Теоретичні засади професійної педагогічної підготовки майбутніх інженерів-педагогів в контексті приєднання України до болонського процесу (стр. 6 )

На нашу думку, розпочинати підготовку майбутнього фахівця до професійно-педагогічної діяльності в ПТНЗ треба ще зі шкільних років. Така підготовка є найбільш ефективною, тому що, окрім всього іншого, людина з самого початку ставить собі за мету працювати саме в системі ПТО, психологічно готується до цієї професії, пізнає її особливості, набуває професійної спрямованості. Взагалі, ідеальним є варіант, коли учень середньої школи свідомо та охоче йде вчитися до ПТНЗ, потім закінчує ВНЗ інженерно-педагогічного профілю, набуває певної кваліфікації та повертається до свого закладу вже підготовленим належним чином фахівцем.

Треба відзначити, що перевагою отримання інженерно-педагогічного фаху є те, що протягом усього періоду навчання студенти одержують абсолютно специфічні знання, які характеризуються взаємопроникненням однієї галузі знань в іншу, тісною та раціональною інтеграцією психолого-педагогічного та фахового компонентів у підготовці фахівців. Зміст підготовки інженерів-педагогів за програмою бакалавр-магістр включає професіонально-педагогічний і професіонально-інженерний аспекти, що освоюються одночасно. Ефективність підготовки забезпечується, в першу чергу, за рахунок наскрізної професійної педагогічної та галузевої підготовки, їх єдності та взаємозв’язку, що не характерно для інших галузей освіти. За такої підготовки педагогічні та технічні знання випускника складаються в цілісну систему знань та умінь.

Що стосується підготовки фахівців інженерно-педагогічного профілю за системою європейського інженера-педагога, то для України характерним є саме те, що в якості вхідних параметрів виступають переважно випускники системи ПТО або загальної середньої освіти. Іншими словами це абітурієнт, який на першому етапі одержує ступінь бакалавра, навчаючись за системою бакалаврата. Далі навчається за програмою магістра професійного навчання, яка включає стажування на виробництві та у навчальному закладі. На наступній стадії він йде працювати викладачем в професійному навчальному закладі (ПТНЗ, коледж, технікум), далі працює викладачем у ВНЗ, підвищуючи свою наукову кваліфікацію та одержуючи ступінь РАЕD, після чого додатково підвищує кваліфікацію за системою IGIP і стає європейським інженером-педагогом (ING - PAED IGIP), який і виступає в ролі вихідного параметра.

Підвищенням кваліфікації викладачів за системою IGIP займається Національний моніторинговий комітет України, створений на базі Української інженерно-педагогічної академії Міжнародним товариством інженерної педагогіки (die Internacionale Gesellschaft fur Ingenieurpadagogik — IGIP). Цілями, які ставлять перед собою національні комітети, є послідовна психолого-педагогічна підготовка викладачів на базі Центрів інженерної підготовки (ЦІП), сертифікація і представлення до звання “Європейський інженер-педагог”, сертифікація інженерно-педагогічних навчальних закладів та ін.

До складу Національного моніторингового комітету України увійшли вчені, працівники освіти з Києва, Львова, Одеси, Сімферополя, Харкова. Він активно взаємодіє з усіма вищими навчальними закладами країни для підготовки інженерно-педагогічних кадрів європейського рівня. У Центрі інженерної педагогіки систематично проводиться підготовка викладачів найвищої кваліфікації інженерних дисциплін за програмами IGIP для технічних ВНЗ. Сьогодні чисельність таких європейських педагогів в Україні перевищила 100 осіб (це ті педагоги, які вже працюють в технічних вузах, мають великий стаж роботи і науковий ступінь).

Крім того, система підготовки інженерів-педагогів за європейською системою знайшла своє застосування на крупних промислових підприємствах. Так, УІПА здійснює на Криворізькому гірничо-збагачувальному комбінаті, Запорізькій АЕС, Хмельницькій АЕС психолого-педагогічну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації оперативного персоналу підприємств, який в подальшому буде займатися підготовкою та перепідготовкою кваліфікованих робітників.

Розділ 2. Питання якості інженерно-педагогічної освіти

в контексті приєднання України до Болонського процесу

Процеси, які сьогодні відбуваються в суспільно-політичному і соціально-економічному житті України, входження її до світового співтовариства, глибинна трансформація суспільної психології, системи життєвих цінностей та орієнтирів, морально-етичних норм обумовлюють новий виток розвитку освіти. Саме вища освіта забезпечує відтворення та розвиток інноваційного потенціалу економіки, формування сучасної національної еліти, являючись однією з провідних галузей розвитку суспільства.

І насамперед, це стосується інженерно-педагогічної освіти, бо підготовка конкурентоспроможних на внутрішньому та світовому ринку праці інженерно-педагогічних кадрів є, на нашу думку, першочерговим, пріоритетним напрямком розвитку вищої освіти в Україні.

