Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) (стр. 3 )

Загалом термін „методологія“ вживають у двох основних значеннях. По-перше, під методологією розуміють окрему галузь науки – „вчення про методи пізнання“4, або, за Л. Білецьким, „дисципліну, що вчить здобувати найсистематичнішу методу“5. По-друге, методологію окреслюють як „сукупність прийомів дослідження, що їх застосовують у будь-якій науці“6, отже, фактично і як методологічну базу (сукупність методів) того чи іншого дослідження. При цьому не слід забувати, що без такої бази наукової праці в принципі не існує, особливо в евристичному плані: „Наукова праця кожного вченого, що посуває наперед свою галузь науки по шляху розвитку взагалі, мусить складатися з двох етапів наукової творчості: 1) інтуїтивного відкриття нових обріїв у тій ділянці науки, в якій він працює, і 2) такого методологічного обґрунтування цих нових винайдень, щоб вони зі свого захованого стану, обов’язкового лише для автора їх, перейшли до конкретного життя, до об’єктивного існування, приступного для широких кіл учених і суспільства“7.

Однак аналіз наукових праць та власне епістемологічних розвідок спонукає до виявлення та експлікації третього значення методології. Безпосередньо на нього вказують розмірковування Л. Білецького, що стосуються вагомості методології, котра і „виробляє звичку до критичного мислення“, і, „надаючи нашому мисленню якнайбільшої концентрації думок.., робить наші конклюзії очевидними не лише для нас самих, але і для других“, і, „узагальнюючи принципи досліду, …підготовлює ґрунт задля якнайскорішого й якнайлегшого зрозуміння один одного“8. Методологія, звідси, постає як система регулятивних принципів мислення, конкретніше – як ідейно-наукова база світогляду.

У подальшому національно-екзистенціальну методологію будемо найчастіше розглядати у межах двох останніх значень. Нам буде розходитись і 1) про націоекзистенційні параметри методологічної бази (сукупності методів) літературознавчого дослідження, і 2) про національно-екзистенціальний характер регулятивних принципів мислення (ідейно-наукову базу світогляду) літературознавця, котре безпосередньо (поруч із досліджуваним матеріалом) впливає на конституювання означеної методологічної бази.

Що ж таке національно-екзистенціальна методологія? Звідки взявся цей термін? Чи закорінена дана стратегія в (чи є вона притаманною) українській культурній традиції? Наскільки важливою є вона під час написання нової історії української літератури, ширше – літературознавчих досліджень взагалі? Більш-менш повноцінні відповіді на ці та інші питання, на нашу думку, можна дати лише в межах ширших монографічних дослідженнь. Тут ми лише спробуємо накреслити можливі шляхи, а також окремі аспекти обґрунтувань вагомості та актуальності цієї методології передусім через герменевтичну актуалізацію.

У гносеології поширеною є думка про те, що методологія безпосередньо залежить від тієї чи іншої філософської системи (як-от, наприклад, позитивізм від філософії класичного лібералізму, а марксизм-ленінізм від марксистської філософії). Національно-екзистенціальна методологія основоположним вважає буття нації, а тому органічно випливає із філософії національної ідеї (спекулятивного рівня націоналізму), про що переконливо свідчать філософські, націологічні та філологічні роботи різних мислителів: Дж. Віко, Й.-Г. Гердера, Ф. Шлейєрмахера, Й.-Г. Фіхте, Ґ.-В.-Ф. Геґеля, братів Грімм, Дж. Мацціні, А. Міцкевича, М. Карамзіна, Е. Ренана, Ноймана, Т. Герцля, Ш. Морраса, М. де Унамуно, , М. Вебера, В. Жаботинського, М. Гайдеґґера, Г.-Ґ. Ґадамера, М. Бубера, С. Рамоса, А. Касо, Л. Сеа, Е. Д. Сміта, Б. Андерсона, С. Гантінґтона, С. Дюрінга, Г. Бгабги, і та ін.9

Варто, мабуть, погодитись із думкою, що в українській культурній традиції Нового часу філософію національної ідеї розвинув і сформулював, закодувавши в художню систему насамперед поетичних творів, Тарас Шевченко. Перелік його численних ідейних продовжувачів відомий кожному, хто вивчав історію української культури чи принаймні літератури (чого вартують імена Івана Франка чи Лесі Українки, Дмитра Донцова чи Євгена Маланюка, Ліни Костенко чи Василя Стуса). Кожен з них (а чи кожен із нині сущих?) своєю творчістю та життєвою позицією підписався хоча б під такою концептуальною формулою генія, котра, висловлюючись по-гайдеґґерівськи, безпосередньо вкидає реципієнта-читача в розгорнуті простори національного тут-буття:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!10

Уперше дефінітивну окресленість та наукову експлікацію національно-екзистенціальна методологія отримала (з кінця 80-х років) у цілому ряді політологічних, філологічних та культурологічних робіт Василя Іванишина. Найбільш повно дану методологію охарактеризовано у філософсько-політологічній (фактично, ідеологічній) праці „Нація. Державність. Націоналізм“ (1992): „Підставою аналізу минулого й сучасності тут є національно-екзистенціальна методологія, філософські презумпції, гносеологічні евристики та аксіологія якої верифіковані з християнством та ідеєю свободи народу і яка зобов’язує осмислювати дійсність передусім у категоріях захисту, відтворення і розвитку нації. Бо історія переконує: усяке, навіть найменше і, здавалося б, виграшне відхилення в українській суспільно-політичній теорії та практиці від християнського максималізму і національної ідеї неминуче веде до трагічних світоглядних і політичних помилок, за які нація розплачується кров’ю і рабством“11.

