Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) (стр. 14 )

Усе сказане вище дозволяє нам дати власну робочу дефініцію аналізованого явища. Постколоніалізм – це актуалізована (найчастіше) постімперською історичною ситуацією загальногуманітарна методологія, в котрій підставою для інтерпретації служать: пріоритетність збереження й розвитку національної культури, утвердження її самодостатності та поборення імперських дискурсів. Тому справжній постколоніалізм завжди націоцентричний та антиколоніальний.

Відповідно до цього варто зазначити і наступне. Існує три дискурсивні форми побутування постколоніальних студій: „чисті“ націологічні, „чисті“ постмодерні та еклектичні (найбільш поширені), в котрих різновиди постколоніалізму складно між собою співвідносяться. Так, наприклад, в українському літературознавстві неважко помітити дві домінуючі групи постколоніальних учених. Першу з них утворюють дослідники, котрі відверто тяжіють до постмодернізму (М. Павлишин, Г. Грабович, С. Павличко, В. Агеєва та ін.), другу – автори, котрі або виразно стоять на позиціях націологічного постколоніалізму, або приховано (підсвідомо) тяжіють до нього, долаючи еклектичність (С. Андрусів, О. Баган, Л. Бондар, М. Бондар, О. Вертій, С. Гречанюк, І. Денисюк, В. Дончик, М. Жулинський, М. Зубрицька, М. Ільницький, С. Квіт, Г. Клочек, Б. Криса, Л. Куценко, Я. Мельник, Л. Мороз, М. Наєнко, В. Пахаренко, Т. Салига, Л. Сеник, Г. Сивокінь, К. Фролова, В. Шевчук, Н. Шумило та ін.).

Не секрет, що сучасна постколоніальна ситуація незалежної України ризикує остаточно поміняти статус і перетворитися в суто неоколоніальну під впливом двох потужних імперських наступів – із Заходу та Росії. Тому вибір молодого постколоніального науковця перед відразливим обличчям новітнього колоніалізму максимально конкретизується. Він може вибрати літературознавство як постмодерну (неоімперську) гру, байдужу чи відверто ворожу національній культурі, або літературознавство як інтелектуальну боротьбу за відродження та утвердження національно-культурної ідентичності. Саме з цього другого усвідомлення бере свій початок одна з найефективніших теорій культурного націоналізму – націологічний постколоніалізм.

1. Постколоніальна критика і теорія // Антологія світової літературно-критичної думки / За ред. М. Зубрицької.– Львів: Літопис, 1996.– С. 532.

2. Там само.

3. Там само.

4. Козаки в Ямайці: постколоніяльні риси в сучасній українській культурі // Канон та іконостас: Літературно-критичні статті.– К.: Час, 1997.– С. 225.

5. Постколоніальна критика і теорія…– С. 533.

6. Детальніше див. роботи сучасних політологів, передусім праці (90-х–2000-х) В. Іванишина (прим. автора).

7. Саїд Е. Д. Орієнталізм / Пер. з англ. В. Шовкун.– К.: Основи, 2001.– С. 34.

8. Постколоніальна критика і теорія…– С. 533.

9. Там само.

10. Козаки в Ямайці…– С. 227.

11. Саїд Е. Д. Орієнталізм…– С. 144.

12. Козаки в Ямайці…– С. 227.

13. Постколоніальна критика і теорія…– С. 533.

14. Козаки в Ямайці…– С. 227.

15. Там само.

16. Постколоніальна критика і теорія…– С. 533.

17. Козаки в Ямайці…– С. 227.

18. Там само.– С. 226.

19. Там само.– С. 234.

20. Там само.

21. Канон та іконостас // Канон та іконостас…– С. 197.

22. Націєрозповідність (передмова до книги „Нація і розповідь“) // Антологія світової літературно-критичної думки…– С. 562–564.

23. Цит. за: , Тіффін Г. Постколоніальна критика // Антологія…– С. 537.

24. Мукгерджі А. П. Чий постколоніалізм і чий постмодернізм? // Антологія…– С. 563.

25. Там само.

26. Там само.– С. 563–564.

27. Дюрінг С. Література – двійник націоналізму? // Антологія…– С. 565.

28. Саїд Е. Д. Орієнталізм…– С. 41.

29. Козаки в Ямайці…– С. 234.

2.2.2. „Культурний імперіалізм“ і „культурний націоналізм“

Актуальність теорії постколоніалізму в сучасній українській науці чомусь не завжди усвідомлюється. Хоча, відзначимо ще раз, концепти цієї методології доволі широко використовуються на практиці. І проблема, на наш погляд, полягає саме в бракові їх усвідомлення, котра призводить до браку критичної саморефлексії та конкретизації уявлення дослідника про власну культурно-історичну ситуацію. І тому не кожен професіонал може помітити те, що помітив, скажімо, Михайло Наєнко, влучно характеризуючи філологічний аспект постімперської дійсності: „На рубежі 80–90-х років гарматний гул на фронтах останньої в радянській імперії війни з україністикою почав ніби стихати. І ще очевиднішими стали її наслідки: гори трупів, гори поламаних душ і ледве жевріючий попіл її національної духовності. Дослідники літератури в тому попелі активно почали шукати найтепліші жаринки, щоб розкласти справжнє багаття наукового літературознавства“1.