Сьогодні рівень та якість підготовки кадрів стає найважливішим чинником та необхідною передумовою ефективного вирішення завдань розвитку економіки України. Сучасні економічні та соціально-політичні умови потребують працівника „нового типу” – професійно і соціально мобільного; такого, що має глибокі професійні знання з інтегрованих професій, володіє економічними і правовими знаннями; здатного до технічної та соціальної творчості, самовдосконалення, готового до роботи при різних формах організації праці та виробництва в умовах конкуренції.

Це, в свою чергу, викликає необхідність зміни стратегії підготовки фахівців. Якщо завданням традиційної стратегії була підготовка фахівця, здатного виконувати професійну діяльність у відповідності з вимогами місця працевлаштування у вітчизняній галузі економіки та освіти, то зараз завданням нової стратегії підготовки є підготовка фахівця, здатного самостійно отримувати знання і застосовувати способи виконання професійної діяльності в мінливих соціально-економічних умовах та здатного продовжувати освіту в будь-якому вітчизняному або зарубіжному навчальному закладі країн Європи.

У зв’язку цим виникають нові вимоги і до сучасних інженерів-педагогів, бо від рівня та якості їхньої освіти значною мірою залежить забезпечення підготовки робітничих кадрів „нового типу”. Таким чином, кардинальний перегляд всіх складових інженерно-педагогічної підготовки – це безумовна вимога часу. Тому, на наш погляд, з 2004 року, по-суті, розпочався третій етап розвитку інженерно-педагогічної освіти.

В цей період пріоритетним напрямком розвитку вищої освіти України стала її інтеграція до світового та європейського освітнього простору. Українська освіта не може розвиватися тільки як самостійна система, оскільки Україна розташована в самому серці Європи та на неї мають вплив сучасні загально-цивілізаційні тенденції розвитку. Україна прагне бути повноправним учасником процесу європейської інтеграції, тому модернізація вищої освіти здійснюється у повній відповідності до положень Лісабонської угоди та принципів Болонського процесу.

Болонський процес – це процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи, розробки єдиних критеріїв та стандартів у масштабах всього континенту, зміни освітніх програм і потрібних інституційних перетворень у ВНЗ Європи задля створення до 2010 року спільного європейського наукового та освітнього простору. Головна мета цього процесу - консолідація зусиль наукової та освітянської громадськості та урядів країн Європи для підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки та вищої освіти у світі, підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування, поліпшення мобільності громадян на європейському ринку праці. У межах цього простору мають діяти єдині вимоги до визнання дипломів про освіту, працевлаштування та мобільності громадян, що істотно підвищить конкурентоспроможність європейського ринку праці та освітніх послуг [16].

Стояти осторонь від цього процесу Україна не може. Освіта вже стала одним з найважливіших чинників політики. Освітянське суспільство України зацікавлене діяти в усіх напрямках Болонського процесу [15], а саме:

·  перехід до динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, що дасть змогу задовольняти можливості особистості в здобутті освіти та забезпечити її мобільність на ринку праці;

·  формування мережі ВНЗ, яка задовольняла б інтереси особи та потреби кожної людини і держави в цілому;

·  підвищення освітнього і культурного рівня суспільства, створення умов для навчання протягом усього життя;

·  піднесення вищої освіти України до рівня вищої освіти розвинутих країн світу та її інтеграція до міжнародного науково-освітнього співтовариства.

На сьогодні в Україні в цьому плані зроблено вже досить багато, але враховуючи суттєві розбіжності в структурі та завданнях систем вищої освіти України та більшості європейських країн, неможна в наших умовах просто скопіювати все те, що пропонує Європа. Потрібні певні структурні зміни в українській системі освіти, а це, в свою чергу, неможливо без відповідних соціально-політичних та економічних змін. Тому процес перебудови системи освіти України потребує, насамперед, значної багатопланової підготовчої роботи – законодавчої, теоретичної, дослідної тощо, у главі кута якої має бути врахування національної специфіки, великого теоретичного і практичного досвіду підготовки кадрів. Орієнтація на Болонський процес не повинна призводити до надмірної перебудови вітчизняної системи освіти, інакше можна втрати надбання вітчизняної вищої школи ще не встигнувши набути переваг освітніх систем Європи [80].

Болонські вимоги — це не уніфікація вищої освіти в Європі, а широкий доступ багатоманітності освітніх і культурних надбань різних країн. Участь вищої освіти України в Болонських перетвореннях має бути спрямована лише на її розвиток і набуття нових якісних ознак, а не на втрату кращих традицій, зниження національних стандартів якості. Метою є і те, щоб Європа зрозуміла, що в Україні потужна система вищої освіти, потужні наукові школи.

Україна відчуває підтримку європейської спільноти. За цей час у нашій країні побувало багато місій Ради Європи, які розглядали стан освіти, проводили експертизу освітянської законодавчої бази і, практично, зауважень не було. Тому стратегічним завданням реформування вищої освіти в Україні є трансформація кількісних показників освітніх послуг у якісні. Цей трансформаційний процес має базуватися на таких засадах [92]: