Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) (стр. 5 )

Віримо, що актуалізовані різними вченими національно-екзистенціальні аспекти написання нової історії української літератури не залишаться без уваги авторів цієї академічної праці. І таки буде (всупереч сподіванням деяких маргіналів) написана не історія літератури „для украинцев“ чи „for ukrainians“, котра впишеться в сумний контекст цілого ряду ерзаців – історій, філософій, політичних і релігійних доктрин, систем освіти, економічних реформ, проекту космополітичної „держави Україна“ загалом тощо,– а таки історія української літератури. Як безцінний дар українських науковців своєму народові. І тільки така історія, на нашу думку, не маючи політичного значення „загальнолюдської“, може і буде мати значення наукове: національної, а тому анагогічної[7].

1. Національна культура за умов формування нової суспільної солідарності в Україні // Сучасність.– 1997.– № 1.– С. 68.

2. Білецький Л. Т. Основи української літературно-наукової критики / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. М. Ільницький.– К.: Либідь, 1998.– С. 28–29.

3. Компендіумом націоцентричних роздумів вченого можна вважати працю: Заявити про себе культурою.– К.: Ґенеза, 2001.– 680 с.

4. Словник іншомовних слів / За ред. .– К., 1974.– С. 430.

5. Білецький Л. Т. Основи української літературно-наукової критики…– С. 32.

6. Словник іншомовних слів…– С. 430.

7. Білецький Л. Т. Основи української літературно-наукової критики…– С. 37.

8. Там само.– С. 33.

9. Детальніше див.: Сміт Е. Д. Національна ідентичність.– К.: Основи, 1994; Теорії нації та націоналізму.– К.: Либідь, 1999; Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької.– Львів: Літопис, 1996.

10. Сон // Повне зібрання творів: У 12 т.– К.: Наукова думка, 1990.– Т. 2.– С. 30.

11. Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм.– Дрогобич: ВФ „Відродження“, 1992.– С. 6.

12. Іванишин В. Непрочитаний Шевченко.– Дрогобич: ВФ „Відродження“, 2001.– С. 9.

13. Іванишин П. Національно-екзистенціальні передсудження як засіб подолання хибної інтерпретації // Збірник на пошану професора Марка Гольберга.– Дрогобич: Вимір, 2002.– С. 54.

14. Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів: У 50 т.– К.: Наукова думка, 1986.– Т. 45.– С. 284.

15. Детальніше див.: Іванишин П. Національно-екзистенціальні передсудження як засіб подолання хибної інтерпретації…– С. 52–63.

16. Національно-екзистенціальну практику виявлення та подолання фальсифікації/“надінтерпретації“ див. на прикладі метакритичної монографії автора: Іванишин П. Вульгарний „неоміфологізм“: від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка.– Дрогобич: ВФ „Відродження“, 2001.

17. Слово і Час.– С. 2002.– № 4.– С. 7.

18. Там само.– С. 16.

19. Слово і Час.– 2002.– № 5.– С. 14.

20. Там само.– С. 15.

21. Слово і Час.– 2002.– № 2.– С. 15.

22. Слово і Час.– 2001.– № 1.– С. 23.

23. Там само.– С. 26.

24. Слово і Час.– 2001.– № 7.– С. 36.

25. Слово і Час.– 2002.– № 3.– С. 25.

26. До питання „больових точок“ в українському літературознавстві // Філологічні семінари: Сучасна наука про літературу: „больові точки“.– К.: ВПЦ „Київський університет“, 2001.– Вип. 4.– С. 14.

1.1.2. Національно-екзистенціальні передсудження

і проблема хибної інтерпретації

Батьківщина не просто місце тимчасового перебування, яке обирають і можуть міняти. Батьківщину не забувають. Вона, за знаменитим визначенням Шеллінга, щось споконвічне.

Ганс-Ґеорг Ґадамер

Я вважаю.., якщо не існує правил, що дозволяють стверджувати, які інтерпретації „найкращі“, то бодай існує правило, яке дозволяє пізнати, які „погані“.

Умберто Еко

Українське постімперське літературознавство все частіше повертається до герменевтики як до продуктивної методологічної стратегії. При цьому українські науковці не лише засвоюють колосальний досвід попередників та зарубіжних учених, а й творчо розвивають класичні герменевтичні положення, дають їм оригінальне трактування. Саме це спостерігаємо в останніх роботах Марка Гольберга, присвячених інтерпретаційному потенціалові художнього твору.

Учений, досліджуючи „діалогічні потенції“ артефакту, його „здатність генерувати множинні смисли“, виходить на три основні моменти, якими визначається інтерпретаційний потенціал художнього твору. Ідеться про „особливості самого тексту“, „особливості сприймаючого“ і ті „контексти, у яких текст виник і живе“1. Водночас дослідник, як нам бачиться, виходить на дуже важливу проблему тезаурусу читача: „Актуалізація інтерпретаційного потенціалу невіддільна від обґрунтованого сучасною онтологічною герменевтикою питання про переддосвід читача. Образно кажучи, почути голос твору може лише той, хто уміє слухати“2.

Важливість цієї проблеми для постколоніальної української науки увиразнюється ще й фактом обігу в ній великої кількості метадискурсивних текстів (і не лише з радянського минулого, а й новітніх), котрі, на жаль, мають антинауковий (найчастіше політико-міфологічний) характер3. Досить згадати хоча б одіозні писання постмодерністів-“десакралізаторів“ (за влучним означенням Ліни Костенко), присвячених фальсифікації наших класиків – Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки[8] тощо.

