Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) (стр. 41 )

Наприклад, у роботі „На шляху в європейський простір“ автора тривожать перспективи майбутнього переходу людства „в новий духовно-цивілізаційний простір“, але при цьому основна увага зосереджується на проблемах України. Передусім ідеться про типово націоекзистенційну тривогу щодо збереження власної національної ідентичності: „Світ крокує шляхом глобалізації, шляхом творення співдружності національних держав, об’єднаних у межах глобального громадянського суспільства. Але цей процес має і зворотний бік – загрозу космополітичної ерозії. Тож кожна нація, здійснюючи інтернаціональні кроки, мусить чітко усвідомити – чи є в неї культурно-духовний імунітет перед загрозою нівеляції? Чи є актуальна культура нації гарантом збереження її власної ідентичності?“1. „Інтегруючись у глобалізований світ,– пише український дослідник,– важливо не втратити в цьому ареопазі власної культури, історії, духовності, власного національного образу“2.

Надзвичайно важливим видається усвідомлення вченим пріоритетності національної держави як гаранта нормального розвитку національного буття, і тому „наше лихо в тому, що ми не мали національної держави, яка б вважала своїм пріоритетним обов’язком виробляти власні механізми трансляції своїх культурних надбань у світовий цивілізаційний простір“3.

Дуже виразну (і що тішить – перманентну!) національно-екзистенціальну інтенціональність мають роботи Віталія Дончика, зокрема, йдеться про фундаментальну лінгвонаціологічну статтю „Мова не винна (Про суржик, двомовність і грамотність на українському ТБ)“ у другому номері. Попри зацікавлення мовноекологічними проблемами (тут справедливо звучить заклик до громади „послідовно і наполегливо вести… боротьбу… за чистоту української мови“), вчений занепокоєний поширенням глибинних і систематичних антиукраїнських тенденцій у сфері українського інформаційного простору, передусім – телебачення: „Багато що залежить від засобів масової інформації. Українська преса.., українське радіо більшу чи меншу, але приділяють увагу питанням культури слова, а ось сучасне майже суціль приватизоване телебачення цілком глухе й чуже до них. Називаючи себе українським, чи усвідомлює воно, що має і відповідний обов’язок.., який можна сформулювати так: як мінімум – не засмічувати, не калічити української мови і – як цивілізована норма для всіх суб’єктів українського інформаційного простору – дбати про її чистоту та багатство. На превеликий жаль, на телебаченні мають місце явища й процеси цілком протилежні“4.

Серед протилежних – себто антимовних, антиукраїнських – феноменів аналітик вирізняє утвердження „українським“ телебаченням потворного суржику, причому суржику не підслуханого, а вигаданого – „це передражнювання українця російськомовним хохмачем“5. Висновок недвозначний: „…засмічення, калічення, нівечення мови, намагання видати саморобний, спотворений суржик за українську мову – цей результат наочний, такі „надзавдання“ нашого (?) телебачення, на жаль, мають місце“6.

Інший тривожний симптом актуального мововжитку – це утверджувана телебаченням двомовність: „Серйозною загрозою для української мови і безпосередньою причиною її збіднення є всілякі відверті й приховані, здійснювані всупереч законові про державність мови, з порушенням придбаних каналами ліцензій ненастанні спроби зробити наше телебачення двомовним“7.

Промовистий націоекзистенційний захист нації через захист її мови як „дому буття“ (М. Гайдеґґер) особливо виразно помітний у наступному уривку:

„Що ж маємо в підсумку? (…)

Те, що антиукраїнським силам не вдалося здійснити законодавчо – українсько-російську двомовність – нам тепер намагаються нав’язати практично, реально. Справдешня картина нашого телебачення – це зумисні колотини, лемішка, шкідливі для обох мов, а особливо української, перемішування, за наявності якого про чистоту тої чи тої годі говорити. Тим більше – мріяти про атмосферу пієтету до української мови, плекання коментаторами, дикторами, ведучими, редакторами багатства, свіжості, вишуканості мовленнєвого ряду.

Найбільша прикрість у тому, що назагал безнаціональна, вдавано не заангажована змістова спрямованість українських телекомпаній і студій, їхня свідома орієнтація на російськомовний десант, двомовну мішанину, розмитість, неокресленість мовних кордонів і пріоритетів взагалі перешкоджають утвердженню української мови в її державному статусі й повновартості“8.

І знову автор як на основну причину розбалансованості національно-духовної сфери вказує на брак в українців власної національної держави: „У нормальній державі на всіх національних каналах усе, від початку й до кінця, всі блоки новин і ток-шоу, розважальні, політичні, економічні, спортивні передачі, КВК, хіт-паради й кінофільми, інтерв’ю ведучих і відповіді запрошених – геть усе, без винятків, має здійснюватися в режимі державної мови. Ті ж із наших телевізійників, які посилаються на 50 чи 40 відсотків російського мовлення, лише виявляють – дозволю собі таке припущення – свою позицію відстороненості, байдужості чи й неприхильності до національного відродження України, до майбуття українського народу. Поняття високі – й жодні економічні підрахунки, жодні посилання на рейтинги не можуть і не повинні їх переважити. Нині телевізори здатні приймати десятки каналів, і одоратори російського слова мають широкий вибір, можуть без зусиль знайти те, що їм до вподоби. В українського глядача національних каналів лише три, і вони мають бути не на половину чи третину, а повністю й цілком українськими (виділення наші.– П. І.)“9.

