Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) (стр. 49 )

14. У дусі національно-екзистенційної методології, враховуючи досвід націоцентричних, навіть виразно націоналістичних освітянських проектів минулого (розроблюваного Олегом Ольжичем у межах культурної референтури ОУН чи наявного в повоєнних педагогічних працях Григорія Ващенка тощо), мабуть, варто було б сформувати новітню методологію реформування системи освіти пострадянської України. Методологію не абсурдно-еклектичну, а оперту на іманентних українській культурі ідеях нації та християнства, оперту на національних цінностях. Жаботинського, стверджуємо: „заглиблення в національні цінності“ українства „повинно стати головним, основним, домінуючим елементом“ українського виховання, української освіти взагалі. Триматись цього вчить національний імператив І. Франка.

15. Експлікована нами схема художньо-літературної комунікації виглядає так: письменник (автор) – авторський художній твір – художній текст – читач (реципієнт) – читацький художній твір.

На нашу думку, запропонована схема у порівнянні з попередніми чи іншими сучасними володіє більшим гносеологічним та евристичним потенціалом. За її допомогою, як видається, можна не лише адекватно пояснити суть та специфіку літературно-художнього спілкування, а й вийти на експлікацію різних теоретико-літературних питань: психології літературної творчості; психології літературної рецепції; інтерпретації функціонування художньої мови; вивчення художнього твору і художнього тексту; поглибленого вивчення процесів національно-духовної ідентифікації та диференціації; витлумачення суті та взаємозв’язку між поняттями „знак“, „текст“, „образ“, „твір“; з’ясування особливостей художнього дискурсу; екзегези діалогічності та інтертекстуальності тощо.

Але найосновнішим, на наш погляд, національно-екзистенціальним теоретичним аспектом, у котрому очевидною постає ефективність врахування запропонованого ланцюга художньої комунікації, є вивчення механізму літературно-художнього спілкування для буття кожної національної культури, оскільки „слово поета є тільки тлумаченням „голосу народу“ (М. Гайдеґґер).

16. Поетикальне вивчення макроструктури літературного твору виводить нас на чотири макрорівні. Три з них є чітко вираженими, кожен наступний безпосередньо випливає із попереднього. Перерахуємо їх без зайвої субструктурної деталізації (конкретизації елементів варто присвятити окрему роботу)5. Перший – це рівень зовнішньої форми. Рівень знакової системи, відомої нам як художня мова і мовлення. Другий рівень виростає з першого, і це рівень внутрішньої форми. Йдеться про ейдологічну систему (чи систему образів), породжену художньою мовою. Ці два когезійні рівні витворюють рівень когерентний. Третій рівень літературного твору – зміст – прямо випливає із системи образів (внутрішня форма є знаком щодо змісту) і експлікується нами як явне або приховане значення твору, що постає з його форми.

З іншого боку, і сам художній твір, і його осмислювачі спонукають нас до висновку про те, що дослідник макробудови артефакту мусить враховувати ще один, четвертий його рівень – рівень смислу (або сенсу), знаком якого виступає зміст літературного твору. У найзагальнішому плані смисл доречно окреслити як надзмістове значення твору. Спрощуючи, можемо окреслити його за допомогою смислових питань: в ім’я чого? з якою метою? навіщо? тощо – твір як художнє висловлювання з’явилося у свій час і вартує сприйматися нами тепер. При цьому основними смислотворчими процесами доцільно визнати процеси національно-екзистенціальні: вираження і пізнання істини національного буття (за М. Гайдеґґером) чи „народного духу“ (за Геґелем) та культивування національної духовності.

17. Вивчаючи літературознавчі студії в академічному журналі „Слово і Час“ за 2001 рік, отримуємо цілий спектр можливих національно-екзистенціальних ракурсів розгляду української літератури (проблем, настанов, імперативів тощо), котрі переконливо доводять, що наука про літературу – не просто сума теоретико-аналітичних схем: вона складає органічну ділянку національної культури. Більшість із них виглядає наступним чином:

– пріоритетність збереження і утвердження української національної ідентичності (М. Жулинський, В. Дончик);

– вироблення в сучасності „культурно-духовного імунітету“ (М. Жулинський);

– утвердження української мови, її чистоти (В. Дончик);

– поборення антиукраїнських тенденцій в українському інформаційному просторі (В. Дончик);

– розвінчання антинаціональних політичних міфів (В. Дончик, О. Козуля);

– приведення сучасної української культури у відповідність із вимогами часу з одночасним збереженням її національної самобутності (Г. Штонь, М. Наєнко);

– методологічне оновлення української гуманітаристики (І. Дзюба, М. Наєнко);

– нове теоретичне (у тому числі й націоекзистенціальне) осмислення історії української літератури (Ю. Барабаш);

– важливість вивчення національної традиції для інтерпретації історико-літературних феноменів (Л. Мороз, Ж. Ляхова);

– актуалізація в сучасності ідей класиків українського націоналізму (І. Шліхта, О. Кривчикова);

– утвердження інтелектуалізму українського мистецтва (Г. Штонь);

– збагнення вагомості для сучасної літературної України творчості національно заангажованих письменників діаспори (О. Астаф’єв);

– обмеження новітніх „надінтерпретаційних“ (У. Еко) тенденцій художнім текстом (Л. Скупейко);

– вивчення української духовності через українську літературу і навпаки (М. Бондар, І. Набитович);

– увага до феномена націоналізму, його націотворчої ролі в плані художньої творчості (О. Кривчикова);

– верифікація західних методологій українською художньою дійсністю, ширше – українською культурною традицією (М. Наєнко);

– утвердження національної ідентичності в процесі осмислення української літератури (Н. Колісниченко-Братунь, П. Іванишин).

