Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) (стр. 8 )

„Завдання герменевтики з давніх давен полягає у з’ясуванні відсутнього або відновленні порушеної згоди“58,– твердить Ґадамер. Національно-екзистенціальні передсудження якнайкраще допомагають не лише проникнути у сакральні глибини художнього всесвіту, а й „з’ясувати“ позірну „відсутність“, точніше неактуалізованість, націотворчих концептів у сучасності і „відновити порушену згоду“ в межах духовно понівеченої різними окупантами української культури.

Але усе вищесказане дозволяє зробити і ще один висновок: національно-екзистенціальна методологія має виразний загальногуманітарний характер. І якщо предмет гуманітарних наук у філософській герменевтиці
Г.-Ґ. Ґадамера формулюється як „людина й те, що вона знає про саму себе“59, то в національно-екзистенціальній методології цей предмет суттєво уточнюється. На наше переконання, предметом новітніх гуманітарних наук повинна стати національна людина й те, що вона знає про саму себе, передусім про свою національно-людяну сутність.

На завершення цього підрозділу хочемо зауважити наступне. Зроблені методологічні спостереження в контексті герменевтичної актуалізації національно-екзистенціальної методології дозволяють, на нашу думку, дати робочу, але доволі продуктивну дефініцію вже суто національно-екзистенціальної інтерпретації як націологічної (націософської чи націоцентричної) герменевтики. Її вочевидь варто розглядати як літературознавчу теорію та практику витлумачення, що використовує в якості критеріїв пізнання комплекс верифікованих національним імперативом націоцентричних наукових ідей, адекватних тій культурній системі, в межах якої використовується. Нижче ми спробуємо перевірити теоретико-практичну спроможність цього методологічного висновку.

1. „Дон Кіхот“ в українській поезії кінця ХІХ–ХХ століття. До питання про інтерпретаційний потенціал художнього твору // Сервантес і проблеми розвитку європейської прози. Збірник наукових праць.– Львів: ВЦ ЛНУ імені Івана Франка, 2000.– С. 20.

2. Інтерпретаційний потенціал як герменевтична проблема // Герменевтичні студії. Збірник праць Міжнародного семінару „Герменевтика тексту: між істиною і методом“ / Ред. Кол. , Біленко Т. , та ін.– Львів: Аз-арт, 2001.– С. 40.

3. Див.: Іванишин П. Вульгарний „неоміфологізм“: від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка.– Дрогобич: ВФ „Відродження“, 2001.

4. Інтерпретація та історія // Маятник Фуко; Інтерпретація і надінтерпретація / У. Еко, Р. Рорті, Д. Куллер, К. Брук-Ровз.– Львів: Літопис, 1998.– С. 638.

5. Там само.– С. 648.

6. Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод: Пер. з нім.– К. Юніверс, 2000.– Т. 1. Герменевтика І: Основи філософської герменевтики.– С. 250.

7. Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод…– С. 248.

8. Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод…– С. 248–249.

9. Там само.– С. 248.

10. Там само.– С. 252.

11. Там само.– С. 251.

12. Там само.– С. 249, 250.

13. Там само.– С. 250.

14. Там само.– С. 249–250.

15. Там само.– С. 254.

16. Детальніше про неї див. пункт 1.1.1.

17. Ґадамер Г.-Ґ. Батьківщина і мова // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика / Вибрані твори / Пер. з нім.– К.: Юніверс, 2001.– С. 188, 189.

18. Там само.– С. 188.

19. Там само.– С. 189.

20. Цит. за: Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод…– С. 248.

21. Там само.– С. 271.

22. Там само.– С. 257.

23. Исток художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ–ХХ вв. Трактаты, статьи, эссе.– М.: Издательство Московского университета, 1987.– С. 302.

24. Там само.– С. 309.

25. Гайдеґґер М. Гельдерлін і сутність поезії // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької.– Львів: Літопис, 1996.– С. 205.

26. Там само.– С. 206.

27. Ґадамер Г.-Ґ. Батьківщина і мова…– С. 191.

28. Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод…– С. 289.

29. Сміт Е. Д. Національна ідентичність.– К.: Основи, 1994.– С. 149.

30. Там само.– С. 176.

31. Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод…– С. 257.

32. Там само.

33. Там само.

34. Там само.– С. 253.

35. Там само.– С. 263.

36. Там само.– С. 270.

37. Там само.

38. Там само.– С. 274.

39. Там само.– С. 273.

40. Там само.

41. Там само.– С. 271.

42. Там само.– С. 271–272.

43. Див.: Іванишин П. Теоретичні аспекти національно-духовної ідентифікації // Проблеми гуманітарних наук. Наукові записки ДДПУ.– Дрогобич, 1998.– Вип. 2.– С. 152–162.

44. Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод…– С. 273.

45. Там само.– С. 278.

46. Там само.– С. 280.

47. Там само.

48. Там само.– С. 281.

49. Там само.

50. Там само.– С. 285.

51. Там само.– С. 284.

52. Там само.– С. 301.

53. Там само.– С. 283.

54. Там само.

55. Там само.

56. Ґадамер Г.-Ґ. Батьківщина і мова…– С. 189.

57. Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод…– С. 277.

58. Там само.– С. 272.

59. Там само.– С. 292.

