Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) (стр. 2 )

Таким чином, метою праці є показати національно-екзистенціальну методологію в контексті науки про літературу як літературознавчу теорію та практику витлумачення – національно-екзистенціальну інтерпретацію. Це спонукає, своїм чином, дати поняття і методологічне окреслення, показати структуру національно-екзистенціальної інтерпретації, а також детальніше експлікувати її прагматичні аспекти, тобто ті аспекти, котрі є безпосереднім „практичним знаряддям“, мають широке „практичне застосування“1 в контексті науки про літературу.

Тому об’єктом дослідження виступає національно-екзистенціальна інтерпретація взагалі. Цей надто осяжний для однієї, хай і монографічної, студії об’єкт ми звузили через предмет, який конкретизували окресленням основних, на наш погляд, теоретико-прагматичних аспектів зазначеної інтерпретаційної стратегії. Це, на нашу думку, мало б сприяти розгляду її кваліфікованим реципієнтом як ефективної, комплексної та перспективної герменевтичної стратегії та практики.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань, котрі водночас допомагають конкретизувати парадигму питань, що утворюють предмет дослідження:

1) виявлення концептуальних моментів, що конституюють методологічну базу національно-екзистенціальної інтерпретації;

2) національно-екзистенціальне вивчення ряду актуальних теоретичних питань постімперського українського літературознавства (теорії національної ідентичності, постколоніалізму, „національного підходу“ Є. Маланюка);

3) показати історико-літературну продуктивність використання націоекзистенціальних положень на прикладі витлумачення поеми „Прокляті роки“ Ю. Клена та поезії Є. Маланюка;

4) продемонструвати ефективність національно-екзистенціальної методології витлумачення в контексті франкознавчих студій;

5) окреслити поетикальні можливості націоекзистенціального тезаурусу (на прикладі витлумачення літературно-художньої комунікативної схеми та герменевтичного уточнення макроструктури літературного твору);

6) здійснити метакритичний аналіз окремих національно-екзистенціальних та антинаціональних аспектів української пострадянської науки.

Методологічною базою нашого дослідження стали трансформовані відповідно до поставлених літературознавчих проблем праці із філософії, культурології, теорії нації та націоналізму (націології взагалі), соціології, психології, політології тощо. А також роботи із закордонного (класичної та онтологічної герменевтики, семіотики, структуралізму, архетипної критики, екзистенціалізму, постколоніальної критики, христології, постструктуралізму, праці Г. Плеханова, В. Халізєва та ін. вчених) та українського літературознавства (О. Потебні, І. Франка, Л. Білецького, Д. Донцова, Є. Маланюка, М. Жулинського, В. Дончика, Г. Сивоконя, М. Наєнка, І. Денисюка, Л. Мороз, Т. Салиги, Г. Клочека, С. Андрусів, Л. Сеника, Г. Штоня, Н. Шумило, О. Пахльовської, С. Квіта, А. Ткаченка, М. Павлишина, О. Багана та ін.)[2].

Відповідно основними методами виступають підходи класичної та онтологічної герменевтики, філософської інтерпретації, методологічної верифікації, семіотичний та структуральний методи, постколоніалізм та національно-екзистенціальний метод. Цей останній в роботі витупає водночас (в окремих розділах) й об’єктом вивчення.

Детальніше зупинимось на структурі монографії.

Загалом морфологія праці зумовлена специфікою об’єкта та предмета аналізу, логікою витлумачення, що випливає з мети та основних завдань. Робота складається зі вступу, шістьох розділів, висновків, списку використаних джерел, алфавітного покажчика основних імен та понять.

Своєрідним зразком для архітектоніки дослідження стала „Структурна антропологія“ відомого французького етнолога та соціолога Клода Леві-Строса2. Його поділ на п’ять частин і сімнадцять розділів (відповідно до сімнадцяти раніше опублікованих праць) ми дещо змінили, виділивши шість розділів та двадцять один підрозділ (декотрі з яких поділяються на пункти, як-от підрозділи 1.1 чи 2.2). Розділи відображають наше бачення характерних структурних особливостей національно-екзистенціальної інтерпретації: від методологічних і теоретичних (розділи І і ІІ) до історико-літературних, історико-теоретичних, специфічно поетикальних чи метакритичних (розділи ІІІ, V, VI). Четвертий, франкознавчий, розділ, виокремлений із загальної історії української літератури, поєднує в собі різні національно-екзистенціальні аспекти, відкориговані зумисне до потреб експлікації колосального творчого досвіду письменника-енциклопедиста.

