Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) (стр. 19 )

Однак особливо вагомо, щоб усвідомленою передумовою використання політичної герменевтики для кожного вченого стало наступне: „Важливим є інше, щоб, скажімо, політичні (чи якісь інші) погляди не змушували дослідника нехтувати канонами наукового пізнання, допасовуючи предмет дослідження до напередвстановленої політичної доктрини, і перетворювати інтерпретацію у фальсифікацію чи, як сказав би Умберто Еко, у „надінтерпретацію“. Така детермінована аберація об’єкту пізнання неприпустима, оскільки призводить у кінцевому рахунку до деструкції науки і культури, а отже, людини і нації“10. Тобто важливим є саме усвідомлення дослідником того, що політична герменевтика є науково-літературознавчим, а не політичним методом (і методологією) пізнання художніх явищ та закономірностей.

Сергій Квіт у цьому зв’язку слушно розрізняє „філософський“ та „критично-філософський“ „рівні інтерпретації тексту“ від „ідеологічного“, котрий „створює жорстку систему нормативів, висуваючи на перший план вимоги до тексту, а не потребу його зрозуміти“. „У цьому випадку,– продовжує український вчений,– дослідник відштовхується не від самого тексту, а від цієї нормативної системи і вдається до інтерпретації за готовою схемою (соціялістичний реалізм, постмодернізм як фетишизований лібералізм)“11.

Критерієм науковості для того чи іншого політичного методу буде, отже, визначення, наскільки він враховує іманентні закономірності художньої літератури та принципи літературознавчого аналізу. Звідси „матеріалістичний підхід“ Георгія Плеханова, у суті своїх виразно марксистський, слід вважати науковим і відрізняти від псевдонаукового „марксистсько-ленінського“ підходу, що лежав в основі радянського літературознавства. (Наукову вартість цілий ряд праць радянських вчених мають саме тоді, коли їх автори, більшою чи меншою мірою, відхилялися від імперсько-соцреалістичного інтерпретаційного канону).

У передмові до третього видання збірника „За двадцять років“ Плеханов пише про два акти-завдання „матеріалістичної“ критики, протиставляючи її критиці геґелівській – „ідеалістичній“ і водночас увиразнюючи механізм політичного витлумачення: „Критики-ідеалісти школи Гегеля… говорили, що завдання філософської критики полягає в тому, щоб ідею, яку художник проводить у своєму творі, перевести з мови мистецтва на мову філософії, з мови образів на мову логіки. Як прихильник матеріалістичного світогляду, я скажу, що перше завдання критика полягає в тому, щоб перевести ідею даного художнього твору з мови мистецтва на мову соціології, щоб знайти те, що можна назвати соціологічним еквівалентом даного літературного явища“12.

Трохи згодом він додає: „Другим актом вірної собі матеріалістичної критики має бути – як це було і в критиків-ідеалістів – оцінка естетичних цінностей даного твору. (…) …визначення соціологічного еквівалента кожного даного літературного твору залишилося б неповним, а отже, і неточним у тому випадку, якби критик ухилився від оцінки його художніх цінностей. Інакше сказати, перший акт матеріалістичної критики не тільки не усуває потреби в другому акті, але передбачає його як своє необхідне доповнення“13.

Схожий процес спостерігаємо тоді, коли розглядаємо гносеологічну вартість праць видатних критиків, котрі свою інтерпретаційну потужність продемонстрували ще у 20–30-х роках ХХ ст. Ідеться про Д. Донцова та Є. Маланюка. Тут важливо врахувати, що політичний підхід українських мислителів мав не соціологічний (за змістом – класовий), як у марксистів, а націологічний характер, оскільки першим актом їх інтерпретації був переклад ідеї з мови мистецтва на мову націології, у пошуках націологічного еквівалента літературного феномена. (В основі змісту цього націологічного еквіваленту – два основні процеси: пошук та утвердження власної національної ідентичності та політична реалізація національної ідеї). Методологічною базою такого перекладу стала ідеологія (та політична система, що з неї випливала) українського націоналізму в інтерпретації Т. Шевченка, М. Міхновського, пізнього І. Франка та самого Д. Донцова. Тому у випадку Д. Донцова та Є. Маланюка (а також їх численних послідовників передусім із середовища „вісниківців“) ми маємо справу із націоналістичною (ще – націоцентричною, націологічною, просто національною тощо) критикою.

При цьому слід враховувати кілька сутнісних рис націоналізму. Передусім, „коріння, походження, генезис націоналізму – в історичному досвіді народу, а не в соціологічних теоріях“14. Це структуроване поняття нам важливо експлікувати на визначальних для інтерпретації філософському та ідейно-концептуальному рівнях: „На філософському рівні – це світоглядна система, в якій онтологічно нація розглядається як найвищий природний ступінь організації людської спільноти, а соціологічно – як суб’єкт та рушійна сила історії“. А на ідейно-концептуальному рівні – це „ідеологія національного життя“, „кожен зі структурних елементів якої підпорядкований реалізації національної ідеї і спрямований на забезпечення виживання, відтворення та розвитку нації в конкретних умовах дійсності“, а також „ідеологія національно-визвольної боротьби, національного державотворення чи національно-державного функціонування, яка побудована на приматі національної ідеї в житті народу“15.