У мистецтвознавчій роботі „Непрочитаний Шевченко“ В. Іванишин вказує (водночас актуалізуючи дефініцію), що ця методологія „випливає з національного імперативу і зобов’язує до осмислення усіх явищ суспільного життя (у тому числі й художньої дійсності) в категоріях захисту, утвердження і розвитку нації“12. Інтерпретація Шевченкового „Кобзаря“ (лише згадаймо зачини деяких вербальних настанов його ліричного героя: „Свою Україну любіть…“, „Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…“, „Учітеся, брати мої…“, „Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…“, „Борітеся – поборете…“ тощо) виводить нас на найзагальніше формулювання українського національного імперативу: „усе те, що йде на користь нації і не суперечить християнству, – добро, усе те, що шкодить нації і християнству, – зло“13.

До речі, одне із перших (і найвлучніших) логічних перекодувань Шевченкового імперативу знаходимо у пізнього Івана Франка: „Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити своє змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими „вселюдськими“ фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації“14.

Навіть наведених спостережень, мабуть, досить, щоб припустити іманентність українській культурі національно-екзистенціальної методології, поглиблено ж розкрити органічний для української духовності характер цієї методології доречно в інших студіях. Тут ми натомість спробуємо актуалізувати її герменевтичний потенціал у плані опорної важливості для літературознавчих, гуманітарних взагалі, досліджень15. Ідеться насамперед про експлікацію (бодай схематично) тезаурусу (структури передсуджень[3], котрі, значною мірою, визначають сутність тієї чи іншої метадискурсивної системи) національно-екзистенціальної методології як герменевтичної теорії та практики в контексті важливої герменевтичної проблеми подолання хибної (не(анти-)наукової) інтерпретації, фактично „надінтерпретації“ (У. Еко)16.

Зумисне для обґрунтування власних націоекзистенційних методологічних положень використовуємо епістемологічно аксіологізовані положення філософської герменевтики ХХ ст. (котра справедливо вважається загальногуманітарною теорією), і не лише щоб уникнути відомої логічної помилки: витлумачення недоведеного через недоведене. Нам важливо ще й інше. На відміну від багатьох адептів постмодернізму, котрі шукають (і, переважно, тому й знаходять) на Заході лише національно-деструктивні концепти, ми прагнемо реабілітувати й актуалізувати націостверджувальний (фактично, націоекзистенціальний) потенціал західноєвропейського (ширше – світового) метадискурсу, трансформувавши його відповідно до потреб української культури. У цьому сенсі онтологічна герменевтика М. Гайдеґґера та Г.-Ґ. Ґадамера є лише однією з можливих методологій, що допомагають увиразнити поняття та структуру національно-екзистенціальної інтерпретації. Схожі вивіряння та актуалізацію можна було б здійснити за допомогою класично-герменевтичної, міфологічної, культурно-історичної, духовно-історичної, порівняльно-історичної, психологічної, семіотичної, христологічної тощо стратегій конструктивного гуманітарного пізнання. Фундаментальність та загальновизнаність новітньої герменевтики роблять її концепти та мову, як видається, одними з найбільш переконливих для сучасного вченого.

Специфіку захисту, утвердження та розвитку національного буття прояснюють два системотворчі методологічні засновки, котрі значною мірою систематизують герменевтичний потенціал інших елементів національно-екзистенціального тезаурусу. У цій частині скористаємося деякими висновками, зробленими в результаті герменевтичної актуалізації (на базі експлікації націоекзистенціальних передсуджень)[4].

Перший засновок-передсудження базується на переконаності в тому, що художня література (ширше – мистецтво) є одним з основоположних елементів національного буття і тому будь-яка інтерпретаційна стратегія, котра претендує на істинність, мусить враховувати цей факт.

Другий засновок-передсудження зобов’язує дослідника розглядати націю як аксіальну дійсність, що детермінує і буття індивіда, і його герменевтичну здатність.

Усі інші національно-екзистенціальні передсудження (передсуди) так чи інакше визначаються цими домінантними, засновковими і розглядаються нами нижче[5].

Сказане дозволяє помітити іманентність націоекзистенційних передсуджень, скажімо, літературознавчим методологіям минулого й сучасності (класичній герменевтиці, романтичному літературознавству, міфологічній школі, культурно-історичній школі, компаративістиці, психологізмові, духовно-історичній школі, націологічній христології, неоміфологізмові, семіотиці, частині екзистенціалістської критики, націоцентричному постколоніалізмові тощо).