Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) (стр. 9 )

Ця настанова фактично спонукає до, по-перше, пошуку питомих українській культурі методологічних моделей, а по-друге, вивіряння ними запозичуваних інтерпретаційних стратегій. На жаль, у сучасному українському метадискурсі цією настановою доволі часто свідомо чи несвідомо нехтують, витворюючи екзегетичний дисбаланс, що призводить до виразних спотворень досліджуваних об’єктів (досить згадати, наприклад, аберовані образи Шевченка-“міфотворця“ в Г. Грабовича та О. Забужко чи „периферійного“ Франка у Я. Грицака), а це викликає обґрунтовану критику з боку значної частини науковців. Прикладом своєрідної квінтесенції критичних розмірковувань з цього приводу може бути слушне спостереження Віталія Дончика, котрий, визнаючи необхідність „засвоєння „пропущеного“ нами досвіду“, зазначає: „Загалом інтенсивно проходить… процес засвоєння порівняно нових і впереваж західних філософсько-естетичних, інтерпретаційних систем і методик. Він суперечливий, цей процес, позначений „розгулом“ незнаної досі стихійності чи й навіть своєрідного „соліпсизму“; маємо і неофітське заковтування всього підряд, еклектичну суміш; і повторення пройденого, літературознавчий second (чи й third) hand; і начотництво, і абсолютизацію та спрощення (внаслідок „омасовлення“) низки ідей та концепцій, і ще дещо, неминуче за ситуації, коли прагнеться, сьогодні ознайомившись із черговою теорією, завтра вже бути „нетрадиційним“ і „модерним“5.

Окреслена вище настанова тим важливіша, що випливає, на наш погляд, із найбільш сутнісної проблеми постімперської України, націоналістичної проблеми „відновлення“ та „набування“ власної національної ідентичності (М. Жулинський). Саме таке розуміння створює, на нашу думку, можливість правильної артикуляції провідного завдання всій сучасній гуманітаристиці. Ідеться про витлумачення сенсу національного буття. При цьому буття взагалі, слідом за М. Гайдеґґером та європейською онтологічною традицією, витлумачуємо як основу сущого. Національне буття, таким чином, конкретизується в межах основи різновидів національного сущого.

Схожі розмірковування та породжувані ними висновки спонукали автора цих рядків, після початкових літературно-критичних окреслень художніх еманацій національної ідеї в межах літературних сильветок О. Ольжича та П. Скунця, до активних насамперед теоретико-літературних пошуків, оскільки видавалося, що саме в цій літературознавчій сфері озвучені масштабні проблеми можна не тільки поставити, а й належним чином вирішити. Наслідком цього, наприклад, стало кандидатське дослідження, присвячене герменевтично-психологічному феноменові художнього вираження національно-духовної ідентифікації (національної емпатії)6, та низка інших, менших за обсягом праць, зосереджених, зокрема, довкола літературознавчих аспектів теорії національної ідентичності.

Однак навіть цей невеличкий досвід пошукової діяльності спонукає виснувати, що повноцінне вирішення осмислюваних теоретичних проблем, насамперед пов’язаних із методом національно-методологічної верифікації – випрацюванням новітніх за формою, але органічних для української духовності методологій, котрі тільки і можуть дати істинні відповіді на ключове питання про сенс національного буття взагалі, є проблематичним (бо в багатьох аспектах непереконливим) у суто спекулятивних (абстрактно-теоретичних) розмислах. Це дає підстави змістити методичні акценти і припустити, що пріоритетною передумовою провадження дослідження поставлених проблем є не просто занурення в художньо-літературний дискурс, а занурення саме в діахронний історико-літературний масив як потужне джерело необхідної доказової бази.

Окреслена логіка гносеологічного пошуку безпосередньо зумовлює потребу саме в таких історико-літературних темах, котрі мають виразний синтетичний характер, поєднуючи історичний і теоретичний аспекти.

Наступні міркування покликані дещо увиразнити епістемологічні параметри такого типу тем.

В умовах сучасного методологічного плюралізму дослідники (особливо молодшого покоління) часто нехтують аспектом національної питомості (відповідно і національної трансформації) тих методологій, з якими працюють. При цьому інколи слушно покликаються на недостатню вивіреність українських інтерпретаційних стратегій у новітньому літературознавчому дискурсі. Як бачиться, це питання спірне. Але оскільки доказом у можливій дискусії навколо цієї проблеми не може бути голий (не підкріплений практикою) теоретичний постулат, уважаємо за потрібне виявити концептуальний практичний досвід, який би обґрунтовував вірогідну контрпозицію.

Через це у межах можливих досліджень з цієї проблематики методологічно доцільно шукати основу (фундамент) суто національного верифікаційного центру інтерпретаційних стратегій через вивчення феномену художнього витлумачення національного буття в межах виразно національних (національно заангажованих, „тенденційних“ (І. Франко) чи „відповідальних“ (Ю. Липа)) і водночас високо естетичних літературних досвідів, чия національна тенденційність та естетичність досі науково обґрунтована численними вченими різних поколінь і сприймається як самоочевидний факт. Ідеться, для прикладу, про творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Євгена Маланюка, Юрія Липи, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Василя Стуса та ін., котрі (поруч з іншими письменниками) справедливо вважаються персональним втіленням вершинних здобутків національної культури і чия художня творчість охоплює понад півтора століття новочасової історії України, безпосередньо сягаючи наших днів.