Очевидно, що проблема хибної інтерпретації (свідомо-тенденційної чи мимовільної) постає через перманентне нехтування дослідником інтерпретаційного потенціалу самого твору. Не випадково італійський семіотик Умберто Еко, характеризуючи специфіку хибно-інтерпретаційних тенденцій постмодерного типу (в його термінології – „надінтерпретацію“), вказує на необхідність обов’язкового врахування трьох інтенцій4: авторської, інтенції інтерпретатора та інтенції тексту (очевидно, твору). Такий підхід суттєво обмежує постструктуральне „ширяння“ твору „в потенційно нескінченному, порожньому просторі можливих інтерпретацій“5.

Промовисто, що сучасна онтологічна герменевтика в особі німецького вченого Ганса-Ґеорга Ґадамера одне з найчільніших місць відводить проблемі подолання хибної інтерпретації. „Чи можливо, а головне, яким чином убезпечити текст від хибного розуміння?“6 – запитує філософ в „Істині і методі“. Ми спробуємо дати відповідь на питання „яким чином?“ через актуалізацію герменевтичного потенціалу національно-екзистенціальної методології, передусім через окреслення основних аспектів національно-екзистенціального тезаурусу інтерпретатора. До цього спонукає нас припущення, що саме ця методологія органічно випливає з інтерпретаційного потенціалу аксіального корпусу творів[9] будь-якої національної літератури, отже, випливає з потужного базису літературних фактів.

Розвиваючи думку Мартіна Гайдеґґера, Г.-Ґ. Ґадамер вказує на основну передумову, котра забезпечує правильну інтерпретацію: „Кожне правильне витлумачення мусить зректися довільності осяянь та обмеженості непомітних розумових звичок і зосередити увагу на „самих фактах“ (для філолога ними слугують осмислені тексти, а вони, своєю чергою, говорять про факти)“7.

Однак це твердження не виключає, а навпаки, передбачає існування „смислового руху розуміння й витлумачення“, котре базується на творові (текстові[10]) і постає як процесуальна розробка „попереднього начерку“ смислу, котрий, „зрозуміло, підлягає постійному перегляданню в процесі подальшого заглиблення у смисл тексту“8. Таким чином, для постання цього первісного смислового начерку потрібен не тільки твір, а й певна система передзнання (тезаурус) в інтерпретатора. Ми ж бо „від початку читаємо текст, очікуючи знайти в ньому той чи інший певний смисл“9.

Так поступово в онтологічній герменевтиці М. Гайдегґґера і Г.-Ґ. Ґадамера утверджується думка про позитивну роль передсуджень (передсудів чи переддумок), редукованих свого часу Просвітництвом, через надмірну раціоналістичну критику релігії, до „необґрунтованих суджень“10. Насправді передсуд не є синонімом „хибного судження“. Це просто „судження, винесене до остаточної перевірки всіх фактично визначальних моментів“11. Очевидна семантична амбівалентність цього терміна не дозволяє апріорно віднести його ні до сфери хибних, ні до сфери істинних категорій.

Будь-яке наукове пізнання мусить брати до уваги наявність у свідомості дослідника передсуджень. Інша річ, слід чітко диференціювати істинні (наукові) та хибні (не(анти-)наукові) передсудження. Істинні передсудження узгоджуються із загальними передумовами об’єктивного витлумачення. Ґадамеру передусім йдеться про врахування „іншості“ думки, що підлягає витлумаченню, про „сприйнятливість“ до „іншості тексту“, про небезпеку сліпого дотримання „власної переддумки“, зрештою, про те, щоб переддумки інтерпретатора не були „випадковістю“, щоб вони базувались на „фактах“12. Загалом „йдеться про те,– зазначає німецький мислитель,– щоб пам’ятати власні упередження, аби текст проявився у своїй цілковитій іншості й тим самим набув можливості протиставити свою фактичну істину нашим власним переддумкам“13.

Натомість хибні передсудження ґрунтуються на упереджених антиципаціях, „не підкріплених фактами“, що, значною мірою, спричинює „хибне розуміння“14. Підсумовуючи розгляд різних типів передсуджень, Г.-Ґ. Ґадамер слушно зауважує: „…оскільки людський розум надто слабкий, щоб обійтися взагалі без передсудів, щасливий саме той, хто вихований у дусі саме істинних передсудів“15.

Що ж забезпечує існування (навіть „виховання“) істинних передсуджень у тій чи іншій гносеологічній свідомості? На наше переконання, таке забезпечення здійснює та ідейно-наукова база світогляду, котру прийнято називати методологією. Особливо перспективним у цьому плані (культивування істинних передсуджень) видається все ще мало досліджений герменевтичний потенціал національно-екзистенціальної методології16, котра, як ми вже знаємо, „зобов’язує осмислювати дійсність передусім у категоріях захисту, відтворення і розвитку нації“ (В. Іванишин).

Національно-екзистенціальний захист, утвердження і розвиток національного буття, одним із найважливіших культурних елементів якого безумовно є художня література, знайшов своє пояснення і в онтологічній герменевтиці. Особливо виразними в цьому плані є філософсько-літературознавчі роботи основоположника модерного екзистенціалізму Мартіна Гайдеґґера, де вказується, що письменник є посередником між Богом і народом, а художній твір розглядається як питомий феномен національного буття аксіального типу, що є джерелом тут-буття (присутності) як літераторів („творців“), так і читачів („охоронців“) (див. його „Джерело художнього творіння“, „Гельдерлін і сутність поезії“, „Навіщо поет?“ тощо).