розрядні нормативи, нормативи фізичної підготовленості, брати участь у змаганнях, походах, подорожах і т. д.

Підготовча медична група. До неї зараховують учнів, у стані здоров’я й фізичному розвитку яких немає суттєвих відхилень від норм, а спостерігаються лише незначні порушення, переважно функціонального характеру. Наприклад, нечисті тони чи неорганічні шуми в серці, невеликі хрипи в легенях. У цю групу, як правило, потрапляють діти, у яких спостерігається схильність до надмірної ваги через, наприклад, ожиріння, яке ще не стало хворобою.

Медично-педагогічній практиці відомі й такі випадки: дитина практично здорова, немає у неї ні відхилень від норми, ні функціональних порушень, але рівень її фізичної підготовленості настільки низький, що вона майже задихається після 10-секундного повільного бігу чи 10-кратного підстрибування. І таких учнів також включають у підготовчу медичну групу – до того часу, поки вони не стануть достатньо сильними й витривалими, здатними витримувати більші фізичні навантаження.

Діти, зараховані до підготовчої медичної групи, не звільняються від уроків фізичної культури. Весь навчальний матеріал вивчається ними в загальному строю й нарівні з учнями основної групи. Обмеження встановлюються рідко, тоді, коли вправи можуть підсилювати порушення функціонального чи органічного характеру. Наприклад, коли м’язи й зв’язки, що утримують склепіння ступні, не досить сильні й міцні, то таким дітям не можна виконувати стрибки в довжину чи висоту, бо через часте повторення цих дій може формуватися сплощення ступні.

Якщо повна заборона на виконання окремих вправ – явище досить рідкісне, то цього не можна сказати про обмеження, які стосуються об’єму та інтенсивності навантаження. Такі обмеження у вигляді зменшення кількості повторень, тривалості роботи, швидкості виконання, частоти серцевих скорочень, якої слід досягати в процесі роботи, постійно мають місце й в цьому проявляється принцип індивідуалізації, диференційований підхід до учнів цієї групи.

Що ж стосується позакласних і позашкільних занять, то тут обмеження більш суттєві. Так, наприклад, ці учні не повинні брати участь у змаганнях, туристичних походах і подорожах, здавати розрядні норми, нормативи фізичної підготовленості, бути членами спортивних команд і вихованцями ДЮСШ. Зрозуміло, що всі ці заборони тимчасові: вони втрачають силу, якщо учня переводять в основну медичну групу.

Спеціальна медична група. Сюди належать діти із суттєвими відхиленнями в стані здоров’я, тобто з явно вираженою патологією. Це учні, хворі ревматизмом, у міжприступному періоді, якщо після чергової атаки пройшло 6-12 місяців, при нормальній картині крові та гарних об’єктивних даних, учні після міокардиту в зв’язку з перенесеними гострими інфекційними захворюваннями, учні з вродженими й набутими пороками серця. Сюди ж повинні бути включені й учні, у яких постійно підвищений артеріальний тиск.

До спеціальної групи включаються також школярі, які страждають іншими захворюваннями, і яким в даний час необхідно обмежити фізичні навантаження (після виснаження, викликаного туберкульозною інтоксикацією; при значному відставанні в фізичному розвитку й дуже низькій фізичній підготовленості; після гострих шлунково-кишкових захворювань із проявами виснаження; через 5-6 місяців після гепатохолециститу, а також вірусного гепатиту).