Видається особливо важливим наголосити (окрім промовистого „ніби“!) на тому, що український гуманітарій працює в параметрах виразно поруйнованої – „жевріючий попіл“ – російсько-комуністичним колоніалізмом національно-культурної духовної системи. І далеко не всі сучасні „дослідники літератури“ зайнялись шляхетною справою розкладення „багаття наукового літературознавства“.

Виявити, охарактеризувати, інтерпретувати окреслені процеси без використання методології постколоніалізму, на наш погляд, вкрай важко, оскільки ця інтердисциплінарна теорія була випрацювана саме з метою поглибленого вивчення різних параметрів колонізованої культури, імперських дискурсів та стратегій національно-духовного захисту. З іншого боку, попри численні дослідження, сам постколоніалізм потребує ґрунтовного метакритичного осмислення насамперед, як нам видається, з позицій генеральної для гуманітаристики методології – герменевтики.

Таке осмислення, на нашу думку, повинно б охоплювати насамперед два завдання (оскільки виявлення двох основних типів постколоніального метадискурсу зроблене нами вище[13]): окреслення поняття „культурний імперіалізм“ та охарактеризування іншого провідного концепту постколоніальних студій – „культурний націоналізм“.

Герменевтика спонукає вивчати будь-який феномен передусім на змістовому та смисловому рівні, який у нашому випадку поєднуватиме методологічний, телеологічний та аксіологічний аспекти у національно-екзистенціальних межах, враховуючи наявність постмодерного (космополітично-ліберального) та націологічного постколоніалізму і розглядаючи останній різновид цієї теорії як автентичний.

Найбільш продуктивним видається нам спосіб вивчення тієї чи іншої методології через провідні (системотворчі) концепти. Вище ми вже перераховували деякі постколоніалістичні категорії, зупинимось тепер трохи детальніше на тих двох, котрі видаються опорними: культурному імперіалізмі та культурному націоналізмі. При експлікації використовуємо як досвід дослідників-постколоніалістів (різних типів), так і вчених-націологів (принагідно), котрі поглиблено вивчали ці проблеми.

Мабуть, першу найбільш ґрунтовну культурологічну характеристику культурного імперіалізму та, одночасно, глибоко наукову й сучасну його критику дав Едвард Саїд у полемічній монографії „Орієнталізм“ (1978)[14]. (Очевидно, не в останню чергу це спричинило те, що книжка стала інтелектуальним стимулом для масового захоплення постклоніалізмом у світовому літературознавчому метадискурсі 80-х та 90-х). У цій роботі більшість характерних рис імперського та неоімперського дискурсу простежено на конкретному прикладі орієнталізму як „західного способу панувати над Сходом, реструктуризовувати його, здійснювати над ним владу“2.

Орієнталізм постає як широка імперська стратегія мислення, що проявляється у різних сферах культури (не лише в науці про Орієнт), і водночас як „знакова система, яка виражає європейсько-атлантичну владу над Сходом, а не як правдивий дискурс про Схід (яким він претендує бути у своїй академічній або науковій формі)“3. Тому „загальні ідеї“, представлені в орієнталізмі, „наскрізь просякнуті доктринами європейської вищості, всілякими різновидами расизму, імперіалізмом тощо“ і при цьому вони представляють відверто хибну інтерпретацію („надінтерпретацію“, за У. Еко), оскільки „нехтують величезну кількість емпіричного матеріалу“4.

Це ж стосується сфер художньої літератури та науки про літературу. „Дуже часто припускають,– зазначає американо-палестинський дослідник, по-новому реабілітуючи суспільну функціональність художнього дискурсу,– що література та культура політично, навіть економічно, невинні; мені не раз здавалося, що це не так, і, звичайно ж, мої студії орієнталізму переконали мене.., що суспільство та літературну культуру слід вивчати лише у парі“5. При цьому для об’єктивного дослідника увиразнюється західна тенденція фіксувати Схід „для потреб Заходу“6. Художні чи наукові „описи Сходу зводяться нінащо проекціями та моделями, накинутими на нього імперським его, яке не приховує своєї сили“7.

Не забуваймо, що у випадку культурного імперіалізму йдеться про одну із найнебезпечніших форм колоніалістичної ідеології. А сам імперіалізм/колоніалізм розглядають як „сукупність заходів, якими колонізатор перебирає і реалізовує владу над колонізованим, примушуючи його діяти згідно з рішенням і в інтересах не своїх, а колонізатора“8.

Мету імперіалізму в культурі добре показує Е. Саїд, коли наводить висловлювання лорда Кромера, „господаря“ Єгипту з 1882 по 1907 роки, котрий, на думку іншого імперіального мислителя Белфура, „створив Єгипет“. Кромер радить культивувати космополітизм серед колонізованих англійцями народів (ідійців, єгиптян, зулусів тощо): „…хоч ми ніколи не зможемо пробудити в цих людях почуття патріотизму, спорідненого з тим, який опирається на близькість раси або спільність мови, ми зможемо, можливо, виплекати своєрідну космополітичну відданість (виділення наше.– П. І.), засновану на почутті поваги, що природно виникає у відношенні до людей, наділених вищими талантами і схильних до некорисливої поведінки, та на почутті вдячності за добро, вже зроблене, і за те, якого сподіваються“9.