Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) (стр. 22 )

В іншій студії охарактеризувати й збагнути національний сенс доби Визвольних Змагань допомагає ціла галерея образів, передусім образів-персонажів, зокрема із поеми „Гайдамаки“. З іншого боку, Маланюк увиразнює бачення поезії Шевченка як ідеологічної, філософсько-методологічної основи українського націоналістичного руху: „Але прийшла українська революція і заревли українські гармати, і, коли не батько сина, то, принаймні, брат брата „різали“ –

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни.

І весь запал, всю енергію, все напруження наша революція завдячує „малокультурній і безвольній людині“. Динамізм революції був даний Шевченком. Ту частину 40-мільйонового народу, що хопилася зброї, повела в бій його волева, його електризуюча поезія. Повела, дійсно, у всьому, до дрібниць. Навіть ті шлики й оселедці, ті гайдамацькі полки, ті старокозацькі й дещо театральні жести повстанських отаманів і молодих хорунжих,– це все було проявом сугестійної сили Шевченка, втіленої в несмертельних образах Гонти, Гамалії, Палія, Трясила і саме не історичних, а поетичних, несмертельних через поезію образах, бо тільки ці образи живуть реальніш за дійсність“8.

Навіть критику частих бунтів проти Т. Шевченка Є. Маланюк провадить, використовуючи капітальні образи двох Іванів – близнят-антагоністів (один „як Гонта“, інший – помічник катів народу) з „Великого Льоху“. Водночас ця критика виводить автора на пізнання, ширших за суто літературні (як проблема антишевченківського виступу у творі Хвильового), історичних і культурно-психологічних проблем українського суспільства та української людини початку ХХ ст.: „Мені… здається, що в оцих перманентних бунтах проти Шевченка бере участь саме дух другого Івана, як духом цього Івана пояснюються „нейтралісти“ р. 1917, „боротьбісти“ р. 1918 і 19 і „каяття“ р. 1927 і 28-го.

Бунти проти Шевченка мають завше підозрілий характер, навіть і в тих випадках, коли бунтував Куліш, а нині бунтує Хвильовий, хоч причини цих бунтів полягають не в поверховнім снобізмі й естетизуванні, а мають трагічне джерело одчаю й мук безсилля.

У Куліша це йшло рівнобіжно з його політичними корчами. У Хвильового ще страшніше – як ознака повного банкрутства нащадків другого Івана з „Великого Льоху“ і як показник тієї психологічної кризи, що розгорнулася за останні часи на Україні. Показником цієї кризи є хвильовизм, варіянт недавньої винниченківщини, рецидив історичних хвороб української психіки: анархічности й морального атеїзму“9.

Інші аспекти методологічного використання творчості Кобзаря в якості критеріїв національної (націоналістичної чи націоцентричної) оцінки української культурно-історичної та національно-психологічної дійсності можна простежити в інших працях Є. Маланюка на прикладі осмислення творчих персоналій І. Франка чи Лесі Українки, феноменів більшовизму, малоросійства чи української культури взагалі (в однойменних студіях „Книги спостережень“).

Накреслені в цій студії методологічні та практичні моменти можуть стати підставою для повномасштабного вивчення використання творчості Т. Шевченка як герменевтичного критерію в контексті есеїстичної спадщини Є. Маланюка. Водночас проведене дослідження спонукає до цілого ряду висновків, кілька з яких видаються особливо важливими.

По-перше, літературну дійсність, постать Кобзаря, його та власну культурно-історичну епоху Є. Маланюк інтерпретує, виходячи з іманентних національних концептів, ідей, що визначали життя й структурували художню творчість національного генія. По-друге, зазначені літературно-герменевтичні ідеї та образи Т. Шевченка мають національно-екзсистенціальну (виразно націоцентричну чи націоналістичну) природу і, не втрачаючи цієї субстанціональної ознаки, стають методологемами – безпосередньою основою для сформування суто наукових (дискурсивних) ідей в есеїстиці Є. Маланюка. По-третє, даний ракурс розгляду проблеми літературної герменевтики дозволяє стверджувати, що есеїстика Є. Маланюка, і передусім його „національний підхід“, дають зразок авторського методу Шевченкової національно-екзситенціальної методології (в межах „шевченківської естетики“ (Д. Донцов)); характерним підтвердженням цьому стають постійні апеляції критика до Кобзаря (його творчості) як до основоположника глибоко національного (націоцентричного чи, власне, національно-екзистенціального) способу мислення10.

1. Передмова до 2-го видання // Дві літератури нашої доби.– Торонто, 1958.– С. 6.

2. Див. у цьому плані роботи М. Драгоманова, І. Франка, В. Жаботинського, Д. Донцова, Б. Андерсона, В. Іванишина, О. Забужко, Г. Касьянова та ін.

3. Маланюк Є. Поезії (Упорядк. та передмова Т. Салиги, прим. М. Старовойта).– Львів: УАІ ім. Івана Федорова; „Фенікс Лтд“, 1992.– С. 151.

4. Маланюк Є. Ранній Шевченко…– С. 34.

5. Маланюк Є. До справжнього Шевченка // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 50.

