Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) (стр. 21 )

Запропоновані у цьому пункті розмірковування, на нашу думку, спонукають до ряду висновків, два з котрих видаються основними. По-перше, есеїстичну герменевтику Є. Маланюка доречно розглядати як систему не стільки історико-літературних, скільки літературно-критичних творів націоналістичного типу: оцінка художніх явищ та закономірностей в них дається з позицій вирішення найактуальніших для нації політичних проблем. По-друге, сподіваємось, наше розмірковування конституює належний тезаурус, що дозволяє аргументовано підійти до експлікування „національного підходу“ як авторського методу національно-екзистенціальної методології (націологічної герменевтики). Наступні теоретичні дослідження, очевидно, лише поглиблять бачення „національного підходу“ Є. Маланюка як іманентного, органічного, а отже, архіважливого для новітньої української гуманітарної культури. У вивченні такого типу інтерпретаційних досвідів убачаємо найвищий сенс методологічного повернення до „національних джерел“ (М. Ільницький).

1. Маланюк Є. Буряне поліття // Маланюк Є. Книга спостережень.– К.: Атіка, 1995.– С. 18.

2. Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 31.

3. Маланюк Є. Буряне поліття…– С. 25.

4. Маланюк Є. Репліка // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 66.

5. Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 29.

6. Маланюк Є. Буряне поліття // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 26.

7. Про методологію літературознавчої есеїстики Євгена Маланюка // Євген Маланюк: література, історіософія, культурологія. Матеріали міжнародної наукової конференції.– Кіровоград: КДПУ, 1998.– Ч. І.– С. 25–26.

8. Там само.– С. 26.

9. Маланюк Є. Репліка // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 61.

10. Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 34, 35.

11. Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 31.

2.3.3. Творчість Т. Шевченка як інтерпретаційний критерій „національного підходу“

Вивчення можливого методологічно-інтерпретаційного потенціалу художньо-літературної творчості видається потрібним теоретичним завданням у контексті сучасного пошуку іманентних українській духовності літературознавчих підходів. Особливо вагомим для українського постімперського літературознавства є, очевидно, вивчення вже наявного герменевтичного досвіду у вітчизняному метадискурсі передусім націоцентричних літераторів (письменників і вчених).

Зокрема, йдеться про вивчення рецепції, інтерпретації та методологічної актуалізації творчості одного українського класика у критичній спадщині іншого. У нашому випадку простеження можливого гносеологічно-евристичного діалогу доречно провадити на матеріалі поезії Т. Шевченка та есеїстики Євгена Маланюка, чия послідовна і глибока національна заангажованість, що служить свідченням іманентного й акмеїчного вираження української духовності, мабуть, ні в кого не викликає сумніву. Спробуємо накреслити основні (концептуальні) моменти вивчення способів використання творчості Т. Шевченка як інтерпретаційного критерію в контексті есеїстичної інтерпретації Є. Маланюка.

Таке витлумачення передбачає попереднє окреслення двох основоположних у контексті даної проблематики понять: літературної герменевтики і „національного підходу“ Є. Маланюка.

Поняття літературної герменевтики[18] визначаємо, виходячи із герменевтичної функції, органічної для художньої літератури. Під нею розуміємо практику (передусім) та теорію (рідше) інтерпретації явищ буття, виражених у літературному творі, зокрема в поезії Т. Шевченка. Натомість під „національним підходом“ Є. Маланюка маємо на увазі авторський метод національно-екзистенціальної інтерпретації, котрий випливає із традицій націоналістичної герменевтики 20–30-х років ХХ ст., одним із основоположників якої був Д. Донцов. „Естетиці декадансу“, що виросла у вітчизняній культурі в теорію „плебейської літератури“ М. Драгоманова, протиставляє Д. Донцов „естетику Шевченка“ (цього „Прометейового духу“ у художній інтерпретації Є. Маланюка), який відкидав „солодкаво-нудну“ творчість, протиставляючи їй націотворчу героїку1.

Блискучим зразком націоекзистенціальної літературної інтерпретації, як варіанту „національного підходу“, може бути сонет (точніше, сонетоїд) Є. Маланюка „Шевченко“. У ньому спостерігаємо не лише глибоке, субстанціональне, власне герменевтичне бачення/окреслення підставових духовних концептів універсуму поета-генія, загальновизнаного основоположника українського націоналізму Нового часу2. Цей твір має і певне методологічне значення, оскільки дає добре уявлення про те фундаментальне аксіологічне місце/значення, котре займає у національно-духовній, культурній традиції, а звідси й у художньо-критичній свідомості (навіть тезаурусі) alter ego автора творча персоналія Кобзаря (підтвердженням цьому можуть бути й інші художні твори та есеїстичні роботи поета):

Не поет – бо це ж до болю мало,

Не трибун – бо це лиш рупор мас,

І вже менш за все – „Кобзар Тарас“

Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше – бунт буйних майбутніх рас,

Полум’я, на котрім тьма розстала,

Вибух крові, що зарокотала

Карою за довгу ніч образ.

Лютий зір прозрілого раба,

Гонта, що синів свяченим ріже,–

У досвітніх загравах – степа

З дужим хрустом випростали крижі.

А ось поруч – усміх, ласка, мати

І садок вишневий коло хати3.

