Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) (стр. 42 )

Суто наукову, літературознавчу групу аналізованих текстів складають насамперед теоретичні, історико-літературні та історико-теоретичні праці.

Концептуальним теоретичним розмислом, котрий має виразну загальногуманітарну методологічну інтенцію, можна вважати працю Івана Дзюби „Метод – це насамперед розуміння“: „Докорінні суспільні зміни останніх десятиріч позначилися на змісті, характері й методології всіх гуманітарних наук“15. При цьому проблему застарілості „інституційної, інструментальної, методологічної бази“ вчений пропонує вирішувати, відштовхуючись від розпрацювання націоекзистенційного концепту української культури: „Ми ще не маємо цілісної картини національної культури як узагальненого вираження зусиль українського народу, його осягів у світорозумінні, релігії, моралі, художньому мисленні, науці й філософії“16.

У цьому плані особливо важливим методологічним пунктом є утвердження вченим необхідності узгодження новозасвоюваних західних методологій зі специфікою власної національної культури: „Потрібне відчуття міри і великий такт дослідника, щоб уникнути методологічного насильства над органікою культури, щоб іти від неї, від її макрорухів і мікрорухів, а не від готового набору розсудкових лекал і від методологічної догми, хай навіть і загальновизнаної на сьогодні – адже й вона завтра виявиться неабсолютною й буде подолана“17.

Цікавою, під оглядом нашої теми, є й праця Юрія Барабаша „Про дифузійні процеси і явища в історії українського письменства“, де автор зосереджується на „теоретичних аспектах історії української літератури“18. Характерним у національно-екзистенціальному плані можна назвати момент, коли дослідник, критикуючи тезу Г. Грабовича про „несуцільність“ українського історико-літературного процесу“, утверджує думку про порубіжне („у певному сенсі“) геополітичне становище української культури і, відповідно, літератури, але при цьому вказує на наявність у межах культурного континууму постійної „національної константи“: „…безперечним є інше: геополітичне становище України – „перехід“, „перетин“, „битий шлях“,– ставши злощасною (хоча, річ ясна, далеко не єдиною) причиною багатьох її трагедій, разом з тим давало у минулому і нині дає українській культурі великий історичний шанс уникнути замкнутості, провінційності, стати відкритою художньою системою з національною константою“19.

Виразний націоцентричний тезаурус можемо віднайти в роботі Лариси Мороз „Традиції української класики у творчості Лесі Українки (стан і напрям досліджень)“, де авторка якраз намагається з нових теоретичних позицій реінтерпретувати українську класику. При цьому дослідниця свідомо застерігається від типової для сучасного метадискурсу „модерної“ та постмодерної „позанаціональної“ вульгаризації української літератури: „Останніми часами – відколи з’явилася можливість вести мову про український модернізм і загалом не вважається небезпечним погляд на Україну як на частину Європи,– спостерігаються нові крайнощі: всі, передовсім найкращі, наші письменники початку ХХ ст. з дивовижним поспіхом протиставляються (саме в зазначених аспектах) попередній українській культурі. Парадокс полягає в тому, що ідеологія тоталітаризму, яка нав’язувала літературознавству, крім іншого, реалізмоцентричну концепцію,– все ж не змушувала соромитися національних традицій (хоча й наголошувала на їхньому „зовнішньому“ характері). Щоправда називати їх мусили „народними традиціями“, адже вживання поняття нація і всіх похідних від нього було вельми небажаним, ба, навіть заборонялося. Одначе крайнощі до добра не ведуть. Нині в нас магічними стали слова „європейський“, „європеїзація“, й подібні; часом здається, чи не почнемо скоро приховувати й любов Лесі Українки до українських строїв, та й сам її псевдонім станемо сором’язливо виправдовувати“20.

Дослідниця цілком у націоекзистенційному дусі постулює вагомість усвідомлення (суто герменевтичного) національної традиції для інтерпретації літературного процесу: „…абетковою істиною є те, що в динаміці літературного процесу ніщо нове не виникає з нічого: ґрунт становлять вироблені попередніми поколіннями традиції (можна, звісно, ставити питання: яких митців – „своїх“ чи „чужих“)21.

Досліджуючи в дусі Томаса-Стернза Еліота історію української класичної літератури як систему, виявляючи животворні впливи письменників ХІХ ст. на Лесю Українку, вчена підходить до вагомого висновку, що характеризує духовно-історичний зріз буття нації: „Оглядаючись на минуле, маємо всі підстави стверджувати: попри всю видиму дискретність українського історико-культурного процесу, в усі віки його в’язали в єдину систему (багатобарвну – але ж то не мусимо трактувати як ваду!) незримі ниті ідейно-мистецької спадкоємності“22.

Чимало концептуальних національно-екзистенціальних моментів знаходимо в теоретичному осмисленні фундаментальної постаті українського націоналістичного філософа і літературознавця ХХ ст. Дмитра Донцова Іриною Шліхтою в статті „Явище українського інтегрального націоналізму (західноєвропейський контекст творчості Дмитра Донцова)“. Основний з них полягає в потребі актуалізації в гуманітарному метадискурсі сучасності спадщини класиків українського націоналізму, таких як Д. Донцов, оскільки „зовсім не правильно применшувати роль явища інтегрального націоналізму (і, відповідно, заслуг Дмитра Донцова) в 20–30 рр. ХХ ст., екстраполюючи її на пізніші періоди нашої історії“23.