На вибір системно-проблемного методу структурування роботи вплинули характер та обсяг праць, що безпосередньо складають корпус дослідження. Книжку утворено із двадцяти однієї студії, написаних в основному за останні три роки (2001–2003 рр.). Відповідно до тем розділів та підрозділів, праці зазнали певних змін (як-от зміни назв) з метою уникнення зайвих повторів, що стосуються насамперед дескрипції та актуалізації гносеологічної бази. Повністю уникнути деяких методологічних повторів (за що просимо вибачення у читачів) не вдалося, оскільки в кожному із розділів варто було по-новому, відповідно до нових проблемних питань актуалізувати характерні моменти методологічної структури національно-екзистенціальної інтерпретації: національно-екзистенціальних передсуджень, поняття національного імперативу, поняття літературної герменевтики тощо.

Віримо, що запропонована праця поруч із непримиренними опонентами, песимістично налаштованими щодо українських націоцентричних методологічних пошуків, знайде також і зацікавленого читача, котрому літературознавча методологія служить не так для власного самозвеличення, як для вивчення конкретних проблем національної культури.

1. Словник іншомовних слів / За ред. .– К.: Головна редакція УРЕ, 1974.– С. 541.

2. Леві-Строс К. Структурна антропологія / Пер. з фр. З. Борисюк.– К.: Основи, 1997.– 387 с.

Розділ І.

Методологічні основи

національно-екзистенціальної інтерпретації

1.1. Герменевтична актуалізація національно-
екзистенціальної методології

Уважаючи якісне методологічне оновлення першочерговим завданням сучасного українського літературознавства, пропонуємо в цьому підрозділі власне бачення іманентної українській літературознавчій (ширше – культурній) традиції національно-екзистенціальної методології, котра в герменевтичний парадигмі науки про літературу може, на наш погляд, виступати ще й під назвою національно-екзистенціальної інтерпретації.

У двох запропонованих нижче пунктах у межах герменевтичної актуалізації розглядаються націоекзистенціальні теоретичні аспекти в контексті постання нової академічної історії української літератури та національно-екзистенціальні передсудження як ефективний засіб подолання хибної інтерпретації.

1.1.1. Національно-екзистенціальна методологія
і написання нової історії української літератури:
теоретичні аспекти

Проблема написання нової історії української літератури – це передусім проблема методологічної бази. Наші міркування з цього приводу випереджають дві цитати.

У 1997 році Микола Жулинський, осмислюючи концептуальну проблему „національної самоідентифікації“ та утверджуючи вагомість „національного фактору, або ширше – націоналізму“, писав: „Україна сьогодні стоїть перед великою і важливою проблемою: як відновити, як відтворити цілісну картину національного образу культури, як набути свою, національну, цивілізаційну ідентичність?“1.

У 1924 році в передмові до „Основ української літературно-наукової критики“ Леонід Білецький одне зі своїх завдань формулює таким чином: „…на перше місце висунути наукові ідеї та методологічні принципи українських учених, з’ясувати їх значення не лише в українській науці, але взагалі, й цим дати зрозуміти нашим молодим сучасним і майбутнім ученим, що перш аніж наслідувати західноєвропейські ідеї, треба конче заглянути в нашу наукову скарбницю, яка ці ідеї перетворила своїм українським генієм чи талантом, видобула звідтам своєрідну українську ідейно-наукову іскру, яка, може, й краще освітила темряву наукової праці, котру молодше покоління ще не так добре знає. Коли в нас є вже високі школи, ми мусимо творити і свою українську науку на попередній українській науковій традиції“2.

Ці надзвичайно глибокі методологічні зауваги є промовисто актуальними в культурно-історичній ситуації постімперської України на початку ХХІ століття. Жулинського насамперед спонукає розглядати будь-якого індивіда, зокрема науковця-інтелігента (до цього зобов’язує й особа автора), національно конкретно – як людину національної культури, котра безпосередньо відповідає за цю культуру перед нащадками. Тому так важливо кожному українцеві усвідомити наявність усе ще не розв’язаної концептуальної проблеми національного відродження, котра найбільш чітко постає перед внутрішнім зором ученого-україніста: як „відновлення“ „цілісної картини національного образу культури“, як „набування“ „своєї, національної… ідентичності“3.

Білецького органічно вписується в культурологічну проблематику „національної самоідентифікації“. Воно спонукає не до механічного запозичення чи імітаторства у сфері літературознавства, а до творчого (критичного!) наукового діалогу з виразним епістемологічним імперативом – обов’язковою методологічною верифікацією (вивірянням). Причому ця верифікація сутнісно національна, оскільки покликана вибудовувати „українську науку на попередній українській науковій традиції“. Навіть така інтернаціональна сфера науки про літературу, як теорія, повинна орієнтуватися на „своєрідну українську науково-ідейну іскру“.

Дані розмисли спонукають до ще одного гносеологічного висновку: обидвоє вчених у різний час і за різних обставин розмірковують у межах виразно націоцентричної парадигми. Що ж їх об’єднує, що зумовлює схожість способу осмислення явищ та закономірностей культурного буття? На наш погляд, таким фактором виступає ідентична методологічна настанова на найглибшому рівні наукової свідомості. Цю настанову ми б назвали національно-екзистенціальною методологією.