Окреслимо деякі загальні методологічні аспекти критичних підходів цих авторів, що послужать у наступному для об’єктивного вивчення такого типу творчих досвідів.

Передусім неможливо не враховувати, оцінюючи спадщину творців-націоналістів, ті смертельні для нації культурно-історичні обставини, у яких доводилося їм жити, мислити та діяти. Тому природно, що так багато націозахисної політичної тенденційності в їхніх творах; часто таким по-воєнному безкомпромісним стає критичний тон; закономірно, що чимало нешкідливих чи й корисних у мирних обставинах явищ духовного життя (зокрема, літературного) піддаються різкій оцінці (наприклад, народництво чи ліричність) тощо. Генерував, стимулював, коригував окреслені процеси, закладаючи основи міжвоєнної націоналістичної герменевтики у середовищі однодумців, Дмитро Донцов.

„Поява Дмитра Донцова в українській політиці і культурі початку ХХ ст..,– зазначає один із провідних донцовознавців сучасності Олег Баган,– була настільки несподіваною, наскільки й потрібно. (…) Дві глобальні фатальні ознаки тяжіли тоді над українським рухом: він був ментально надламаний психологією безвольного, роздвоєного малоросійства… і він був ідейно обеззброєний інтернаціоналістськими доктринами лібералізму та соціялізму“16. Для нас важливо усвідомити непересічне культурологічне та методологічне значення цього ідеолога українського націоналізму: „У сфері національної культури Д. Донцов також запропонував новий стиль мислення і переживання світу, фактично розбудив і сформував цілу генерацію митців і теоретиків, що представляють один із найвагоміших і найшляхетніших здобутків українського Духу у ХХ ст.“17.

Цей „новий стиль“ мислення, мислення в національних категоріях, призвів до сформування власної естетичної концепції, концепції, що мала служити головному – політичній боротьбі за національне визволення та здобуття національної держави. Тут не місце для аналізу цієї націоналістичної естетики та структуруючої її політико-герменевтичної методології, наведемо лише одну цитату із авторської передмови 1958 року до видання концептуального збірника статей „Дві літератури нашої доби“, що стисло, але доволі глибоко характеризує її.

„Естетиці декадансу“, що виросла у вітчизняній культурі в теорію „плебейської літератури“ М. Драгоманова, протиставляє Д. Донцов „естетику Шевченка, його ідеї про мистецтво та його завдання. Шевченко відкидав „солодкаво-нудну“ творчість, протиставляючи їй героїку. Був проти творів „занадто матеріалістичних“, які пригнічували до грішної землі божественне мистецтво. (…) Мистецтво було в його очах, поета і містика,– „божественною творчістю“, чимсь „божественним і чудотворним“, а мистці – це були люди, обдаровані „високою душею“, не душею „малої людини“. Для нього „Бог був творцем добра і краси“, а „релігія все була джерелом і підоймою мистецтва“. Було це поняття естетики, як її розуміла і Леся Українка, і поети „Вістника“,– як зброї за тріюмф певної ідеї в життю (виділення наше.– П. І.)“18.

Оця „шевченківська“ (ідеалістично-героїчна), виразно національно-тенденційна, чи ангажована, естетика Д. Донцова стала ідейною базою для продовжувачів. Згадаємо тут лише про один із найбільш продуктивних прикладів розвитку націоналістичної герменевтики. Ідеться про „національний підхід“[15] Євгена Маланюка.

Таким чином, проведений нами пропедевтичний аналіз проблеми політичної герменевтики, на нашу думку, достатньою мірою окреслює теоретичні підстави майбутньої експлікації і дозволяє зробити цю інтердисциплінарну методологію перспективним напрямком метакритичних досліджень у межах постімперського українського літературознавства. Сподіваємось, він забезпечить майбутніх дослідників не лише необхідним тезаурусним мінімумом продуктивної метаінтерпретації, але й дозволить об’єктивно, без зайвого заперечення чи глорифікації, вивчити, оцінити та використати інтерпретаційний потенціал передусім націоналістичної, а також інших різновидів політичної герменевтики.

1. Ільницький М. Леонід Білецький – історик українського літературознавства // Білецький Л. Т. Основи української літературно-наукової критики / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. М. Ільницький.– К.: Либідь, 1998.– С. 17.

2. Археологія знання / Пер. з фр. В. Шовкун.– К.: Основи, 2003.– С. 289.

3. Там само.– С. 290.

4. Саїд Е. В. Орієнталізм / Пер. з англ. В. Шовкун.– К.: Основи, 2001.– С. 21–22.

5. Там само.– С. 22.

6. Там само.– С. 415.

7. Там само.– С. 44.

8. Что такое литература? // Что такое литература? Слова / Пер. с фр.– Мн.: , 1999.– С. 258.

9. Іванишин П. Ексод в еклектику // Іванишин П. Вульгарний „неоміфологізм“: від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка.– Дрогобич: ВФ „Відродження“, 2001.– С. 136–137.