У наведеній цитаті заслуговують на коментар два концептуальні методологічні моменти. По-перше, виділені нами вирази можуть служити формулюваннями національних імперативів у сфері національного телебачення. По-друге, шановний автор цілком умотивовано робить і основним критерієм оцінки інформаційного продукту, і найвищим аксіологічним орієнтиром для його творців національно-екзистенціальні константи – „національне відродження України“ та „майбуття українського народу“. Важко не погодитися: щоб телебачення України стало українським телебаченням, воно мусить працювати на збереження й розвиток української нації, у тому числі її мови.

У восьмому номері вміщено публіцистично-лінгвонаціологічну статтю Олеся Козулі „Як розмовляємо – так і живемо (Мова винна)“, яка продовжує пекучу для українців націоекзистенційну тему, порушену в роботі В. Дончика. Справедливо критикуючи антиукраїнські пасажі різних актантів сучасного культурологічного процесу (від сумнозвісного „десакралізатора“ О. Бузини до „демократичного“ філософа М. Поповича), автор наводить чимало фактів, котрі переконливо розвінчують міф про тотальну російськомовність та російськомисленність наддніпрянської України.

Козуля глибоко (бо з національно-екзистенціальних позицій) проникає в суть методологічної бази начебто „центристських“ та „демократичних“ ЗМІ, ідеї котрих повністю суголосні шовіністичним ідеям частини російськомовної меншини: „…сучасна російська меншина в Україні, хоч і має великі права, не позбулась євразійських колонізаторських рис. Вона ніяк не може змиритися з проголошенням Україною незалежності, не може перетворитися з колонізатора на порядного громадянина України.

З лівими проросійськими газетами в національному та мовному питаннях здебільшого солідарні газети, що називають себе центристськими, ліберальними чи космополітичними і висувають у борні з опонентами загальні гарні поняття – „демократія“, „права людини“, „сучасна цивілізація“, „подолання провінційності“, „традиційні зв’язки“ тощо. Насправді вони – спадкоємці більшовицької інтернаціональної ідеї, які в нових умовах намагаються законсервувати провінційне становище українців“10.

Автор цілком у дусі націоналістичних ідей німецького мислителя ХІХ ст. Фрідріха Ліста (до речі, покладених, за Р. Шпорлюком, в основу ідеології державного будівництва повоєнної Японії) чи українських філософів-націоналістів (того ж Т. Шевченка) вважає пріоритетними для сучасної України саме культурні, національно-духовні проблеми, передусім мовні. Без їхнього вирішення у сучасної держави України немає майбутнього: „…замість українського духовного відродження, сьогодні йде зворотний процес, що є наслідком відсутності серйозної гуманітарної політики й того факту, що основна частина бізнесу України – неукраїнська. (…) …питання мови в Україні – це питання національної безпеки та національної перспективи, і кожен має усвідомити свою особисту відповідальність й визначити своє особисте місце в тому змаганні, що сьогодні точиться навколо питання „бути чи не бути Українській державі“11. Останнє речення має виразний національно-імперативний характер.

У цьому ж номері знайдемо різнопланове і цікаве, під будь-яким оглядом, літературно-критичне есе Григорія Штоня „Література українська і література як фах“, що вирізняється на жанровому тлі. Нас не будуть цікавити його численні котроверсійні моменти (як-от твердження про те, що „власне літератури… сучасна Україна не має“12), котрі, напевно, і спонукали редакторів часопису дати ремарку: „Редакція не в усьому поділяє оцінки автора“. Для нас важливими будуть ті вічні, з точки зору актуалізованого в літературі національного духу, національно-екзистенціальні ракурси, котрі відкриває нам слово українського вченого. Обмежимось найголовнішим.

Як видається, уся гострота авторських оцінок (переконливих, коли йдеться про колоніально-радянські чи неоколоніально-постмодерні явища і, мабуть, не завжди теоретично та історично виправданих, для прикладу, коли йдеться про характеристику того ж Ю. Мушкетика чи В. Медведя) випливає з усвідомлення болючої для Г. Штоня як українського інтелігента правди сьогодення, націоекзистенційна суть котрої зачіпає всіх українців: криза української духовності. І саме література, за автором, може зробити тут вагомий внесок у поліпшення ситуації, оскільки „покликана не до скарг, а до творення“, „творення духовного дня“13. І з цим важко не погодитись.

Важче погодитися з іншим, тим, що вкладає шановний критик у поняття призначення мистецтва слова, де національне чомусь не є пріоритетним (ніби духовне й українське не взаємозумовлені речі), де не сприймається справжній шедевр сучасного дискурсу – поема „Берестечко“ Ліни Костенко, де виявляється в надрах національної ментальності якась „хронічна ксенофобія“ тощо. Але, видається, це є другорядним у даній праці, автор якої перейнятий надзвичайно сутнісним і важливим для новітньої художньої культури: процесами постання літератури, відповідної вимогам актуальної культурно-історичної ситуації. Ідеться про „самонародження поезії, прози, есеїстики й почасти навіть драматургії не авангардної, не постмодерної, не постколоніальної і, само собою, не посттоталітарної, а всього лиш української. Щоправда, з маленьким уточненням: української початку ХХІ століття“14.