Виходячи з цього експліцитно і неодноразово заявленого аксіального статусу персоналії та творчості Т. Шевченка у герменевтичному світогляді Є. Маланюка, варто простежити як і якою мірою на практиці реалізується трансформація літературно-інтерпретаційного потенціалу „Кобзаря“ в методологічні критерії „національного підходу“ (як націоналістичного способу осмислення художніх (ширше – загальнокультурних) феноменів та закономірностей). Розглянемо декілька характерних прикладів у контексті есеїстичної інтерпретації Є. Маланюка. Причому приклади ті стосуються шевченкознавчих робіт автора.

Промовистим зразком окресленого вище витлумачення може бути з’ясування Є. Маланюком характерних рис романтизму Т. Шевченка. Говорячи про „своєрідний“ романтизм Кобзаря, критик відштовхується в його характеристиці не від теоретичних загальників, не від пасіонарних прикладів (Байрон чи Лермонтов), нав’язуючи їх стильові особливості досліджуваному автору,– якраз навпаки. Дослідник, володіючи достатнім теоретичним і практичним передзнанням, вдало накреслює певні компаративні моменти саме тому, що глибоко пізнає суть „шевченкового романтизму“, пізнає на основі аналізу передусім його власних художніх творів. І тут для нас важливо вияскравити момент апеляції критика саме до явно виражених інтерпретаційних висловлювань у поетичному дискурсі („Тризна“, „Слепая“ тощо), котрі, зрештою, і виводять Є. Маланюка на головну якість витлумачуваного явища: романтизм Шевченка виразно національно-заангажований, „органічно-реальний“ (звідси й авторські умовні терміни – „реальний романтизм“ чи „романтизм античний“):

„…Належить бо спеціяльно підкреслити – і в цім найголовніша прикмета Шевченкового романтизму – що романтизм той ніколи не мав абстрактного („світового“, як у Байрона, чи „міжпланетарного“, як у Лермонтова) характеру романтизму канонічного. В тій самій „Тризні“ писаній, як і „Слепая“,– мовляв Шевченко,– „черствим кацапським словом“, і писаній, підлягаючи літературній моді, навмисно „байронічно“, поет застерігається, що „…тьму розличных сновиденій и байронический туманъ онъ не пускалъ…“ Шорстко – і то не раз – висловлюється Шевченко, так би мовити, про „поезію для поезії“ („чи є поганьше що на світі, як та дрюкована нудьга про марно страчені літа?..“). Поезія для нього – служення… (…) Був це романтизм, що знайшов своє адекватне органічно-реальне втілення. І може це давало привід деяким дослідникам (Єфремов) називати Шевченка реалістом“4.

В іншій роботі, характеризуючи романтизм у діахроній перспективі як перманентний „бунт особистості“ проти обездуховлюючого матеріалізму, автор використовує образ Т. Шевченка з „Посланія“ – „образ Божий“ – саме як образ-термін на позначення сутнісного аспекту кожної особистості, тобто як методологему в межах свого „національного підходу“. Це дозволяє з національних позицій виступити проти „тієї безформної, заразливо-трупної, смертоносної потвори, що під псевдонімом „гуманізму“, „просвічености“, „соціялізму“, загалом матеріялізму, поглинала всяку особовість, отже й національну, всяку органічність, отже й культурну, всяку історичність і всякий лик, отже „образ Божий“5.

В есе „Три літа“ спостерігаємо в один з моментів надзвичайно проникливого витлумачення феномену Гоголя, традиції маргінальності та національного ренегатства загалом, апеляцію до іншого уривка з „Кобзаря“, котрий володіє неабияким евристичним потенціалом. Через нього критик пізнає сам і допомагає пізнати нам два антагоністичні типи української свідомості в добу національної кризи ХІХ століття. Ідеться про інші ейдологічні терміни – „сміх“ Гоголя і „плач“ Шевченка: „Ти смієшся, а я плачу“ – пише в посланії до Гоголя Шевченко. Це – закінчена формула відношення до української дійсности синів одного народу, що перебував найстрашнішу з криз, які знає історія. І в цім „плачі“ разом з „ними“ (з „мужиками“) вже не було солодких зідхань Гребінки й Квітки, не було „благоденствія“ олеографічної „Малороссії“ й замогильного „сміху“ Гоголя. Цей плач був протестом. Був обудженням національної пам’яти (Розрита могила, Чигирин, Суботів), був зрушенням важкого закляття (Великий Льох), був вибухом свідомости ошуканого народу (Сон, Кавказ), врешті „роздертям мальованої завіси“, про яку згідно говорять Куліш і Костомаров…“6.

Цей же ж Шевченківський образ-термін – „плач“ (як також „схаменіться“ й „будьте люди“) – допомагає дослідникові охарактеризувати в націологічному сенсі й наступну культурно-історичну епоху національного резистансу загалом: „Цей „плач“, що, пізніш, пройшовши крізь полум’я гніву, тужавіє й обертається в крицю національної зброї, проходить по Україні очищальною грозою, тамує процес національного розкладу, спалює суспільний непотріб, відділює мертве від живого і стоплює благодаттю любови тих, що „схаменулися“ і „стали людьми“, в зародок органічної ієрархії нації“7.