Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) (стр. 46 )

Тому, щоб „досягнути справжніх інтелектуальних висот“, треба, мабуть, не долати „силу національного тяжіння“, а відчути її. Тільки це дозволяє не імітувати творчу діяльність (хоч би й наукову), а її здійснювати.

До речі, ще одне зауваження щодо світової вагомості „непериферійних“ „великих питань“ національно маргінальних австрійських мислителів і „периферійної“ творчості українського Каменяра. Як на практиці виглядає „пристрасне шукання“ ліберальних „відповідей“ на ліберальні „питання“ фікційної „мовної спіралі“ Л. Вітгенштейна чи захисту демократичного „відкритого суспільства“ К. Попера, добре показує розпочата США та їх маріонетками бандитська війна в Іраку. А ефективно протиставитися будь-якому імперському свавіллю, у тому числі й американському, тому, що кілька останніх років за допомогою бомб та ракет розкидає демократично-ліберальні „загальнолюдські“ цінності по цілому світу (винищуючи при нагоді жінок та дітей яко найнебезпечніших „міжнародних терористів“), таки можна і треба. І при цьому гріх не використати потужний антиколоніальний та націостверджувальний потенціал творчості Івана Франка, творчості, яка за мінімальної державної підтримки і популяризації отримала б, я в цьому впевнений, широке міжнародне чи то б пак „світове“ визнання. І Дрогобич та Україну тоді б, напевно, знали не лише завдяки популяризованому Польщею та Ізраїлем Бруно Шульцу.

Наприкінці цього полемічного розмислу наважуся дати читачеві пораду, як самостійно відрізняти національно значущі наукові розвідки від політичних науковоподібних фальшивок. Наважуся тому, що навчився її в Івана Франка. А він у статті „Поза межами можливого“ висловився так, що це висловлювання можна сміливо застосовувати як абсолютно істинний критерій для оцінки будь-якої людської діяльності, навіть есе чи книг пана Ярослава Грицака: „Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими „вселюдськими“ фразами покрити своє відчуження від рідної нації“5.

Зрозуміло, що подвійно образливо після цього есе було б називати його автора „українським науковцем“. Шкода, бо талановитих людей в Україні не так вже й багато, і кожен доктор наук мав би передусім сам себе розглядати як золотий інтелектуальний запас нації. На жаль, так не стається. Антиукраїнські імперські ідеологічні стереотипи (у даному випадку – демоліберальні „вселюдські“, „інтернаціональні ідеали“) не дозволили авторові не лише усвідомити своє місце в контексті української культури, але й, що значно гірше, спонукали до відвертого антинаукового фальшування національної дійсності.

Усім тим, котрі хотіли чи ще захочуть, з різних причин, розпочати денаціоналізуючі ігри з українськими класиками і, зокрема, з Іваном Франком, радимо запам’ятати наступне. Скільки б не з’являлося інтелектуальних пігмеїв, що раз у раз заради свого звеличення намагатимуться принизити І. Франка, нічого в них не вийде. Бо вони – завжди залишаться антиукраїнськими злобними карликами, а Він – українським велетнем у царстві духу.

Цей розділ, на наш погляд, якщо й не засвідчує метакритичну продуктивність, то принаймні пропонує читачеві самому зробити висновки про ефективність національно-екзистенціальної інтерпретації як під час витлумачення конструктивних концептів новітнього літературознавства, так і під час викриття та наукової кодифікації концептів деструктивних.

1. Немецкая мифология // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ–ХХ вв. Трактаты, статьи, эссе.– М.: Издательство Московского университета, 1987.– С. 71.

2. Сенс „свободи від оцінок“ у соціальних науках // Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика.– К.: Основи, 1998.– С. 268.

3. Укорінення. Пролог до декларації обов’язків щодо людини // Укорінення. Лист до клірика.– К.: „Д. Л.“, 1998.– С. 126, 130.

4. Див.: Бердяєв Н. Національність і людство // Сучасність.– 1993.– № 1.– С. 154–157.

5. Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів: У 50 т.– К.: Наукова думка, 1986.– Т. 45.– С. 284.

Висновки

Здійснене експлікування теоретико-прагматичних аспектів національно-екзистенціальної інтерпретації доречно підсумувати положеннями, котрі органічно випливають із нашого дослідження. Саме вони допомагають увиразнити бачення національно-екзистенціальної методології в контексті науки про літературу як літературознавчої теорії та практики витлумачення.

1. Національно-екзистенціальна методологія є, по-перше, промовисто актуальною для сучасної української культури, по-друге, базовою (опорною, визначальною) в методологічних системах українських вчених різних поколінь, неоднакових літературознавчих інтересів і різновекторних теоретико-інтерпретаційних уподобань. Саме ця іманентна українській культурі та ментальності методологія бачиться нам верифікаційним центром власне українського наукового дискурсу і, як така, вкрай потребує зміни якості побутування: із неусвідомлених чи не до кінця усвідомлених інтенцій її концепти мали б перерости у свідомі імперативи наукової творчості.

