Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) (стр. 25 )

…не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.

Загалом же теоретичне вивчення літературної герменевтики (як і детермінуючої її філософії творчості) сприяє, на нашу думку, не лише кращому розумінню різних аспектів національного буття, не лише вивченню художньо-літературного досвіду і світогляду письменника та його літературних героїв, але й виводить нас на методологічний рівень пізнання художньої системи, зокрема творчого методу, а також когерентного та смислового рівнів окремого художнього твору.

1. Детальніше див.: Іванишин П. Художня герменевтика Івана Франка: пролегомени до христологічної інтерпретації (на матеріалі „Святовечірньої казки“) // Франкознавчі студії / Ред. кол. Є. Пшеничний (голов. ред.), А. Войтюк, В. Винницький та ін.– Дрогобич: Вимір, 2002.– Випуск другий.– С. 205–228.

2. Іванишин В. Непрочитаний Шевченко.– Дрогобич: ВФ“Відродження“, 2001.– С. 9.

3. Іванишин П. Філософія творчості О. Ольжича // Українські проблеми.– 1998.– № 1.– С. 141.

4. Трагічні оптимісти // Дві літератури нашої доби.– Торонто, 1958.– С. 279.

5. Там само.– С. 284.

6. Прокляті роки // Вибране / Упоряд., авт. передм. та приміт. Ю. Ковалів.– К.: Дніпро, 1991.– С. 109– 132. Тут і надалі цитуємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.

7. Трагічні оптимісти…– С. 280.

8. Сміт Е. Д. Національна ідентичність.– К.: Основи, 1994.– С. 99.

9. Очевидно у сенсі „політичної ідеології“.

10. Сміт Е. Д. Національна ідентичність…– С. 81.

11. Там само.– С. 101.

12. Там само.– С. 81.

3.2. Національний імператив та його вираження
в поезії Є. Маланюка

Вивчення національної літературної класики завжди актуальне для будь-якої культури. У межах постколоніальної ситуації побутування новітньої української науки ця актуальність, на наш погляд, має два конститутивні аспекти. По-перше, класичні досвіди, їх вивчення та популяризація допомагають реставрувати понівечену окупантом духовність народу. По-друге, саме в межах класичної літератури можна і треба шукати методологічно значущі ідеї, котрі за належного витлумачення допомагають ефективно (без імперських спотворень-аберацій) осмислювати національно-духовну дійсність.

Промовисто важливим об’єктом вивчення, під цим оглядом, видається творчість, зокрема поетична, українського письменника-вісниківця і мислителя-націоналіста, загальновизнаного вітчизняного класика ХХ ст. Євгена Маланюка. Очевидно варто з’ясувати характерні (насамперед теоретичні) аспекти вираження національного імперативу в межах зазначеного художнього досвіду. Метою, таким чином, стає окреслення поняття національного імперативу взагалі та з’ясування характерних форм його художнього вираження в поезії Є. Маланюка зокрема.

Уважний погляд на поезію та есеїстику Євгена Маланюка дозволяє виявити дві провідні ідеї його творчості: це опір різноликому (від війсково-політичного до культурного) імперіалізму та утвердження української національної ідеї.

Слушно запитати, як взагалі можна протистояти імперіалізмові, зокрема культурному? Австралійський вчений Саймон Дюрінг, висловлюючи загальну думку більшості націоцентричних постколоніальних вчених, вказує на потребу в розвитку націоналізму, зокрема „культурного націоналізму“, який завжди „розвивався всупереч імперіалізму“1. Більше того, С. Дюрінг викриває фальсифікаторські кривотлумачення поняття націоналізму (зокрема, ототожнення його з фашизмом, нацизмом (націонал-соціалізмом), шовінізмом, ксенофобією тощо), заявляючи: „Я відмовляюся від позиції, яку займає більшість гуманістів, модерністів, марксистів, а саме, що націоналізм є природно загрозливою ідеологічною формацією“2.

Важко відмовити в слушності австралійському науковцеві, тим більше, що і вітчизняна культурна традиція, і світовий історико-культурний процес підтверджують націотворчий та націозахисний потенціал націоналізму. Нам видається доцільним наголосити на тому факті, що саме ця ідеологія ще ні разу не ставала концептуальним „становим хребтом“ ідеології державотворення в Україні (ні в 1917–20, ані на початку 90-х рр.), що саме її ідеї могли б суттєво і якісно вплинути на процес постання сучасної національної держави.

Ідейно-науковою базою націоналістичного світогляду є національно-екзистенціальна методологія, структурована національним імперативом. Тут доречно окреслити поняття національного імперативу, котрий є аксіальною категорією ідеології, філософії та методології націоналізму. Особливо корисним з епістемологічної точки зору видається теоретико-практична конкретизація національного імперативу як базового спекулятивного елемента системи будь-якої національної культури, елемента, що має культуроносні, культуротворчі, культурозахисні та культуроінтерпретуючі потенції.

Сам термін імператив походить від латинського слова imperativus – владний. Найбільше поширення отримав, мабуть, під впливом популярності філософії Іммануїла Канта, в етиці котрого центральне місце займала відома формула категоричного імперативу: дій так, щоб максима твоєї волі могла стати моральним законом для всіх.

Поняття національного імперативу доцільно витлумачувати, усвідомлюючи, що він є категоричним наказом у межах не суто етичного, а загальнонаціонального мислення. У цій своїй функції національний імператив детермінує постання національно-екзистенціальної методології як природного (іманентного) для будь-якої нормальної, незмаргіналізованої особистості способу мислення, мислення „у категоріях захисту, відтворення та розвитку нації“3.

