Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) (стр. 4 )

Запропонована герменевтична актуалізація була б явно неповна без увиразнення двох дуже важливих для автора аспектів, що стосуються глибини (місця в структурі методологічного тезаурусу і методологічної бази) та актуальності національно-екзистенціальної методології[6]. І здійснити це увиразнення варто шляхом націоекзистенційного аналізу передусім українських метадискурсивних праць різних періодів. Тут ми свідомо обмежуємось лише вибірковими характеристиками декількох сучасних робіт, що присвячені теоретичним питанням написання нової історії української літератури. (Принагідно зазначаємо, що, на нашу думку, усі без винятку праці, опубліковані з даного приводу у „СіЧ“і, мають важливе теоретико-методологічне значення і тому так чи інакше вартують осмислення та використання).

Однією з найбільш концептуальних (у методологічному сенсі) націоекзистенційних статей вважаємо роботу Віталія Дончика „Про історію літератури, якої досі не було“. З усіх слушних критичних та метакритичних моментів (що годі й перерахувати) виділимо два, як видається, найбільш промовисті.

Перший з них стосується (цілком у дусі Т. Шевченка, І. Франка чи Л. Білецького) обов’язкової методологічної верифікації західних методологій національно-культурною системою: „…досить поширені сьогодні в нас адресування до зарубіжного досвіду грішать одним, я б сказав, методологічним ґанджем, щось на зразок колишнього „наздогнати й випередити“. Цілком зрозуміле прагнення долучитися до новітніх західних філософсько-естетичних ідей, „урівнятися з Європою“ набуває надто прямолінійних форм, обертається нестримним бажанням геть усе „перенести“ до нас і вільним чи невільним зневажанням особливостей національного розвитку, нетерплячкою штучно форсувати його, „проминувши“ певні стадії, „перескакуючи“ через етапи“17.

Другий момент експлікує суто національно-екзистенціальну настанову вченого щодо сенсу написання нової „Історії…“: „Призначення таких „Історій…“ – розповісти своєму народові та світові про літературу (і духовність, неповторність культури) одного з багатьох народів Європи“18.

Автор іншої ґрунтовної розвідки Іван Денисюк („Кілька міркувань щодо висвітлення української літератури (з приводу одного підручника)“) оригінально розпочинає свій розмисел діалогом викладача зі (на жаль, не вигаданим) збаламученим, постмодерно „просунутим“ студентом. Вчений обґрунтовано вказує на основну об’єктивну причину антинаукової хаотизації сучасного метадискурсу – „комплекс національної меншовартості“ і при цьому тонко відзначає типологічну подібність марксизму і постмодернізму: „Наведений „випадок із практики“ характеризує ступінь збаламученості студентства у сучасному літературознавстві. Цілком закономірний потяг до всього нового, антидогматичного. Та, на жаль, серед сучасних концепцій літератури мало справжнього новаторства, а багато необільшовизму. (…) Сучасні наші постмодерністи, культивуючи, по суті, теорію „двох напрямів“, розпанахують українську літературу не за єдиним принципом, а за двома різними: соціологічним (народництво) і мистецьким (модернізм). Як для радянських дослідників соцреалізм, так і для багатьох нинішніх літературознавців модернізм – найвищий здобуток людства. Хоча І. Франко у статті „Старе й нове в українській літературі“ із залізною логікою аргументації спростував вигадку про літературне народництво, цей соціологічний термін у значенні літературознавчого вперто використовується з метою глуму над українською літературою тими, хто одержимий невиліковним комплексом своєї національної меншовартості й розбиває чоло від ідолопоклонства перед міфічною Європою“19.

Вагомість наступних слів ученого детермінована імперативами національної культури, природним бажанням її утвердити і захистити: „Створення науково виваженої концепції національної літератури і на її підставі підручника для студентів університету, який би виконував місію виховання „молодих духів“ (І. Франко) – це надзавдання, складне й відповідальне. Адже антиукраїнські тенденції проявляються в намаганнях дискредитувати світочів нашого письменства, применшити оригінальність, багатство й розмаїтість нашої художньої словесності“20.

Масою слушних спостережень та вказівок насичена й стаття Олекси Мишанича „Проблеми вивчення давньої та класичної української літератури“. Особливо важливими видаються апеляції вченого до національної ідеї та критика ним псевдонаукових висновків Е. Кінана та Г. Грабовича про „Слово о полку Ігоревім“ як містифікацію. Методологічно важливим є судження О. Мишанича, котре стосується імперських фальсифікацій у недавньому минулому: „Українську культуру було штучно розколото на дві частини: одну частину оголошено носієм буржуазного націоналізму, друга ж з ним боролася. Спрацьовувала стара імперська ідеологія – розділити один народ, нацькувати брата на брата“21.

Фактор імперіалізму дуже важливий для наукового пізнання історії української літератури. Це має на увазі Григорій Сивокінь, коли у своїй роботі „Сучасність української літератури в історичній перспективі“ зауважує наступне: „…література України розвивалася в болісній боротьбі з несправедливими обставинами колоніалізму. Отож цілком природним буде прагнення історика назвати все своїми іменами, хоча рафінований, викоханий на естетизмі теоретик ураз закине такому історикові й герметизм, і маргінальність, і вузьколобий соціологізм. Тим часом „місце“, де література твориться, від історії та її творення в сьогоденні невідривне, воно істотне, якщо тільки не зрікаємося національного як цінності, якщо не відмовляємося від інтересів народу, котрому належимо, культуру якого творимо“22.