Національно-екзистенціальна методологія, як видається, постає перед нами, з одного боку, як базова когнітивна настанова (система регулятивних принципів) у сфері мислення – ідейно-наукова основа світогляду, а з іншого – як базова загальногуманітарна теорія інтерпретації художніх явищ та закономірностей, яка „випливає з національного імперативу і зобов’язує до осмислення усіх явищ суспільного життя (у тому числі й художньої дійсності) в категоріях „захисту, утвердження і розвитку нації“ (В. Іванишин). В умовах методологічного плюралізму ця методологія може проявлятися як експліцитна (явна) чи імпліцитна (потенційна) методологічна домінанта, у природний спосіб поєднуючись із іншими інтерпретаційними стратегіями (як-от класичною та онтологічною герменевтиками, семіотикою, феноменологією, компаративістикою, христологією, постколоніалізмом тощо).

2. Розкрити специфіку національно-екзистенціальних положень дозволяють два методологічні засновки, що мають системотворче значення для нашої концепції. Саме вони, значною мірою, систематизують герменевтичний потенціал інших тезаурусних експлікацій.

Перший засновок-передсудження базується на переконаності в тому, що художня література (ширше – мистецтво) є одним із основоположних елементів національного буття і тому будь-яка інтерпретаційна стратегія, котра претендує на істинність, мусить враховувати цей факт.

Другий засновок-передсудження зобов’язує дослідника розглядати націю як аксіальну дійсність, що детермінує і буття індивіда, і його герменевтичну здатність.

Можна помітити іманентність національно-екзистенціальних передсуджень, скажімо, літературознавчим методологіям минулого і сучасності (класичній герменевтиці, романтичному літературознавству, міфологічній школі, культурно-історичній школі, компаративістиці, психологічному методові, духовно-історичній школі, націоцентричній христології, неоміфологізму, семіотиці, частині екзистенціалістської критики, націоцентричному постколоніалізмові тощо), а також підбити деякі підсумки.

Національно-екзистенціальна методологія, сформований на її основі тезаурус дозволяють не лише проторувати нові шляхи до завжди незмінного змісту і завжди мінливого в культурно-історичних перспективах смислу того ж художнього твору і при цьому якнайповніше „подолати відчуженість“ (Г.-Ґ. Ґадамер), передусім національну, допомагаючи реставрувати національну ідентичність кожного індивіда. Це видається архіважливим та актуальним у культурологічній ситуації постколоніальної України.

Національно-екзистенціальні передсудження якнайкраще допомагають не лише проникнути у сакральні глибини художнього всесвіту, а й „з’ясувати“ позірну „відсутність“, точніше – неактуалізованість націотворчих концептів у сучасності і „відновити порушену згоду“
(Г.-Ґ. Ґадамер) в межах духовно понівеченої різними окупантами української культури.

Але все сказане вище дозволяє зробити і ще один висновок: національно-екзистенціальна методологія має виразний загальногуманітарний характер. І якщо предмет гуманітарних наук у філософській герменевтиці
Г.-Ґ. Ґадамера формулюється як „людина й те, що вона знає про саму себе“, то в національно-екзистенціальній методології цей предмет суттєво уточнюється. На наше переконання, предметом новітніх гуманітарних наук повинна стати національна людина й те, що вона знає про саму себе, передусім про свою національно-людяну сутність.

Наведені методологічні спостереження в контексті герменевтичної актуалізації національно-екзистенціальної методології дозволяють, на нашу думку, дати робочу, але доволі продуктивну дефініцію вже суто національно-екзистенціальної інтерпретації. Її вочевидь варто розглядати як літературознавчу теорію та практику витлумачення, що використовує в якості критеріїв пізнання комплекс верифікованих національним імперативом націоцентричних наукових ідей, адекватних тій культурній системі, у межах якої використовується.

3. Історико-літературне вивчення літературної герменевтики обґрунтовано вивело б нас на вірний шлях витлумачення теоретико-літературних (методологічних) проблем, зокрема іманентної інтерпретаційної методології. Як показують окремі попередні роботи, ця іманентна українській культурі методологія мала б конкретизувати власні сутнісні риси в межах національно-екзистенціальної аналітики.

Тільки таким чином, на нашу думку, можна було б стверджувати, що виявлена система регулятивних принципів мислення (методологія) культивується виразно українським художнім досвідом/практикою (а тому є іманентною українській духовності) і лише вона формує сутнісно національну ідейну базу світогляду індивіда. Використовуючи її як верифікаційний центр/критерій, можна, з одного боку, розбудовувати новітні чи актуалізувати давні українські методології, а з іншого – продуктивно трасформувати (адаптуючи до вимог українського художнього дискурсу та наукового метадискурсу) різні інтерпретаційні стратегії, випрацювані у світі (враховуючи вербальну настанову Т. Шевченка: „І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь“). Простежити основний масив інших конституюючих моментів генеральної гуманітарної проблеми сучасної України доцільно в різнопланових історичних та теоретичних літературознавчих дослідженнях.