Вивчаючи західноєвропейський контекст творчості українського мислителя, дослідниця справедливо вказує на ще один аспект, важливий для усвідомлення оригінальності та автентичності національних ідей для української культури: „Говорячи про „запозичення“ всіх цих ідей, ми, проте, хочемо розставити деякі акценти: ідеї, про які велася мова, витали тоді в повітрі, до багатьох з них Донцов дійшов самостійно, а цитати з праць інших авторів використовував лише для посилання на авторитет“24.

В історико-літературній розвідці Григорія Штоня „Життєсущий талант“ актуалізується не лише історико-літературне, але й ширше – національно-культурологічне значення Лесі Українки. І спонукає автора до такої актуалізації національно-екзистенціальне спостереження стану загроженості рідної культури, її денаціоналізації та примітивізації: „Інстинкт самозбереження, що репродукує саме цей різновид духовності не перше вже століття на вітчизняних теренах, втім, йде вже на спад; разом із традиційними формами щоденного побуту Україна втрачає також органіку зв’язку з ними. Цим, зокрема, зумовлена її дедалі більш поширювана ряженість під саму себе, тобто делегування суто зовнішніх чи й просто технічних (танок, соло - та хороспів, „наївне“ малярство) своїх ознак, навичок спадкоємцям спільноти на ймення „совєтській народ“. Україномовної, зрозуміло, лише про людське око: на сцені, перед телекамерою, мікрофоном тощо. Ця третя, після царської та ленінсько-сталінської, хвиля зросійщення смертельно небезпечна найперше тому, що нею без відчутного опору поглинається обікрадене концертними гопаками та філармонійними бандуристами етномистецтво тих, хто всі інші цивілізаційні поверхи й рівні культури ділив зі своїми нищителями“25.

Виступаючи проти звуження естетики українського новітнього мистецтва виключно до „естетики селянськості“ (хоча з цим висновком, мабуть, важко погодитися) автор, однак, слушно вказує на високий інтелектуальний рівень творів Лесі Українки: „Драматургія Лесі Українки стала (і залишається!) практично єдиним, органічно українським за художньою мовою і духовною проблематикою, поетичним організмом, який і ріс, і виростав, і, головне, виріс з одеж ужитково-мистецького мислення, що однойменний народ оберігало. Слово Лесі заповзялося народ ростити. Його ж духовним ресурсом, для чого знадобилося повернути його не в романтизовану свою, а у всесвітню історію, знайти у ній аналоги внутрішньо національних наших хвороб і ці хвороби щонайменше оприлюднити“26.

У цій роботі на безпосередній вихід у сферу націоекзистенційних проблем, а також на їх осмислення та характеристику впливає не лише концепція науковця, а й досліджуваний матеріал. У цьому плані характерним прикладом може бути й історико-літературна сильветка Олександра Астаф’єва „Довколишній світ відкривати – краса!“, присвяченій творчості Р. Володимира (Романа Володимира Кухара). Вчений, уважно проінтерпретувавши художній спадок письменника, приходить до вагомого висновку, котрий стосується типово національно-екзистенціальної суті осмислюваного спадку: „Поезія й проза Р. Володимира цікаві тим, що, з одного боку, ніби органічно вписуються в контекст української історіософічної літератури, тієї літератури, що запліднена кирило-мефодієвською традицією, і, можливо, найяскравіше виражена в естетичному кредо поетів-вісниківців, які вважали: поет повинен насамперед формувати націю, будити національну свідомість, а з другого – не зводитися до комбінації патріотичних гасел“27. Тут, як і у випадку з письменниками-націоналістами міжвоєнного періоду, висока ідейність творів поєднується з не менш високою їх естетичністю.

Іноді до виразних націоекзистенційних висновків спонукає поглиблений аналіз навіть одного факту. Це спостерігаємо у статті Жанни Ляхової „Український лист Миколи Гоголя“, в якій обґрунтовується українськість цього письменника: „…україномовний лист М. Гоголя, на нашу думку, слід вважати етнопсихологічним і психолінгвістичним феноменом, який автентично стверджує його національну самосвідомість, українську ментальність, задокументовує його неповторну індивідуальність в історії культури України. З другого боку, взаємини М. Гоголя з Ю.-Б. Залеським, незмінний його пієтет до А. Міцкевича, стосунки з іншими польськими емігрантами – це конкретна важлива сторінка не лише культурологічних, а й національно-визвольних взаємозв’язків двох великих слов’янських народів в умовах колоніальної політики Російської імперії“28.

В роботах історико-теоретичного плану (з переважанням першого чи другого елементів діади) теж знаходимо виразні національно-екзистенціальні тенденції в осмисленні тих чи інших художніх та спекулятивних явищ. Так, наприклад, лесезнавча стаття Лукаша Скупейка „Текст автора як екзистенціал страждання (драматична поема Лесі Українки „Одержима“)“ розпочинається вагомими метакритичними зауваженнями. Спостерігаючи „модні“ різнотлумачення новітніми дослідниками драматичної поеми авторки, вчений зауважує, що в них „не схоплено чогось основного, найважливішого, найзмістовнішого, без осягнення якого кожне критичне судження завжди сприйматиметься, образно кажучи, лише як примовка до казки“29.