Учений цілком справедливо вказує на методологічну значущість процесу національної ідентифікації: „Цілком можливо, що однією з пропозицій щодо методології нової історії української літератури стане її, історії, національна ідентифікація, тобто еволюція естетичного самоусвідомлення національної тотожності українців у європейському й світовому оточенні“23.

Статтю Миколи Бондаря „Українська література класичного періоду: рух крізь категорію художності“ можна вважати фундаментальною з погляду національно-екзистенціальної методології. Особливо вагомим, на нашу думку, є місце, де автор вдало трансформує онтологічно-екзистенційну концепцію М. Гайдеґґера, експлікуючи глибинну національну сутність художньої літератури: „Явлення літератури… безпосередньо пов’язане з ірраціональними глибинами етнічного духу, з яких зринає. Ні певна практична потреба, ні раціональна ідея, ні якась усвідомлювана мета не виступають активатором цього процесу,– лише колективно значиме переживання перед Ніщо власної вкинутості в буття,– переживання, зміст і структура якого надзвичайно складні… й характеризуються потенціальним тяжінням до іноозначення, іносказання, що є одним із основних принципів художнього мислення“24.

У роботі Лариси Мороз „Триєдність як основа універсалізму (національне – загальнолюдське – духовне)“, серед іншого, надзвичайно слушно (в дусі Унамуно чи Бердяєва) експлікується корелятивна пара національне/загальнолюдське (останнім поняттям дослідниця часто окреслює сферу морального чи релігійного). Авторка переконливо показує, котре з них насправді має онтологічні підстави для існування, отже, володіє реальним, а не номінальним буттям (зокрема і в художньому творі): „…ці поняття нерозривно взаємопов’язані, а ще точніше – взаємозумовлюють і взаємовизначають одне одного: тільки через національне можливо виразити загальнолюдське, загальнолюдське без національного просто не існує – ясна річ, коли йдеться про мистецький витвір, а не бездарний ремісницький виріб на замовлення“25.

Серед інших сучасних авторів, у працях яких у тій чи іншій мірі проявляють себе націоекзистенціальні методологеми, доречно назвати С. Андрусів, Ю. Барабаша, О. Вертія, І. Дзюбу, М. Жулинського, М. Зубрицьку, М. Ільницького, С. Квіта, Г. Клочека, М. Наєнка, Т. Салигу, Л. Сеника, Л. Скупейка, А. Ткаченка, Н. Шумило та ін. Не стали б ми огульно заперечувати і методологічної цінності окремих постмодерних робіт. У ті моменти, коли постмодерні вчені не вважають за злочин врахувати іманентні вимоги національної духовності, отримуємо судження і цікаві, й об’єктивні. Як це спостерігаємо (щоправда, епізодично) в одній з останніх робіт Г. Грабовича, якого схвилювала невтішна культурна ситуація постколоніальної України: „…все це віддзеркалює, річ ясна, загальну державну культурну політику – тобто її відсутність, де по суті все, що стосується культури й науки, залишається напризволяще. Замість наполегливої, цілеспрямованої політики на відродження культури нації, яка кількасот років була приречена на небуття і з великими жертвами боролася за незалежність, і яку десятиліттями совєтська система планомірно нищила (адже планувалося злиття в один „совєтський народ“), маємо тепер політику laissez faire. Нехай, мовляв, вирішує ринок – йому видніше“26.

Попри те, що ніхто з аналізованих авторів не вживає терміну „національно-екзистенціальна методологія“, загальний тип їхнього наукового мислення (більшою чи меншою мірою, іноді з елементами еклектизму) національно-екзистенціальний, оскільки визначається поглибленою увагою до збереження та розвитку художньо та науково вираженого національного буття. Водночас навіть наш схематичний аналіз свідчить про те, що національно-екзистенціальна методологія є, по-перше, промовисто актуальною для сучасної української культури, а по-друге, базовою (опорною, визначальною) в методологічних системах українських учених різних поколінь, неоднакових літературознавчих інтересів і різновекторних теоретико-інтерпретаційних уподобань. Саме ця іманентна українській культурі та ментальності методологія бачиться нам верифікаційним центром власне українського наукового дискурсу і як така вкрай потребує зміни якості побутування: із неусвідомлених чи не до кінця усвідомлених інтенцій її концепти мали б перерости у свідомі імперативи наукової творчості.

Таким чином, національно-екзистенціальна методологія, як видається, постає перед нами, з одного боку, як базова когнітивна настанова (регулятивний принцип) у сфері мислення – ідейно-наукова основа світогляду, а з іншого, як базова загальногуманітарна теорія інтерпретації художніх явищ та закономірностей, яка „випливає з національного імперативу і зобов’язує до осмислення усіх явищ суспільного життя (у тому числі й художньої дійсності) в категоріях захисту, утвердження і розвитку нації“. В умовах методологічного плюралізму дана методологія, у жодному разі не претендуючи на політичний статус „єдино вірної“, може проявлятися як експліцитна (явна) чи імпліцитна (потенційна) методологічна домінанта, в природний спосіб поєднуючись із іншими інтерпретаційними стратегіями (як-от: класичною та онтологічною герменевтиками, семіотикою, феноменологією, христологією тощо).