Залучення зазначених творчих досвідів в якості базових видається тим більше виправданим, що істинність кожної літературознавчої теорії перевіряється чи повинна б перевірятися художньою практикою. Цей мистецький матеріал, окрім усього, дозволяє ще й чітко окреслити етапи становлення і характерні модифікації важливої для нас художньої інтерпретації національного буття. Так, наприклад, в елегії „Садок вишневий коло хати…“ Т. Шевченко не тільки пропонує увазі реципієнта естетично досконалий мегаобраз українського села, він ще й витлумачує істину цього фундаментального елемента національного буття, підводячи читача до думки про самодостатність, внутрішню довершеність та гармонійність даного сущого.

Ще один момент. Здійснення запланованого виходу на базову іманентну українській духовності методологію, що могла б стати пріоритетним верифікаційним центром добору різних інтерпретацій, неможливе без опертя на методологію, гносеологічний потенціал якої уже віддавна вивірений у межах наукової традиції. Неможливе, оскільки художній спосіб висловлювання не містить термінологічної понятійної системи, котра одна може вважатися авторитетною метамовою для наукової свідомості. У зв’язку з цим варто зробити опорною методологією котрусь із апробованих інтерпретаційних стратегій. Мова може йти, скажімо, про герменевтику як універсальну загальногуманітарну теорію інтерпретації, особливо ж той її новітній різновид, який називають онтологічною (чи філософською) герменевтикою і який уособлюють насамперед імена М. Гайдеґґера та Г.-Ґ. Ґадамера. Саме ця верифікована герменевтична метамова, на нашу думку, дозволила б у правильному масштабі побачити сутнісні риси художньої інтерпретації національного буття та науково кодифікувати досліджуване явище.

Крім того, деякі авторські дослідження спонукають припускати, що саме онтологічні герменевти і особливо М. Гайдеґґер у філософії та науці утверджували (переважно приховано, імпліцитно) той спосіб мислення, котрий в українській культурі в силу об’єктивних та суб’єктивних причин міг зародитися та ефективно розвиватися в основному в художній формі, але зате переважно явно (експліцитно).

Так, наприклад, уже згадувана думка М. Гайдеґґера про те, що „слово поета є тільки тлумаченням „голосу народу“, раз по раз актуалізується в „Кобзарі“, прикладом чого може бути хоча б такий уривок із „Тризни“:

И тот, кто мыслит без конца

О мыслях Канта, Галилея,

Космополита-мудреца,

И судит люди не жалея

Родного брата и отца;

Тот лжепророк! Его сужденья –

Полуидеи, полувздор!..7

Наступний момент. Оскільки спосіб побутування пізнавального художнього дискурсу (попри очевидну спільність генеральної мети) принципово відмінний від способу побутування дискурсу наукового, видається необхідним розглянути гносеологічний потенціал літературної творчості окреслених авторів крізь призму герменевтичної функції мистецтва слова. Михайло Наєнко у цьому зв’язку слушно зазначає: „Художня творчість, коріння й потреба якої закладені в нас самих, не буде життєвою без послідовної наукової уваги до неї. Література як вид художньої творчості – не виняток. Існуючи тривалий час у вигляді усної (фольклорної) традиції, вона водночас породжувала і судження про себе, які стали фундаментом науки, названої літературознавством. Як наслідок, літературна творчість, крім природного стану, набувала статусу осмисленого явища і ставала органічною частиною літературно-наукової системи, в якій обидві складові мають сенс лише остільки, оскільки взаємопов’язані між собою“8. У цьому зв’язку важливим видається введення та осмислення терміну „літературна герменевтика“, що доцільно зробити в інших роботах.

Така експлікація, сподіваємося, дозволить не лише системно вивчити історико-літературний аспект феномену художньої інтерпретації національного буття в поезії класиків української літератури, а й вийти (бодай в основних рисах) на теоретико-методологічну модель, потенційно закладену в окреслених творчих досвідах. Так, скажімо, одним із персонажів, котрий своїм мовленням репрезентує та формує (уже в читача) національно зорієнтовану систему мислення, виступає у Ліни Костенко образ мандрівного дяка в романі „Маруся Чурай“. Саме з національно-екзистенціальних позицій, з позицій, за М. Гайдеґґером, „звершено-історичного тут-буття народу“ дяк критикує звужене, абероване розуміння християнського мучеництва (святий – це лише той, хто втікав від життя, „спасаючи“ власну душу):

І каже дяк: – Немає у нас ліри.

Та й розум за бодягу зачепивсь.

Сисой, Мардарій – мученики віри.

А Байда що, од віри одступивсь?

Аби слова, хоч бред второзаконія.