Адміністративно-спортивне право як підгалузь адміністративного права України. Спеціальність 12.00.07 - адміністративне право та процес; фінансове право; інформаційне право, Запоріжжя - 2012 (стр. 10 )

Дещо інакше до питання про сутність категорії «джерело права» підходить учений-цивіліст , який вважає за необхідне розглядати назване поняття у широкому та вузькому значенні. У широкому значенні автор до джерел права зараховує усі можливі форми (документи), в яких знайшли закріплення норми права. Що ж до вузького розуміння, то його сенс зводиться до того, щоб під джерелом права розуміти лише позитивне законодавство, представлене законами, прийнятими Верховною Радою України [113, с. 70].

Отже, як бачимо, багато вчених пов’язують категорію «джерело права» з певним документом, в якому знаходить вираження (закріплення) норма права або їх сукупність. Такий підхід, на наш погляд, можна назвати формальним, зміст якого полягає у тому, що джерело права зводиться до певної форми (документа). Щодо сформульованої позиції вважаємо за необхідне висловити певні свої застереження.

Дійсно, у переважній більшості випадків норми права знаходять закріплення у певних документах, створених суб’єктами публічної влади. Цим нормам права надається формальна визначеність та юридична обов’язковість. Їх виконання забезпечується засобами публічного примусу. Такий підхід до розуміння названої категорії можна назвати ще традиційним, який вже протягом багатьох років є панівним у межах вітчизняної правової доктрини. При цьому необхідно відзначити, що він започаткований ще за радянських часів, коли під джерелом права розумілася специфічна форма вираження волі панівного класу [114, c.39]. Інакше кажучи, право зводилося до законодавства (нормативних актів), в якому, власне, і знаходила закріплення та зовнішнє вираження згадана воля. Зрозуміло, що за таких вихідних позицій інших джерел права, ніж акти-документи, просто не могло існувати. Проте виникає питання, настільки зазначений підхід влаштовує нас сьогодні? Відповідаючи на поставлене запитання, варто згадати рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. у справі про призначення більш м’якого покарання [5], в якому зазначено, що одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

З наведеного положення можна зробити висновок, що правові акти є лише одним з можливих видів джерел права. Подібне розуміння як права, так і його джерел є вкрай необхідним для дійсного визнання та гарантування принципу верховенства права, без якого не може існувати жодна країна, яка називає себе демократичною, соціальною та правовою. Отже, на проблематику джерел права нині треба дивитися трохи ширше, не обмежуючись аналізом системи нормативних актів.

У ракурсі викладеного вище слід зупинитися також і на науковій позиції , яка викликає у нас певні критичні зауваження. На наш погляд, широке та вузьке розуміння категорії «джерело права» не несе у собі майже ніякої практичної користі, оскільки з формальних позицій немає жодної різниці, в якому документі знайшла закріплення та або інша норма права. З цієї точки зору усі форми зовнішнього вираження норм права є рівнозначними. Певного значення це питання набуває лише в аспекті юридичної сили норм права, однак воно не має безпосереднього відношення до проблематики джерел права як такої.

Отже, зазначимо, що викладені вище думки на предмет розуміння сутності категорії джерело права виглядають дещо застарілими, оскільки не робиться «поправка» на сучасні тенденції розвитку як теорії права, так і практики правозастосування. Більшість авторів фактично не звертають увагу на ті напрацювання з теорії права, які були зроблені дореволюційними вченими-правознавцями. Значимість цих наукових доробок, як справедливо наголошується [115, с. 103–106], важко переоцінити, оскільки у ті часи вітчизняна правова теорія розвивалася за прикладом та на базі найкращих європейських традицій.

Не вдаючись до детального аналізу дореволюційних робіт з теорії права та теорії адміністративного права, слід підкреслити, що доволі часто під джерелами права автори розуміли не форму зовнішнього вираження (закріплення) норми права, а ті сили, причини, які викликали формування та появу норм права [116, с. 336]. Ними був та, до речі, й продовжує виступати народний дух, життєвий уклад, який існує у межах певної території (країни). У цьому розумінні можна сказати, що норми права породжуються самим життям, вони є невід’ємним складовим елементом людського буття. Подібна концепція у повній мірі відповідає сучасному праворозумінню, заснованому на ідеї існування природних прав людини, які не вимагають ані їх визнання, ані їх фіксації державою [117].

До джерел або форм права дореволюційні автори, поряд з правовими актами, зараховували також і звичаї [118, с. 64].

Принагідно варто відзначити, що з подібних позицій питання джерел права взагалі та джерел адміністративного права зокрема розглядається і у європейській правовій науці. Європейські правники вважають, що право може існувати і реально існує поза межами законодавства; джерела права утворюють розгалужену систему, у межах якої виділяються правові акти, судові прецеденти (судове право), загальні принципи права, звичаї та традиції. Окрема увага у названій системі приділяється актам Європейського Союзу [119, с. 172–185; 79, с. 63–81].

