Теоретичні засади професійної педагогічної підготовки майбутніх інженерів-педагогів в контексті приєднання України до болонського процесу (стр. 4 )

70-ті та 80-ті роки для системи ІПО стали періодом становлення її, як самостійної та специфічної галузі освіти. На цей час припадає формування переліку спеціальностей інженерів-педагогів, кваліфікаційних характеристик цих спеціальностей, розробка та координація навчальних планів спеціальностей та навчальних програм дисциплін, які входили до цих планів. Крім того, розроблялись вимоги до дипломних проектів цих спеціалістів, створювалась чітка система виробничого навчання у ВНЗ та система виробничих і навчальних практик.

На початку розвитку системи підготовки кадрів для закладів ПТО (60-ті та початок 70-х років) панувала концепція, згідно з якою випускник інженерно-педагогічної спеціальності мав бути підготовленим рівнозначно як до багатопрофільної інженерної, так і до багатопланової педагогічної діяльності. Відповідно до такої концепції універсальної підготовки інженерний компонент, закладений в навчальний план будь-якої інженерно-педагогічної спеціальності, копіював підхід до організації підготовки відповідних інженерних спеціальностей, а педагогічний компонент підготовки перебував у стані становлення і не мав чітко сформульованої спрямованості. Тобто, така концепція підготовки інженера-педагога була більш інженерною, ніж педагогічною. Це відобразилося в самих назвах спеціальностей ("Електроенергетика", "Машинобудування" та інші).

На той час така підготовка спеціалістів повністю себе виправдала, бо суттєво розширила можливість працевлаштування випускника інженерно-педагогічного вузу в умовах планового господарства. Однак життя показало недоліки такої концепції підготовки спеціалістів.

Гонитва за широкою універсальністю знижувала якість самої підготовки спеціаліста і як інженера, і як педагога через обмаль часу (5 років навчання). З середини 70-х років на зміну зазначеній вище прийшла інша концепція, згідно з якою педагогічний компонент був чітко зорієнтований на підготовку викладачів спеціальних та загальнотехнічних дисциплін, а інженерна складова являла собою змістовну базу для навчання спеціаліста як викладача та методиста. Згідно з цією концепцією визнано пріоритет педагогічної складової освіти, що і було закріплено в назвах кваліфікації випускників: інженер-викладач електроенергетичних дисциплін, інженер-викладач машинобудівельних дисциплін та інші.

У цей час відбулися суттєві зміни в кваліфікаційних характеристиках і в самому змісті освіти. Тоді виробниче навчання було зосереджено в основному на першому курсі та мало суто ознайомчий характер. Зросла кількість педагогічних дисциплін і педагогічних практик. Випускники інженерно-педагогічних вузів у ті роки направлялись в основному на роботу в ПТУ на посади викладачів спеціальних та загальнотехнічних дисциплін. Разом з тим, існував розподіл і на інженерні посади у відповідні галузі.

Починаючи із середини 80-х років, відбулася зміна поглядів на зміст ІПО. Сталося так, що професійні навчальні заклади виявилися перенасиченими викладацькими кадрами й виникли труднощі з розподілом випускників на роботу. В зв’язку з цим постало питання про перехід до підготовки комплексного спеціаліста для системи професійно-технічної та вищої освіти.

Такий спеціаліст повинен був виконувати функції як викладача спеціальних дисциплін, так і майстра виробничого навчання. Це відобразилося у назвах інженерно-педагогічних спеціальностей, які тепер стали називатись: „Професійне навчання та технічні дисципліни”, а кваліфікація „інженер-педагог”.

По суті у СРСР склалася дворівнева система підготовки інженерно-педагогічних кадрів, яка включала підготовку:

- майстрів виробничого навчання (середня кваліфікація), підготовка фахівців здійснювалась в індустріально-педагогічних коледжах і технікумах;

- інженерів-педагогів (вища кваліфікація), підготовка яких здійснювалась на інженерно-педагогічних факультетах технічних ВНЗ та в інженерно-педагогічних ВНЗ.

На території колишнього СРСР було створено два вищих навчальних заклади, які готували інженерів-педагогів – це Свердловський інженерно-педагогічний інститут та Харківський інженерно-педагогічний інститут.

При цьому слід зупинитися на розкритті самого поняття інженер-педагог. У 70-х роках у період бурхливого становлення і розвитку інженерно-педагогічної освіти поняття “інженер-педагог” визначало кваліфікацію фахівців інженерно-педагогічного профілю.

У концепції розвитку інженерно-педагогічної освіти, представленої Свердловським інженерно-педагогічним інститутом (СІПІ) [45], виділені наступні види кваліфікації фахівців інженерно-педагогічної освіти:

-інженер-педагог - фахівець з вищою освітою, що здійснює педагогічну, навчально-виробничу та організаційно-методичну діяльність з професійної підготовки по одній з галузей виробництва в системі профтехосвіти, а також кваліфікованих робітників на виробництві. Його характеризує широкий педагогічний профіль, він здатний виконувати функції майстра виробничого навчання і викладача профтехциклу, а також поєднувати ці функції;

- інженер-викладач - фахівець з вищою освітою, що здійснює педагогічну, навчально-виробничу та організаційно-методичну діяльність з викладання технічних дисциплін по одній з галузей виробництва в навчальних закладах професійно-технічної і середньої фахової освіти, а також на промислових підприємствах. Суттєвою характеристикою інженера-викладача є широкий політехнічний профіль;

- інженер професійного навчання - фахівець з вищою освітою, що здійснює виробниче навчання і керівництво технічною творчістю (військово-технічні і спортивно-технічні кружки) учнів. Суттєвою характеристикою цих фахівців є широкий виробничо-технічний профіль;

- майстер-педагог професійної підготовки - фахівець з вищою педагогічною і середньою фаховою освітою, що здійснює професійне навчання і виховання учнів ПТУ та НВК. Важливою особливістю цих фахівців є ґрунтовна підготовка до виконання професійних функцій вихователя.