1.2. Іманентна українська методологія
та літературна герменевтика:

пропедевтика національно-екзистенціальної аналітики

Мабуть, нікому із сущих в Україні теоретиків літератури не треба доводити, що цілеспрямований пошук іманентних українській культурі методологічних моделей є більш як актуальним гносеологічним завданням. У цьому переконається кожен, хто брав чи бере участь у новітніх методологічних дискусіях та полеміках (і тут промовистим є, скажімо, приклад метакритичної творчості О. Вертія, І. Денисюка, І. Дзюби, В. Дончика, Г. Клочека, М. Наєнка, Т. Салиги, К. Фролової, та ін.) чи спостерігає за обговоренням проекту нової академічної історії української літератури, матеріали якої опубліковані в основному у часописі „Слово і Час“.

Думки загалом кардинально розходяться за двома напрямками.

Перший напрямок утворюють два відмінні за способом висловлення типи інтелектуалів. Одні пропонують власні персони в якості всезнайкуватих українських вчених, єдино правильним критерієм науковості призначають себе, або, скажімо, себе і Г. Грабовича, чи тільки Г. Грабовича та доступні йому методології (усі недоступні шановному професору із політичною винахідливістю замовчуються, оголошуюються неіснуючими або ненауковими). При цьому спроби такої начебто милої „просунутим“ інтелектуалам десакралізації, чи то б пак, деконструкції, але не українських літературних класиків чи академічних вчених, а фальсифікаційних ліберальних теорем, для прикладу, окремих учень гарвардського метра, чомусь витлумачуються як замах на священну корову вітчизняного постмодернізму, викликають насичену постструктуральною толерантністю „благородну ненависть“, і породжують типово зоологічну, імперську за духом (байдуже, „совкову“ чи „вестернізаційну“) хамську реакцію, котра гармонійно поєднує у межах єдиного дискурсу еквілібристику „банальної ерудиції“, вульгарну лексику та інтелектуальну вбогість1.

На явно пристойнішому рівні (і це добре продемонструвала, скажімо, міжнародна теоретико-літературна конференція у Львівському національному університеті 14– 15 травня 2003 року), хоч і не без певного роздратування, висловлюється решта „зачарованих на Захід“ учених. Вони, і прикладом тут може бути Я. Поліщук, песимістично, під національним оглядом, переконані в тому, що нові ефективні методології слід шукати тільки на постмодерному/постструктуральному Заході (оминаючи при цьому не лише вітчизняну літературознавчу спадщину, а й „забуваючи“ про епістемологічну значущість непостмодерних інтерпретаційних теорій у західному метадискурсі, таких, як онтологічна герменевтика, феноменологія, семіотика, націоцентричний постколоніалізм, неотомістська критика тощо) і тому промовисто висловлюються на користь простого, немов ідеться про використання стандартних програм для персонального комп’ютера, „інсталювання на українському ґрунті західних методологій“2.

Думка вчених другого напрямку, протилежна до наведених вище суджень, видається більш відповідною статусові українського науковця як людини, що творить національну гносеологічну культуру. Ця думка не виключає, поруч із засвоєнням інокультурних теорій, пошук чи випрацювання іманентних (питомих, самобутніх, органічних) українських методологій на основі власної національно-духовної традиції.

Власне пропедевтичним теоретико-методологічним спостереженням, що, на думку автора, дають вагомі підстави звернення до національної культури (вужче – літератури) як до фундаментального джерела іманентних українському метадискурсові методологій, і присвячена ця студія. Напрям пошуку значною мірою зумовлений наявним у автора літературознавчим досвідом, набутим у процесі осмислення практичних проблем сучасної науки про літературу. Окреме місце відводиться евристично значущому в даному контексті поняттю „літературна герменевтика“.

На вибір та обґрунтування тем можливих досліджень методологічного типу зазвичай впливає чимало факторів. Одні з них, скажімо, народжуються із прагнення збагнути часто імпліковані сенси хоча б таких художніх проблем: „химерне“ слово „на сторожі“ „малих отих рабов німих“ у Тараса Шевченка; слово як „стилет“, вірші як „когорти“ у Євгена Маланюка; поезія як „неповторність“, як „безсмертний доторк до душі“, а слово Чураївни як „голос України“ у Ліни Костенко тощо. Інші випливають із обмірковування концептуальних положень провідних герменевтів, що стосуються, для прикладу, у Мартіна Гайдеґґера, сутності поезії як „встановлення істини“3 чи „слова поета“ як „тлумачення „голосу народу“4.

У нашому випадку повинно бути і перше, і друге. Однак необхідно врахувати ще й третє, те, що можна окреслити як виклик часу, своєрідне веління новітньої культурно-історичної доби. Саме останній фактор впливає на виникнення достатніх, як видається, підстав для звернення до такого типу теоретичної теми, як пошук власне притаманної українській культурі методології та обґрунтування її актуальності.

Сутнісною рисою новітньої культурно-історичної ситуації є її постколоніальність. Саме за умов постімперського існування українського літературознавства особливої вагомості набуває уже згадувана нами настанова „молодим сучасним і майбутнім ученим“ Леоніда Білецького, котрий радив, перш ніж імітувати ідеї Заходу, „заглянути в нашу наукову скарбницю“.