Навіть такий доволі вибірковий огляд (у межах публікацій в одному журналі за один рік) дозволяє зробити два вагомі, на наш погляд, висновки:

а) по-перше, майже ніхто з авторів (за одним-двома винятками) свідомо не відносить себе до сповідувачів національно-екзистенціальної методології, однак це не заважає їм перманентно використовувати національно-екзистенціальні методологеми, піднімати націоекзистенційні проблеми, робити вагомі для утвердження національної ідентичності висновки. Це спонукає нас говорити не тільки про іманентний українській культурі (вужче – науці) характер національно-екзистенціальної методології, а й про її глибинну загальногуманітарну суть: ця герменевтична стратегія є базовою (опорною, завжди присутньою) для українського метадискурсу, без неї важко говорити про українськість наукових розмислів того чи іншого дослідника;

б) по-друге, неповнота й фрагментарність вираження, часта непослідовність, аж до контроверсійності, використання (навіть у роботах одного автора) націоекзистенціальних методологем, на нашу думку, зумовлена відсутністю опорних теоретичних робіт з теорії та історії національно-екзистенціальної методології, котрі сприяли б усвідомленню базовості цієї інтерпретаційної системи.

18. У процесі культурного спілкування з класичною спадщиною велику роль відіграють вчені-фахівці, котрі завжди допомагали і допомагають землякам і зацікавленим чужинцям здійснювати таке прочитання, наповнити його глибинним духовним змістом, дати змогу увійти в унікальні простори національної самості, щоб збагатити свій внутрішній світ. Якщо йдеться про сферу художньо-літературної класики, то тут найбільш професійною буде, звичайно, допомога вченого-філолога, літературознавця, однак й інші гуманітарії (як-от: філософи, соціологи, психологи, історики тощо) можуть не раз допомогти відкрити цікаві грані творчої особистості, виходячи із своєї наукової галузі.

На жаль, есе Ярослава Грицака „Ігри з кочергою: всерйоз і по-українськи“ містить ряд вагомих наукових хиб, що зумовили наявність прикрих фальсифікуючих суджень антиукраїнського характеру, котрі стосуються національної культури, української інтелігенції загалом та особливо Івана Франка, якого автор характеризує як „периферійного“, непопулярного, неактуального тощо. Неправомірно саме Грицак пропонує сучасному поколінню українських інтелектуалів як негативний орієнтир духовного розвитку.

Власне національно-екзистенціальна метакритична інтерпретація дозволила об’єктивно оцінити зазначене есе, виявити його деструктивну, антинаукову культурно-імперську тенденційність.

На завершення зауважимо наступне. Загалом ми намагалися показати Шевченкову національно-екзистенціальну методологію як продуктивну герменевтичну теорію та практику. Подані у різних ракурсах теоретичні поняття, методологічні ідеї та структурні елементи цієї літературознавчої інтерпретації дозволяють максимально ефективно використовувати її під час новітніх досліджень у сфері мистецтва слова, специфічно в межах сучасного постколоніального дискурсу. Особливо важливим видається наголосити на верифікованому методологічному інструментарії. Ідеться про цілий ряд методологій та методів, котрі в межах національно-екзистенціальної експлікації отримали нове, вважаємо, істинізуюче звучання, що дозволяє використовувати їх, не впадаючи у множення хибних, „надінтерпретативних“ (У. Еко) чи фальсифікуючих суджень. Розходиться про наступні методологічні системи (як інтердисциплінарні, так і суто літературознавчі): онтологічну герменевтику, постколоніалізм, літературну герменевтику (ще – художню інтерпретацію), христологію, політичну (зокрема, націоналістичну) герменевтику[39] тощо. А також про окремі методи, що увиразнюють параметри націоекзистенціального методу: „національний підхід“ Є. Маланюка, метод методологічної верифікації (зокрема в І. Франка), постколоніальний метод Е. Саїда, герменевтичні методи та ін.

Автор вважатиме своє завдання виконаним, якщо бодай одному вченому ця актуалізація національно-екзистенціальної інтерпретації (як націологічної герменевтики) допоможе об’ємніше та глибше пізнати досліджуваний феномен національної чи інокультурної духовної дійсності, а також збагнути одну річ: літературознавство як наукова галузь культури не може не бути націоцентричним. І це не політична настанова, як декому видається. Це лише одна з природних закономірностей будь-якого національного буття.