Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) (стр. 30 )

На завершення кілька узагальнюючих розмірковувань. У ліричній поемі П. Скунця „На границі епох“ є чудовий розділ „Над томом Франка“, де віднаходимо рядки з особливо глибоким сенсом: „Є така країна Україна, / де живуть Шевченко і Франко“4. Можемо не вагаючись стверджувати: поки живуть Т. Шевченко та І. Франко повнокровним духовним життям, поки їх національний імператив є дійсним категоричним наказом у сфері нашого національного буття і, зокрема, буття гносеологічного, доти „така країна Україна“ була та буде. І навпаки.

1. Денисюк І. Франкознавство: здобутки, втрати, перспективи // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин. Матеріали міжнар. наук. конф.– Львів: Світ, 1998.– С. 16.

2. Повне зібрання творів: У 12 т.– К.: Наукова думка, 1990.– Т. 1.– С. 30. (Надалі том і сторінку вказуємо в тексті в дужках).

3. Франко І. Я. Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібр. тв. у 50 т.; Упоряд. , .– Львів: Каменяр, 2001.– С. 23–24.

4. На границі епох // Розрив-трава.– Ужгород: Карпати, 1979.– С. 185.

4.3. „Святовечірня казка“ Івана Франка:

художня герменевтика і христологічна інтерпретація

Час ночі світу є убогий час, оскільки він все убожіє. Він вже став таким убогим, що не спроможний з’ясувати брак Бога як брак.

Мартін Гайдеґґер

Диявол може робити чимало речей. Але диявол не може творити поезію. Він може зіпсувати поета, але він не може створити поета.

Френсіс Томпсон

І в цій життєвій прощі ми одержали від нього запоруку, що будемо колись світлом; і ми вже спаслися надією, і з синів ночі й темряви ми стали синами світла й синами дня.

Святий Августин

Справжня творчість є теургією, богодіянням, діянням, здійснюваним разом з Богом.

Микола Бердяєв

Чим більше намагаємося пізнати кодифікований всесвіт Франкового духу, тим виразніше усвідомлюємо нагальну потребу адекватності масштабу гносеологічної стратегії вимірам творчого вираження письменника-енциклопедиста. При цьому важко, та й навряд чи переконливо було б вишукувати „єдиноправильну“ теорію інтерпретації. Натомість логічнішим видається використовувати різні методології, методи та методики витлумачення, верифікуючи їх із іманентними домінантами художнього дискурсу Каменяра та його ж спекулятивними положеннями (де вони не суперечать творчій практиці).

З одного боку, така герменевтична настанова забезпечила б адекватну текстуальній постаті Івана Франка масштабність епістемологічних розмислів. З іншого боку, вона, на нашу думку, надала б франкознавчим студіям нового наукового імпульсу, дозволила б остаточно позбутись українофобських фальсифікаторських тенденцій – як сумнозвісної марксистсько-радянської „критики“ (для якої Франко – лише атеїстичний соціаліст-Каменяр), так і новітньої постмодерної надінтерпретації (для якої Франко – взагалі „не Каменяр“ (Т. Гундорова)).

Власне схожі на окреслені нами презумпції продуктивної інтерпретації багатогранного і не завжди однозначного, але завжди глибоко заангажованого в національну проблематику Каменяра мали місце, скажімо, на Міжнародній науковій конференції у Львові (25–27 вересня 1996 р.)1 та Перших франківських читаннях у Дрогобичі (26–27 травня 2000 р.)2. Видані матеріали цих та й інших конференцій підтверджують, що у напрямку масштабної інтерпретації зроблено вже чимало[25]. Однак, на наш погляд, двома усе ще малорозробленими аспектами її залишаються методологічні питання художньої герменевтики та христологічної інтерпретації. Не претендуючи на вичерпність та остаточність, постараємось окреслити та дефініціювати обидві гносеологічні стратегії, більше зосереджуючись на з’ясуванні специфіки власне христологічної інтерпретації[26]. При цьому враховуватиметься іманентний зв’язок досліджуваних теоретичних систем із художньою практикою Івана Франка.

Важко не помітити два характерні атрибути сучасного літературознавчого мислення (свідомості взагалі) – методологічний плюралізм та інтердисциплінарність. І це природно. Герменевтика, котра віддавна є універсальною гуманітарною теорією інтерпретації, „виникає кожен раз у періоди потрясіння основ, зруйнування „природних“ очевидностей свідомості, розладнання зв’язків, що складалися століттями“3. Намагання зруйнувати (не завжди послідовні і ще далеко не завершені) комуно-російську, виразно антиукраїнську окупаційну парадигму у сфері гносеології і викликає в українських постколоніальних гуманітаріїв автентично-герменевтичний потяг до пошуку, за Г.-Ґ. Ґадамером, не нав’язуваного комуністичним (як перед тим царським) режимом „відтворення“ (найчастіше, фальсифікуючи об’єкт дослідження в інтересах імперської метрополії) смислу, а до його „творення“. А це, своїм чином, обґрунтовує потребу плюралістичної інтерпретації, бо „єдиновірного“ витлумачення твору не існує4. Не зайвим буде додати наступне: така позиція не виключає, а, швидше, передбачає існування методологічної домінанти, котра стає науковим верифікаційним центром селекціонованих теоретичних підходів.

