Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) (стр. 47 )

Загалом методологічні основи національно-екзистенціальної інтерпретації дозволяють, на наш погляд, системно та глибинно-герменевтично, уникаючи хибної інтерпретації, витлумачувати феномени та закономірності художньо-літературного буття в різноманітних студіях: теоретичних, історико-літературних, теоретично-історичних, метакритичних тощо.

4. Теорія національної ідентичності має великий потенціал як національно-екзистенціальна методологічна ідея (чи концепція). У сфері літературознавства зміст її полягає в інтерпретації феноменів мистецтва слова крізь призму національної ідентичності (основної ідентичності індивіда).

Таке бачення, на наш погляд, допомагатиме ефективно використовувати теорію національної ідентичності, і то не лише під час інтерпретації історико-літературних чи літературно-критичних об’єктів. За її допомогою можна вивіряти й складні теоретичні поняття, навіть такі, що є сутнісними для окремих методологічних систем: культурного контексту чи традиції у герменевтиці, міфу в міфологізмі, раси в культурно-історичній школі, культурних кодів у семіотиці, інтенціонального об’єкта у феноменології, символу, ритуалу чи архетипу колективного підсвідомого в неоміфологізмі (зокрема в архетипній критиці), християнську традицію в христології тощо. А це видається архіважливим саме для української постколоніальної ситуації, коли часто під виглядом тієї чи іншої теоретичної моделі пропонується черговий антинауковий (бо антинаціональний) політичний міф (як-от у випадку з вульгарним „неоміфологізмом“ у працях Г. Грабовича чи космополітичною псевдохристологією у публіцистиці М. Мариновича).

Ці спостереження дозволяють помітити, що, окрім практиків, літературознавча теорія національної ідентичності як продуктивна національно-екзистенціальна концепція (ідея) потребує і своїх теоретиків, зокрема методологів.

5. Національно-екзистенціальна диференціація постколоніалізму дозволяє стверджувати, що в межах постколоніальної критики існує два кардинально відмінних між собою типи метадискурсу, котрі в принципі не можуть становити єдиної теорії інтерпретації. Постмодерний постколоніалізм лише декларує своє „протистояння“ колоніалізмові, але це дивне протистояння, бо насправді він не руйнує, а абсорбує імперські структури, консервує їх. І навпаки, концепти національної культури через прирівняння їх до колоніальних втрачають у цьому постколоніалізмі своє іманентне значення, вони свідомо релятивізуються через перманентну пародію та іронію. Як наслідок, замість реставрації пошкодженої імперіалізмом національної ідентичності ця ідентичність остаточно руйнується – через утвердження космополітичних ідеалів іншого різновивиду імперіалізму, у нашому випадку – постмодерного демолібералізму.

Так ліберальний постколоніалізм повністю перетворюється у ще один метод політичної методології постмодернізму (поруч із постструктуралізмом та деякими різновидами психоаналізу, неоміфологізму, неофемінізму тощо), генеральним завданням якого є не вивчення національних дискурсів, а їх нівеляція, не відновлення національної ідентичності поневолених народів, а її деструкція через космополітизацію. Це дозволяє нам окреслити постмодерний тип постколоніалізму як інтелектуальну імітацію, як псевдопостколоніалізм.

Натомість націологічний постколоніалізм саме захист і утвердження національної культури робить вихідним регулятивним принципом власних розмірковувань. І тільки об’єктивна потреба протекції національної ідентичності (а не постмодерна зацикленість на метрополії) змушує його поборювати (руйнувати) деструктивні концепти різних імперських стратегій і практик. Саме цей національний постколоніалізм, на нашу думку, доцільно вважати власне постколоніалізмом, покликаним до життя не інтелектуальною модою чи імперськими інтенціями, а самою історико-культурною дійсністю, „історично здійснюваним тут-буттям народу“, як сказав би Мартін Гайдеґґер, для виявлення та вирішення актуальних екзистенційних проблем підколоніальних і постколоніальних народів.

При цьому варто уточнити об’єкт постколоніальних студій, який, на нашу думку, включає в себе не лише теоретичні проблеми постколоніалізму, не лише інтерпретацію імперських дискурсів та постколоніальних культур, але й, як це можемо побачити із парадигмального „Орієнталізму“ Е. Саїда, містить також вивчення (хоча й у меншій мірі) підколоніальної дійсності (наприклад, палестинської).

Усе сказане вище дозволяє дати власну робочу дефініцію: постколоніалізм – це актуалізована (найчастіше) постімперською історичною ситуацією загальногуманітарна методологія, у котрій підставою для інтерпретації служать пріоритетність збереження й розвитку національної культури, утвердження її самодостатності та поборення імперських дискурсів. Тому справжній постколоніалізм завжди націоцентричний та антиколоніальний.