Підсумовуючи, слід зазначити, що підходи, які склалися у вітчизняній правовій науці до розуміння джерел права, вимагають ґрунтовного переосмислення, вихідними началами якого мають стати:

- визнання того факту, що держава є лише другорядним (неосновним) творцем права. Держава може створювати норми права лише за двох умов: по-перше, у разі якщо для регулювання суспільних відносин не вистачає норм природного права та, по-друге, за умови, що норми права, створені державою, не суперечать та не порушують норми природного права. У даному випадку мова йде про пріоритет природного права над позитивним правом, який покладено у підґрунтя принципу верховенства права;

- розмежування категорій «джерело права» та «форма права», які відображають, у першому випадку, причини, котрі викликають появу права, а у другому, – способи матеріального закріплення норм права;

- збільшення кількості форм закріплення норм права;

- проведення історичних та порівняльно-правових досліджень названої проблематики.

Викладені вище проблеми та неточності щодо розуміння сутності категорії «джерело права» проявляються також і на галузевих рівнях. Показовими у зв’язку з цим виглядають слова ’янова, який писав, що у науковій літературі відсутнє єдине розуміння терміна джерела адміністративного права [100, с.309].

Аналіз літератури з адміністративного права показує, що вітчизняні автори доволі одностайні у тлумаченні названої категорії. Так, на думку єць, джерелами адміністративного права є зовнішні форми вираження адміністративно-правових норм [120, с. 20]. вважає, що джерела адміністративного права являють собою форми зовнішнього вираження і закріплення норм адміністративного права [121, с. 35]. У підручнику «Адміністративне право» за загальною редакцією , , під останнім розуміються прийняті уповноваженими органами акти правотворчості, які цілком складаються із адміністративно-правових норм чи містять хоча б одну з таких норм [122, с. 52]. Проте зустрічаються й дещо інші підходи до розуміння джерел права, які привертають до себе увагу з огляду на свою наукову новизну. Наприклад, пропонує під джерелом адміністративного права розуміти певні зовнішні форми встановлення та прояву загальнообов’язкових правил поведінки, що врегульовують суспільні відносини, які виникають у сфері державного управління, акти правотворчості державних органів (законодавчих, виконавчих, судових, господарського управляння), місцевих рад та їх виконавчих комітетів, й часом громадських організацій (у випадках коли вони виконують функції виконавчої влади) [123, c.23]. Продовжуючи далі, автор доводить необхідність розгляду джерел адміністративного права у соціальному та правовому аспектах. У першому випадку під джерелом адміністративного права він розуміє сукупність об’єктивно існуючих економічних, політичних, демографічних, духовних та інших обставин суспільного розвитку, свідомості й волі народу нашої держави, що є визначальними факторами при визначенні змісту нормотворчої діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування із встановлення загальнообов’язкових правил поведінки у галузі державного управління. У другому мова йде вже про способи, форми встановлення норм адміністративного права [124, c. 8].

Зазначимо, що така точка зору, на наш погляд, виглядає найбільш наближеною до сучасних тенденцій розвитку вітчизняної правової науки, хоча окремі вади у наведених визначеннях все ж мають місце. Згадавши про недоліки, одразу підкреслимо, що ми не можемо погодитися з у тому, що джерела адміністративного права містять норми адміністративного права, які регулюють суспільні відносини, що виникають виключно у сфері державного управління. На сьогодні регулюючий вплив норм адміністративного права поширюється також і на сферу муніципального (самоврядного) управління, а також управлінської діяльності, яка реалізується суб’єктами делегованих повноважень [125]. З огляду на це, стає очевидним, що джерела адміністративного права є формою зовнішнього закріплення норм права, які регулюють суспільні відносини, що виникають у сфері публічного управління.

Позитивним у науковій позиції є те, що автор згадує також і про ті сили (причини), які викликають появу норм адміністративного права (соціальний аспект), що, як наслідок, дозволяє розглядати проблематику сутності джерел адміністративного права з більш широких позицій.

Що ж до конкретного переліку видів джерел адміністративного права, то названі вище науковці знову ж таки демонструють спільність поглядів, стверджуючи, що система останніх має наступний вигляд: Конституція України; закони України; постанови та розпорядження Верховної Ради України; укази та розпорядження Президента України; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України; накази, інструкції керівників центральних органів виконавчої влади; накази керівників державних підприємств, установ, організацій; нормативні акти місцевих рад та їх виконавчих органів; міжурядові угоди, ратифіковані Верховною Радою України; акти союзного законодавства, якщо вони не суперечать Конституції та законодавству України до прийняття аналогічних документів органами України [120, с. 20; 100, с. 141–147; 77, с. 109–113].