6. Маланюк Є. Три літа // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 44.

7. Там само.

8. Маланюк Є. Репліка // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 64.

9. Там само.– С. 65–66.

10. Детальніше див.: Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм.– Дрогобич: ВФ „Відродження“, 1992.

2.3.4. Художнє вираження

„національного підходу“ Є. Маланюка

Онтологічна (чи філософська) герменевтика ХХ ст. в особі свого основоположника Мартіна Гайдеґґера та його послідовників часто зверталася до художньої герменевтики. У своїй концептуальній естетичній розвідці „Джерело художнього творіння“ М. Гайдеґґер, розвиваючи давню німецьку (і не тільки) метакритичну традицію, зазначає, що сутністю мистецтва є „істина, що твориться у творінні“1, а сам художній твір містить „відтворення всезагальної сутності речей“2. Оцю істинність, герменевтичну потенцію літератури добре виражає поезія Є. Маланюка „Напис на книзі віршів“, де саме через художнє слово („книгу віршів“) нащадок може зрозуміти („збагнути“) не лише особистість автора („залізних імператора строф“), а й животворні для національного буття ідеї:

Шматками розпадеться морок

І ти, нащадче мій, збагнеш,

Як крізь тисячолітній порох

Розгорнеться простір без меж.

Збагнеш оце, чим серце билось,

Яких цей зір нагледів мет,

Чому стилетом був мій стилос

І стилосом бував стилет3.

Спробуємо з’ясувати специфіку художнього вираження методологічної настанови – „національного підходу“ Є. Маланюка – в літературно-герменевтичному сенсі, шляхом витлумачення окремих теоретико-практичних аспектів.

Повертаючись до націологічного характеру методологічного підходу українських творців та мислителів 20– 30-х років ХХ ст., важливо пам’ятати про два основні процеси, що лежить в основі змісту націологічного еквівалента художньої ідеї,– пошук і утвердження власної національної ідентичності та політична реалізація національної ідеї.

При цьому в межах художнього твору окреслених літераторів спостерігаємо попереднє існування протилежного процесу: пошук художнього еквівалента для націологічної ідеї. Так, скажімо, у „Варязькій баладі“ Маланюком актуалізується політичний аспект української національної ідеї – створення незалежної національної держави (представленої метафорою „державної бронзи“):

…Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,

Проклятий край, Елладо Степова?!..4

Методологічною базою такого взаємного (художнього/націологічного) перекладу стала ідеологія українського націоналізму Нового часу.

„Новий стиль“ мислення Д. Донцова, мислення в національних категоріях, призвів до сформування власної естетичної концепції (вісниківської), концепції, що мала служити головному – політичній боротьбі за національне визволення та здобуття національної держави. Саме витлумачення реципієнтам цієї істини стає лейтмотивом „Поліття“:

Бо вороги не згинуть, як роса,

Раби не можуть вздріти сонця волі,–

Хай зникне ж скитсько-еллінська краса

На припонтійськім тучнім суходолі,

Щоб власний Рим кордоном вперезав

І поруч Лаври – станув Капітолій5.

Чимало для зрозуміння методологічної сутності Маланюкового „національного підходу“ може дати, поруч з аналізом його есе, також метакритичний аналіз художнього вираження цього підходу (як авторського політико-герменевтичного методу) в контексті вивчення поетової літературної герменевтики. Так, витлумачення під цим оглядом медитації „Невичерпальність“ дозволяє не лише конкретизувати об’єкт пізнання у цьому творі – національний „невичерпальний“ дух (як „вогонь буття“),– а й виявити певні інтерпретаційні критерії. І якраз ці критерії, водночас політико-націоналістичні (підставою для осмислення стає поданий у першій строфі геополітичний образ України як „розіп’ятої“ землі), націологічні (літератори як „народу самосійні діти“) та христологічні (Шевченко – „даром божеським гряде“), дозволяють ліричному героєві (максимально наближеному до реальної особи автора) не просто об’єктивно пізнати глибину національної трагедії (образи окупації в перших трьох строфах), а й знайти в історії рідної культури антропологізовані підстави для потужної духовної рекреації народу (образи українських письменників-класиків – Стефаник, Куліш, Коцюбинський, Леся Українка, Шевченко – в останніх двох строфах):

Тяжким хрестом лежать шляхи,

Ясні в ночах, вони сліпі вдень:

Рамено – з заходу на схід,

Рамено – з півночі на південь.

І так розіп’ята – віки,–

Вогонь буття не загасила.

Невичерпаний дух який!

Яка непереможна сила!

Гноблять, калічать, труять рід,

Ворожать, напускають чари,

Здається, знищено вже й слід,

Лиш потурнаки й яничари.

І ось – Стефаник і Куліш,

Ось – Коцюбинський, Леся – квіти

Степів страждальної землі,

Народу самосійні діти!

А то підземно загуде

Вулканом націй ціла раса –

І даром божеським гряде

Нам Прометеїв дух Тараса6.

Невичерпальність (і незнищенність!) національного духу отримує досконале з естетичної точки зору витлумачення. Науково цю думку можна розвинути, доповнити й обґрунтувати вже суто дискурсивно-логічно.