Так увиразнюється методологічна роль імперативу взагалі та національного імперативу зокрема. Імператив постає водночас й основною регулятивною ідеєю (чи принципом) мислення, й основним (системотворчим) елементом світоглядної бази індивіда.

У межах української культури Нового часу національний імператив сформульований Тарасом Шевченком, „Кобзар“ якого вчить мислити саме в українських категоріях з позицій національної максими: все, що йде на користь нації і християнству – добро, все те, що шкодить нації і християнству – зло[21].

Згодом цей спосіб мислення та основоположна для нього регулятивна ідея у той чи інший спосіб (у межах різних галузей культури) розвивалася в рамках української духовної традиції ХІХ–ХХ століть. Лінія ітелігібельного пошуку іноді вкрай небезпечно віддалялась від свого епіцентру (і тоді Україна ставала жертвою запозичених імперських ідей) або максимально наближалась до Шевченкового архетипного зразка. П. Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, М. Драгоманов, І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, Т. Зіньківський, О. Кониський, І. Франко, Леся Українка, М. Міхновський, М. Євшан, В. Липинський, А. Шептицький, Д. Донцов, М. Хвильовий, Й. Сліпий, Ю. Липа, Ю. Вассиян, Є. Коновалець, О. Ольжич, С. Бандера та ін.,– усі вони так чи інакше розвивали українську культру саме тому, що у той чи інший спосіб переартикульовували національний імператив Кобзаря.

Національний імператив у поезії Євгена Маланюка (схоже як у Т. Шевченка, І. Франка чи інших класиків) постає виразно структурованим явищем. Можемо виділити цілий ряд його конститутивних елементів, котрі корелюють із відповідними аспектами національного буття (як і гайдеґґерівського „тут-буття“). Основним смисловим акцентом стає виявлення національно-мислетворчих, регулятивних потенцій художніх формантів (елементів літературного твору).

Розглянемо декілька прикладів із різних збірок письменника (переважно це форми свідомості максимально близького до автора ліричного героя), що стосуються різних національно-імперативних моментів.

Митецький аспект національного імперативу виражений Є. Маланюком, наприклад, у триптисі „Біографія“, зокрема особливо виразно у третій частині. Тут голос ліричного героя озвучує не лише артистичну позицію автора – „кривавих шляхів апостола“ – та його побратимів по „стилосу“, але й може інтерпретуватися як вираження настанови в межах суспільної позиції – „смолоскипом Тобі Одній“ (цебто Україні) – кожного національно-свідомого українця з трагічного покоління епохи Визвольних Змагань:

Мушу випити келих до краю –

Полиновий мед самоти,

Так нещадно, так яро згораю,–

Чи ж побачиш, почуєш ти?

Недорізаним звірем – вітер

Проридає в страшний простор.

(Там жито – надовго збите,

там чорним повітрям – мор).

А я мушу не зморено – просто –

Смолоскипом Тобі Одній,

Я – кривавих шляхів апостол –

В голубі невечірні дні.4

Для поневоленого народу немає нічого більш актуального, ніж здобуття свободи (як для народу вільного – збереження її). Ліричний герой у „Сьогодні“, заперечуючи розпач поразки – „В жорстоку, хижу ніч життя, / В оцю страшну, страсну годину“ (твір написаний у 1923 році),– актуалізує військово-політичний аспект національного наказу (особливо промовисто через архетипальний, бо Шевченковий, образ гайдамацького „свяченого ножа“) як справедливої, хоча й страшної, помсти окупантам („хижацькому сходу“, „орді“):

Ні! Не тропар і не псалом!

Не молитви, не плач до неба,–

Свячений ніж, стиснутий злом,

Свячений ніж – оце нам треба.

В жорстоку, хижу ніч життя,

В оцю страшну, страсну годину,–

Здуши гадюку почуття,

Забий, забий в собі людину!

Дивись, крізь язики заграв

Встає пожар, як Гонта, ярий,

І морок ночі розідрав

Міліоновий галас: Кари!

Катуй, ґвалтуй хижацький схід!

Жени орду в азійську далеч!

На спів осінніх панахид

Злетиться знову хижа галич,

І вкриє стерво вражих тіл,

І їй в жахливій тиші ночі

Накаже грізний Азраїл

Ворожі видзьобати очі.5

У другій частині диптиха „Вітри історії“ зустрічаємо органічне поєднання двох фундаментальних аспектів українського імперативу – суспільно-громадянського і релігійно-християнського. Поставлена у першій частині диптиха проблема здобуття „на Богдановій дідизні“ національної держави – „І, може, тільки втретє створиш, / І втретє запала весна!“ – у другій частині отримує програму вирішення (через утвердження націоналістичної суспільно-громадянської позиції активної боротьби за свою державу). Характерно, що подолання ліричним суб’єктом неприродної антиукраїнської ситуації – „Чингіз і нині отаман там“ – можливе лише через співдію із інкультурованими в українське буття християнськими енсами (сущими), передусім „Месією“ (що має і трансцендентний (божественний) і виразно національно-екзистенціальний (антропологічний) вияви). Лише Бог (як виразно проукраїнська, а не міфічно-“загальнолюдська“ надприродна сила) здатен вчинити щит героя (через його образ утверджується автентично-український, у Шевченковому дусі, тип українця-християнина) „адамантом“, його визвольний меч – „архангела вогнем“: