Теоретичні засади професійної педагогічної підготовки майбутніх інженерів-педагогів в контексті приєднання України до болонського процесу (стр. 3 )

Розділ 1. Інженерно-педагогічна освіта як галузь

педагогічної освіти України

Система інженерно-педагогічної освіти – це така галузь освіти, яка призначена для задоволення потреб суспільства у професійних освітянських послугах шляхом підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації висококваліфікованих викладачів-професіоналів для викладання фахових і загальнотехнічних дисциплін та ведення виробничого навчання у закладах системи допрофесійної освіти (навчально-виробничі комбінати, профільні класи загальноосвітніх шкіл, технічні ліцеї), професійно-технічної освіти (ВПУ, навчальні центри та відділи виробничого навчання промислових підприємств) та вищої професійної освіти (ВНЗ І-ІІ рівня акредитації).

Інженерно-педагогічна освіта - це головна складова професійно-педагогічної освіти, яка займає особливе місце у системі народної освіти. Цьому виду освіти притаманно ряд таких специфічних рис, які роблять її унікальною за самою своєю суттю.

По-перше, вона має інтеграційний характер, включаючи в себе педагогічний, інженерно-технічний та виробничо-технологічний компоненти. Інженерно-педагогічна освіта знаходиться, так би мовити, „на стику” інженерної та педагогічної освіти. Вона значно відрізняється від інженерної освіти, яка надається у політехнічних ВНЗ, і якщо зводиться до неї, то входить у протиріччя з системою профтехосвіти. Вона і не педагогічна у традиційному розумінні, бо передбачає підготовку одночасно і до теоретичного, і до практичного навчання не за однією дисципліною, а одночасно за серією дисциплін, що обслуговують конкретну професійну діяльність робітника певної галузі виробництва, а іноді і декількох галузей. Разом з тим, це і не механічне поєднання двох видів освіти, а якісно новий вид знань, що характеризується взаємопроникненням однієї галузі знань в іншу, тісною та раціональною інтеграцією психолого-педагогічного та інженерно-технічного компонентів в підготовці фахівця.

За характером виконуваних професійних функцій фахівців вона відноситься до педагогічної освіти, предметною ж основою інженерно-педагогічної діяльності є інженерна і виробничо-технологічна підготовка, тобто інженерно-технічний компонент освіти носить інструментальний характер – є засобом навчання та виховання. В даному випадку технічні та педагогічні знання утворюють цілісну систему знань та умінь. Саме це становить суттєву відмінну інженерно-педагогічної освіти від педагогічної та інженерної [45].

По-друге, будучи частиною системи народної освіти, інженерно-педагогічна освіта органічно пов’язана з певною галуззю виробництва. Вона будується як вищий концентрат єдиної системи професійної підготовки для галузі або декількох галузей. Сфера виробництва, проникаючи до педагогічного процесу ВНЗ через навчання учнів ПТНЗ та виробничий труд студентів, видозмінює його та робить багато в чому відмінним від традиційного. У системі ІПО функціонують одночасно та у взаємозв’язку і закони педагогіки, і закони виробництва. Взаємодія навчально-виховного та виробничого процесів дає новий тип навчального процесу – виробничо-педагогічний. Таким чином, ІПО представляється як виробничо-педагогічна система.

По-третє, специфіка інженерно-педагогічної освіти полягає в тісному взаємозв’язку з системою ПТО. З одного боку, система інженерно-педагогічної освіти безпосередньо та вагомо впливає через своїх випускників на якість підготовки робітничих кадрів в системі ПТО та ефективне функціонування цієї системи. А з другого боку, система ІПО знаходиться в прямій залежності від вимог навчального процесу в системі ПТО і повинна постійно коригувати підготовку своїх випускників у відповідності з її запитами.

Взагалі, ІПО є відносно новим видом вищої освіти, що не дістав ще свого остаточного осмислення. Вона являє собою приклад гетерогенного явища, що включає безліч різних проблем.

Центральне місце серед цих проблем посідають питання взаємозв’язку педагогічних та технічних знань у змісті інженерно-педагогічної підготовки, функціонування даного взаємозв’язку у науковій системі професійно-педагогічних знань. , говорячи про співвідношення інженерної і педагогічної складових підготовки фахівця, підкреслює, що «идея их интеграции легла в основу представления об инженере-педагоге как о моноспециалисте. В педагогической деятельности в училище ему приходится выполнять и рабочие, и инженерные функции. Педагогика здесь является средством использования технических знаний и умений. Она должна быть системообразующим началом в подготовке специалиста, а, следовательно, как учебная дисциплина должна стать непрерывной на протяжении всего обучения. Поэтому интеграция технических и педагогических знаний и умений – это не союз равных, как это долго предполагалось» [10].

Було багато спроб створити концепцію інженерно-педагогічної освіти. Відомо концепції Е. Ф.Зеєра і В. Д.Акінишина, і . Але усі вони являють собою локальні частини загальної концепції, мало пов’язані між собою. В одному випадку (Е. Ф.Зеєр, В. Д.Акінишин) мова йде про процес підготовки інженера-педагога, в іншому () - про номенклатуру інженерно-педагогічних спеціальностей і вихідних даних до професіограм і кваліфікаційних характеристик, у третьому () – про зміст підготовки фахівця. Але скласти ці підходи в єдину концептуальну систему практично неможливо, кожний з них розроблявся і викладався поза зв'язком з іншими, самостійно, при відсутності загальної методології.

Дослідженню соціально-педагогічних аспектів підготовки інженерно-педагогічних кадрів присвячено роботи , , Г. Є.Зборовського, ї, іна, А. І.Пастухова, психологічні проблеми відображено в роботах Е. Ф.Зеєра, іної, , І. І.Лобача, дидактичні питання розглядалися в роботах З. Ф.Єсаревої, єва, П. І.Підкасистого, , ї. Найбільше число наукових публікацій стосується проблем методики навчання і виховання студентів інженерно-педагогічних спеціальностей. Це роботи Л. Д.Акімової, , єва, ї, , єєва та ін.

В останні роки почалося активне вивчення професійної діяльності, у тому числі викладацької, з позицій системного підходу, у межах якого здійснюються індивідуально-мотиваційний, компонентно-цільовий і структурно-функціональний аналіз.

Однак аналіз літератури з інженерно-педагогічної освіти, вивчення професійної діяльності випускників інженерно-педагогічних спеціальностей, ознайомлення з досвідом роботи навчальних закладів, які здійснюють випуск цих фахівців, показує, що підготовка інженерно-педагогічних працівників для системи ПТО в своїй основі залишається емпіричною і не має достатнього наукового обґрунтування.

Педагогічні закони, якими приходиться користуватися в освітньому процесі інженерів-педагогів є настільки загальними, що не відбивають специфіку інженерно-педагогічного ВНЗ. На жаль, специфічні закони ще чітко не сформульовані. Але до них, зокрема, можна віднести закони взаємної обумовленості педагогічного і виробничого процесів; взаємозв’язку загальнонаукової і професійної підготовки фахівців; перспективної (випереджальної) підготовки студентів відносно розвитку професійної школи і галузі виробництва. У межах цих законів реалізується вища інженерно-педагогічна освіта.

Слід враховувати, що існуючі зараз у науці концепції професійного навчання формувалися на основі соціального замовлення, обумовленого вимогами індустріального виробництва, яке допускає відрив операційно-діяльнісних структур від цілісних особистісних характеристик. І хоча ці концепції можуть використовуватися і зараз при вирішенні тих або інших окремих завдань підготовки робітників, але свою прогностичну функцію вони вже втратили.

Аналіз даної проблематики в комплексі показує, що назріла необхідність розробки нової теоретико-методологічної концепції професійного навчання на основі комплексних експериментальних досліджень як тих методичних і організаційно-практичних передумов, що були покладені в основу підготовки робітників індустріального типу виробництва, так і тих, які обумовили необхідність підготовки робітників для нового науково-індустріального типу виробництва. Наступність і розходження цих двох типів виробництва складають об’єктивну основу наступності і розходження технологій професійного навчання для цих виробництв, а також основу наступності і розходження підготовки інженерно-педагогічних працівників для системи ПТО [13].

Якщо звернутись до історії розвитку ІПО, то це є історія періодичного перегляду поглядів на її організацію. Протягом всіх років існування ІПО точаться гострі дискусії про суть кваліфікаційних вимог до інженера-педагога і тісно пов’язаних з ними вимог до змісту їхньої освіти.

Аналіз наукових праць цілої плеяди вчених Російського державного професійно-педагогічного університету та Української інженерно-педагогічної академії (, , І. Б. Васильєв та ін.), які стояли у джерел реформування ІПО, надав змоги простежити історичні шляхи, закономірності та проблеми розвитку цього виду освіти.

Авторами монографії виділено три етапи в історії розвитку системи підготовки кадрів для закладів ПТО в Україні, де переломними моментами були постанови уряду з кардинальними змінами в організації ІПО :

І етап: 60-ті роки – 1998 рік;

ІІ етап: 1998 рік – 2004 рік;

ІІІ етап: 2004 рік – по теперішній час.

В цьому розділі ми розглянемо докладніше перші два етапи. Третьому сучасному етапу розвитку ІПО будуть присвячені наступні розділи монографії.

Бурхливий розвиток інженерно-педагогічної освіти України, як самостійної галузі освіти, припадає на 60-ті роки.

Саме 60-ті роки характеризувались зростанням кількості професійно-технічних закладів (СПТУ, ТУ, навчально-виробничих комбінатів і т. ін.).

Одночасно зростала потреба у викладачах спеціальних дисциплін та майстрах виробничого навчання, різко зростали вимоги до їхньої кваліфікації та рівня підготовки. Інженери й техніки, які приходили з виробництва, вже не могли задовольнити цих вимог, бо не мали належної психолого-педагогічної підготовки і не могли якісно організувати навчальний процес і передавати свої знання учням. Після передачі навчальних закладів у ведення республік Радою Міністрів УРСР була видана постанова „Про подальший розвиток і покращення підготовки кваліфікованих робітничих кадрів в професійно-технічних закладах Української РСР” (від 29 травня 1961 р.), у якому Мінвузу УРСР було запропоновано організувати в технічних та сільськогосподарських вузах інженерно-педагогічні факультети або відділення для підготовки інженерно-педагогічних працівників ПТУ. В результаті були відкриті інженерно-педагогічні факультети в Львівському, Харківському, Донецькому, Київському політехнічних інститутах, Київському інституті легкої промисловості, а також агропедагогічні факультети в Уманському та Полтавському сільгоспінститутах.