Ще більше розширює можливості наукового „творення“ смислу художнього твору інтердисциплінарність – науково виважена екстраполяція методологічних стратегій і практик із однієї сфери культури (чи, вужче, науки) у сферу іншої. У континуумі науки про літературу маємо приклади продуктивності різноманітних інтердисциплінарних методологій: міфологічної критики (до речі, першої суто літературознавчої теорії), психологічної інтерпретації, політичної герменевтики, соціологічного витлумачення, філософської екзегези тощо.

На жаль, сучасний метадискурс часто насичений інтерпретаціями, котрі тільки імітують наукове пізнання, насправді ж являють собою не обмежений науковими критеріями (а тому вульгарний) екстраполяціонізм, котрий вражає своїм еклектизмом, релятивізмом, надмірним редукціонізмом, антинаціональною заангажованістю тощо. Саме він, закономірно, призводить до свідомого (частіше) чи несвідомого фальшування художньої дійсності в інтересах тієї чи іншої політичної доктрини (найчастіше імперського покрою). У сучасному українському літературознавстві такою популярною доктриною став демолібералізм (найчастіше у формі постмодернізму)[27], мета якого пропагувати „глобально-культурні“ концепти (політичні міфи) в дусі прозахідного культурного імперіалізму (Е. Сміт).

Але навіть приклади маразматичної (в термінології Умберто Еко ще – параноїдальної) надінтерпретації (фальсифікації) сучасних постмодерністів не можуть дискредитувати науковотворчий потенціал інтердисциплінарного витлумачення. Особливо перспективні евристичні можливості (зокрема в плані переосмислення української класичної та радянської спадщини), на нашу думку, відкриваються для постімперської критики через використання тих інтердисциплінарних стратегій, котрі в силу різних причин не розроблялися ширше у колоніальному літературознавстві. Ідеться про художню герменевтику та христологічну інтерпретацію.

Сутність художньої (зокрема літературної) герменевтики (іноді ще у цьому зв’язку вживають терміни „художнє літературознавство“ чи „художня критика“) доцільно тлумачити, виходячи із поліфункціональності художнього твору. Окрім двох основних взаємопов’язаних функцій мистецтва слова (і водночас двох аспектів художньої ідеї) – естетичної та духовнотворчо-інтенціональної5 – виділяють чимало інших функцій. Серед них не останнє місце посідають культуротворча, гносеологічна, герменевтична, знаково-комунікативна, інформативна, металінгвальна, аксіологічна, візіонерська, людинознавча, націєзнавча тощо6. Вивчення саме цих ідеологічно-епістемологічних функцій (на чолі з герменевтичною та гносеологічною) дає підстави говорити про іманентний герменевтичний потенціал художньої літератури.

На цей потенціал вказували різні мислителі практично в усі часи формування окцидентального метадискурсу. Польський естетик Владислав Татаркевич зазначає, що поезію „уже за стародавніх часів, а ще більше за часів середньовіччя… мали за різновид філософії чи віщунства, а не за мистецтво“7. Для давніх греків поезія (у ті часи і надовго після цього – синонім художньої літератури) була „знанням найвищого класу, адже сягала духовного світу, заходила у спілкування з божественними істотами“8. Цю божественно-гносеологічну роль Платон розумів саме як герменевтичну, бо вважав поетів „екстатичними тлумачами богів“9. Арістотель же вказував на метафізичну глибину поетичного знання: „Ті, що мають досвід знають „що“, але не знають „чому“; ті ж, що володіють мистецтвом, знають „чому“, тобто знають причину“10. Продовжуючи цю тенденцію, естетика стоїків визнавала за поезією здатність „пізнавати правду навіть глибше, ніж філософія“11.

У наступні культурно-історичні епохи (Середньовіччя, Відродження, Новочасову добу) окреслення герменевтичної функції мистецтва слова тільки поглиблювалось, увиразнювалось, концептуалізувалося. Для прикладу, Бокаччо називав поезію „пасією, що осягає суть, а осягаючи – промовляє і научає“12. Видатний герменевт, представник „філософії життя“ Вільгельм Дільтей вважав великих письменників „великими майстрами тлумачення“ і свідомо орієнтував герменевтику на художню літературу, особливо на поезію, „підкреслюючи значення останньої для розуміння духовного життя та історії“13. „Черпаючи із джерела життя,– писав В. Дільтей,– поезія неминуче мусить… виражати життєрозуміння“14.

Онтологічна (чи філософська) герменевтика ХХ ст. в особі свого основоположника Мартіна Гайдеґґера та його послідовників часто зверталася до окресленої нами проблеми – художньої герменевтики. У своїй концептуальній естетичній розвідці „Джерело художнього творіння“ М. Гайдеґґер, розвиваючи давню німецьку (і не тільки) метакритичну традицію, зазначає, що сутністю мистецтва є „істина, що твориться у творінні“15, а сам художній твір містить „відтворення всезагальної сутності речей“16. При цьому художнє пізнання істини має виразний національний характер, бо, як зазначає німецький вчений у статті „Гельдерлін і сутність поезії“, „слово поета є тільки тлумаченням „голосу народу“17.