Відповідно до цього варто зазначити і наступне. Існують три дискурсивні форми побутування постколоніальних студій: „чисті“ націологічні, „чисті“ постмодерні та еклектичні (найбільш поширені), у яких різновиди постколоніалізму складно між собою співвідносяться. Так, наприклад, в українському літературознавстві неважко помітити дві домінуючі групи постколоніальних вчених. Першу з них утворюють дослідники, котрі відверто тяжіють до постмодернізму (М. Павлишин, Г. Грабович, С. Павличко, В. Агеєва та ін.), другу – автори, котрі або стоять на позиціях націологічного постколоніалізму, або імпліцитно тяжіють до нього (С. Андрусів, І. Денисюк, В. Дончик, М. Жулинський, М. Зубрицька, М. Ільницький, С. Квіт, Г. Клочек, В. Сеник, Т. Салига та ін.).

6. Двома опорними поняттями постколоніалізму виступають „культурний імперіалізм“ та „культурний націоналізм“. Важливо наголосити на тому факті, що культурний імперіалізм не є самостійною дискурсивною чи метадискурсивною формою. Він безпосередньо випливає із загальної теорії та світогляду імперіалізму, а тому є виразно загальноідеологічною та конкретно-політичною настановою у різних сферах національного та міжнаціонального буття.

Найбільш ефективною ідеологічною та інтелектуальною відповіддю імперіалізму справедливо вважають націоналізм (термін Гердера). На рівні колективної свідомості його визначають як „свідомість належності до нації разом з почуваннями й прагненням, спрямованими на її безпеку і процвітання“1.

Про націоналізм на рівні культури – і не лише як „форму культури“ (за Е. Смітом), а й як стратегію культурної емансипації та самоутвердження – дає добре уявлення націологічний постколоніалізм. С. Дюрінг розглядає націоналізм як „форму свободи“, а „культурний націоналізм“ – як найпотужніший вияв цієї ідеології.

Таким чином, культурний націоналізм (чи націоналізм у культурі) виявляється ефективною світоглядною позицією творців національної культури, котра культивує й утверджує національну ідентичність (ширше – національну ідею), дає підстави для її істинної інтерпретації та художнього вираження і тільки через це передбачає протистояння імперіалізмові. Для новітнього українського постколоніалізму усі ці аспекти культурного націоналізму видаються важливими і виступають разом, оскільки духовне звільнення від колоніалізму, проблеми повноцінного національного відродження (як відродження вогню з „попелу… духовності“ (М. Наєнко)), на жаль, усе ще актуальні для українського народу і на початку третього тисячоліття.

Отже, герменевтика постколоніалізму через вивчення опорних категорій видається доволі продуктивною інтерпретативною стратегією. При цьому варто відзначити, що і „культурний імперіалізм“, і „культурний націоналізм“ є радше умовними термінами, бо йдеться про імперіалізм та націоналізм у культурі – рівневі прояви антагоністичних світоглядних (ідеологічних) позицій, між якими, хочеш чи ні, слід робити вибір.

7. Націоекзистенціально підсумовуючи огляд „Орієнталізму“ Е. Саїда, зауважимо, що „загальні ідеї“, виявлені американським ученим в орієнталізмі, „наскрізь просякнуті доктринами європейської вищості, усілякими різновидами расизму, імперіалізмом тощо“ і при цьому вони представляють відверто хибну інтерпретацію (надінтерпретацію), оскільки „нехтують величезну кількість емпіричного матеріалу“2, підтвердженням чому є й ті художні (передусім літературні) образи, які виразно тенденційно змальовують буття Сходу. Такого типу постколоніалістичні праці та методологічні досвіди є, на нашу думку, актуальними для постімперської України, котра рано чи пізно повинна розпочати процес масштабної деколонізації, зокрема і через розрізнення літературної інтерпретації та літературної імперської надінтерпретації.

8. Поняття політичної герменевтики (ще „ідеологічної“) варто реабілітувати, максимально конкретизувати і визначити як інтердисциплінарну літературознавчу методологію, котра використовує потенціал такої галузі культури як політика.

Якщо уважно розглядати епістемологічну вартість праць націоналістичних критиків, що свою інтерпретаційну потужність продемонстрували ще у 20–30-х роках ХХ ст. (Д. Донцова, М. Мухина, Ю. Липи, Є. Маланюка тощо), важко не помітити, що політичний підхід українських мислителів мав не соціологічний (за змістом – класовий), як у марксистів, а націологічний характер, оскільки першим актом їх інтерпретації був переклад ідеї з мови мистецтва на мову націології у пошуках націологічного еквівалента літературного феномена. (В основі змісту цього націологічного еквівалента – два основні процеси: пошук та утвердження власної національної ідентичності та політична реалізація національної ідеї).

Методологічною базою взаємного (художнього/націологічного) перекладу стала ідеологія (і політична система, що з неї випливала) українського націоналізму в інтерпретації Т. Шевченка, пізнього І. Франка, М. Міхновського та самого Д. Донцова. Тому у випадку Д. Донцова чи Є. Маланюка (а також їх численних послідовників, передусім із середовища „вісниківців“) ми маємо справу з націоналістичною (ще – націоцентричною, націологічною, просто національною тощо) герменевтикою або критикою.