Дане розподілення на відповідні кваліфікації не повною мірою виправдало себе, оскільки працівники професійних навчальних закладів, як правило, поєднують усі функції (інженера-педагога, інженера-викладача, майстра-педагога). У результаті найпоширенішим виявилося поняття „інженер-педагог”, яке вміщало в себе усі види кваліфікації.

При цьому, як зазначено в кваліфікаційній характеристиці інженера-педагога, кваліфікація інженер-педагог має на увазі такого фахівця, що був би призначений для організації навчання робітників професіям, для здійснення їхньої перепідготовки і підвищення кваліфікації; проведення навчально-виховної роботи у ВНЗ і середньоспеціальних навчальних закладах при підготовці інженерно-педагогічних кадрів; організаційно-методичної роботи в органах народної освіти; науково-дослідної роботи в галузі удосконалювання методики професійної освіти робітників.

Виконання випускниками інженерно-педагогічних ВНЗ функцій майстрів виробничого навчання підвищило вимоги до абітурієнтів цих ВНЗ і привело до того, що в правилах прийому з’явилась вимога щодо обов’язкової наявності у абітурієнтів робітничого розряду з обраного напрямку підготовки, а це, в свою чергу, знизило можливість випускників загальноосвітніх шкіл на одержання ІПО.

Разом з тим рівень природничої підготовки молодих робітників з виробництва та випускників ПТУ виявився суттєво нижчим, ніж у випускників середніх шкіл. І хоча ВНЗ намагалися виправити це становище за допомогою відкриття підготовчих відділень та курсів для своїх абітурієнтів, але повністю компенсувати цей недолік не вдалося. Все це призвело до зниження успішності студентів інженерно-педагогічної спеціальності та падіння теоретичного рівня підготовки випускників.

На початку 90-х років почалося реформування ПТО України. Зміни в галузі економіки держави, пов’язані з її переходом до ринку, та зміни в соціально-політичному житті суспільства поставили нові вимоги до підготовки робітників та службовців.

Для різкого підвищення їхньої теоретичної підготовки з правил прийому до інженерно-педагогічних ВНЗ було виключено вимогу обов’язкової наявності робітничого розряду з обраного у ВНЗ напрямку підготовки. Це дало змогу вступати до цих ВНЗ найбільш підготовленим випускникам загальноосвітніх шкіл на рівні з відмінниками ПТУ та технікумів, що в свою чергу суттєво підвищило початковий природничий рівень підготовки абітурієнтів.

У свою чергу скорочення державного фінансування освіти призвело до скорочення кількості викладачів у ПТУ та технікумах, а це позначилося на тому, що практично кожний викладач ПТУ повинен був нарівні з виконанням своїх функцій викладача загальнотехнічних або спеціальних дисциплін виконувати функції майстра виробничого навчання.

Таке становище призвело до необхідності різкого підвищення рівня виробничого навчання в інженерно-педагогічних ВНЗ. Зросли вимоги до виробничої бази цих ВНЗ (обов’язкова наявність навчально-виробничих майстерень). Виникла потреба тісного зв’язку з промисловим виробництвом та із закладами системи ПТО, що давало додаткову можливість використовувати їхню виробничу базу з більш сучасним обладнанням. Вся система виробничого навчання будується таким чином, щоб випускник після закінчення навчання мав не нижче 4-го кваліфікаційного робітничого розряду.

Взагалі, у цей період було розроблено дуже багато основоположних принципів інженерно-педагогічної освіти, базових (нормативних) документів, навчально-методичних розробок, було створено дуже ефективну систему підготовки інженерно-педагогічних кадрів без відриву від виробництва, розвиток та координацію якої здійснювало Навчально-методичне об’єднання, організоване на базі Харківського інженерно-педагогічного інституту.

Наприкінці першого етапу розвитку ІПО на Україні склалась така система підготовки фахівців: головний навчальний заклад - Харківський інженерно-педагогічний інститут (з 1994 року перейменований в Українську інженерно-педагогічну академію), єдиний, що мав ІV рівень акредитації і в якому готувались фахівці вищої кваліфікації, а також 9 технікумів та коледж, в яких готувались майстри виробничого навчання для системи ПТО (рис.1.1.).

Після прийняття Закону “Про освіту” з 1998 року в Україні розпочався другий етап розвитку ІПО. Було введено чотирьохрівневу освіту, яка передбачає такі освітньо-кваліфікаційні рівні: „молодший спеціаліст”, „бакалавр”, „спеціаліст”, „магістр”. Професійне призначення та умови використання інженерно-педагогічних кадрів надані у таблиці 1.1.