Адміністративно-спортивне право як підгалузь адміністративного права України. Спеціальність 12.00.07 - адміністративне право та процес; фінансове право; інформаційне право, Запоріжжя - 2012 (стр. 4 )

На думку М. Перепелиці, який детально проаналізував теорію зовнішніх обставин, теорію внутрішнього фактора і теорію взаємодії, усі вони перебувають у гармонічному взаємозв’язку, доповнюють одна одну та виступають як етапи послідовного розвитку інтересу [25, с.114]. З такою точкою зору варто погодитися, адже існування певної потреби призводить до появи інтересу. Інтерес у свою чергу спонукає до внутрішнього усвідомлення особою цього факту та формує мотив для здійснення певного роду діяльності. Остання проявляється у тому, що особа вживає конкретні заходи, вступає у взаємодію із іншими особами та бере участь у суспільних відносинах.

Особливість інтересу, якщо дивитися на нього через призму права, полягає у тому, що останній набуває правового значення лише у випадку, коли він відповідним чином закріплений, тобто дістав форму правової норми [27, с. 29]. Отже, інтерес як правова категорія – це дозвіл, що був виражений в об’єктивному праві або такий, що випливає з його змісту. Він проявляється у формі прагнення особи до користування конкретним соціальним благом, або ж у певних випадках можливістю звертатися за захистом своїх інтересів до компетентних державних органів. Саме тому об’єктом правової охорони виступає тільки той інтерес, що був прямо закріплений у законодавстві або ж може випливати з його змісту [28, с. 29].

Аналіз юридичної літератури дозволяє сформулювати перелік ознак, властивих публічному інтересу. До переліку останніх варто віднести наступні:

- інтерес може бути визнаний публічним, якщо його суб’єктом (носієм) є суспільство як органічне ціле [2, с. 114]. На думку єва, суспільство являє собою сукупність різних соціальних груп та їх відносин, що складаються у процесі їх спільної діяльності [26, с. 22]. Елементами або підгрупами суспільства, на наш погляд, можна вважати державу, місцеву громаду або сукупність фізичних осіб, об’єднаних, наприклад, за расовою ознакою або за сферою діяльності (наукова діяльність, спорт тощо). Подібний підхід до розуміння суспільства є виправданим, оскільки завдяки ньому стає можливим виділення окремих соціальних груп, кожна з яких може мати власні публічні інтереси. Зазначений факт вимагає свого визнання та врахування під час, зокрема, правотворчої діяльності, яка, як наслідок, має бути спрямована на узгоджене задоволення публічних інтересів різних соціальних груп;

- інтерес є публічним, якщо йому притаманний публічний характер [26, с. 22]. З цього приводу єв вказує, що дану ознаку не слід розуміти лише як гласність, відкритість для громадськості. Вона додатково характеризується необмеженим колом осіб, будь-яким суб’єктом волевиявлення, тобто мається на увазі громадськість як максимально широке коло осіб. Автор вказує, що публічність передбачає здійснення будь-якої діяльності з метою досягнення суспільних цілей [26, с. 22];

- інтерес є публічним, якщо його було нормативно закріплено. Зазначена ознака є доволі принциповою, оскільки завдяки ній досягається гарантування забезпечення та реалізації такого інтересу силами та засобами, які є у розпорядженні публічної влади. Інакше кажучи, інтерес переходить під охорону закону, набуваючи одночасно як певної зовнішньої форми, так і відповідного правового забезпечення. Разом з цим, варто пам’ятати також і про те, що закріплений на рівні нормативного акта інтерес одночасно трансформується в обов’язок, який покладається на суб’єктів публічної влади. У даному випадку мова йде про те, що останні мають діяти виключно заради забезпечення реалізації публічного інтересу.

Отже, з урахуванням викладеного можемо дійти висновку, що під публічним інтересом як характерною ознакою публічного права слід розуміти потреби усього суспільства або його певної частини, які визнаються та забезпечуються на публічному рівні і можуть втілюватися у користуванні / володінні конкретним соціальним благом або їх сукупністю.

Наступною, не менш важливою ознакою публічного права є те, що воно виступає правовою основою реалізації публічної влади.

Проблема влади з найдавніших часів привертала та продовжує привертати увагу вчених [28, c. 8]. Влада визнана невід’ємною та постійною ознакою будь-якого суспільства та є необхідною умовою його існування [29, c. 2].

Влада у Словнику сучасної української мови визначається як право керувати державою, політичне управління [30, с. 49]. Окремі автори визнають владу як різновид впливу, що використовується лише з метою ствердження влади виключно як різновиду волевиявлення [31, с. 32]. В останньому випадку, як бачимо, вчений розглядає владу виключно як прояв волі, який характеризується психічним ставленням суб’єкта до певних зовнішніх факторів. З цією позицією можна погодитися, проте варто наголосити, що вона лише частково характеризує даний феномен. Адже влада може набувати і зовнішніх ознак, тобто проявлятися зовні, а раз так, то її не можна характеризувати виключно з внутрішніх позицій.

Не вдаючись до детального аналізу усіх наукових підходів до встановлення сутності та змісту влади, оскільки це виходить за межі нашого дослідження, зауважимо, що останні можуть бути поділені на дві групи.

Відповідно до першого підходу владу розглядають як вмотивовані дії відповідних суб’єктів, що обов’язково припускають домінування однієї сторони над іншою (теорія домінування) [29, с. 2]. Так, наприклад, окремі автори вважають, що феномен влади полягає у тому, що основою влади є колектив, тобто більш менш організоване, об’єднане товариство людей, що володіють свідомістю та волею. Але не будь-яке товариство є колективом. Для цього повинні виникнути загальні, спільні для колективу інтереси різного характеру (політичного, соціально-економічного). Однак, продовжує вчений, будь-якому колективу притаманна асиметрія, яка у свою чергу породжує необхідність приведення різних інтересів до загального знаменника. Досягнути цей результат не завжди можливо тільки зо допомогою переконання, необхідно й застосування примусу. Тобто влада це здатність провадити свою волі всупереч опору [29, с. 3, 12, 16].

Висловлюючи власне ставлення до теорії домінування зазначимо, що, з одного боку, вона справді є обґрунтованою, оскільки у чималій кількості випадків, особливо у сфері охорони громадського порядку, влада реалізується у примусовому порядку. Примус допомагає подолати можливий опір з боку окремих членів суспільства і таким чином реалізувати соціальне призначення влади. Проте тут варто пам’ятати, що публічний (державний) примус завжди має бути обґрунтованим, тобто наступати внаслідок неправомірних дій. У цьому плані надзвичайно слушними є слова Г. , який писав, що насилля або примус, взяте абстрактно, неправомірне. Реальне уявлення того, що він руйнує себе в своєму понятті, примус знаходить в тому, що примус знімається примусом; тому він не тільки обумовлений правом, але і необхідний, а саме як другий примус, який є зняттям першого примусу [32, с. 141–142].

З викладеного випливає, що сучасна держава має турбуватися про те, щоб примус завжди залишався правомірним, оскільки у протилежному випадку буде обмеження волі інших людей, що у безальтернативному порядку призведе до стагнації держави.

На противагу описаній вище концепції владорозуміння у літературі знайшла розвиток теорія креативності, представники якої заперечують наявність елементів домінування у змісті влади. Так, наприклад, окремі вчені розглядають владу як юридичну концепцію, у межах якої індивід є суб’єктом природних прав, а закон, – основним проявом ідеї ідеальної держави. Це дало можливість розглядати владу не тільки як репресивну, обмежуючу конструкцію, але і як «позитивний» чинник, суть якого полягає у креативній здатності влади щодо індивіда та оточуючого світу. Отже, на думку М. Фуко, владу слід розглядати як саму по собі, як вона проявляється в структурі знання, мови, в культурі, в особистій психології, без постійної згадки про того, хто говорить, кричить тощо [33, с. 116].

Висловлюючи власне ставлення до останньої концепції владорозуміння, зазначимо, що, на наш погляд, вона виглядає доволі обґрунтованою та надзвичайно сучасною. Її головна перевага полягає у тому, що за таких умов відбувається вільний розвиток особистості, забезпечується поєднання публічних (державних) та індивідуальних інтересів. Разом з цим, це, однак, не означає, що держава має повністю відмовитися від примусу, який у чималій кількості випадків залишається чи не єдиним засобом забезпечення виконання покладених на неї функцій. Інакше кажучи, за сучасних умов розвитку держави та суспільства необхідно поєднати теорію домінування та теорію креативності, що відкриє додаткові можливості для формування влади нового порядку.

Влада є поліструктурним утворенням, оскільки у її реалізації може брати участь доволі широке коло суб’єктів. З огляду на це, можна вести мову про владу членів родини, про владу колективу, про владу держави тощо. Одним з можливих проявів влади є і публічна влада. У літературі термін «публічність» розглядають як юридичну ознаку присутності держави у суспільних відносинах, що врегульовані позитивним правом, коли громадянин спираючись на Основний Закон, погоджується з передачею державі окремих природних суб’єктивних прав, які можуть відчужуватися, і таким чином публічна влада за своєю конституційно-правовою характеристикою набуває ознак правосуб’єктності від суверенітету народу [29, с. 4]. У такому розумінні публічна влада є похідною (вторинною) категорією від суверенітету народу, який є єдиним джерелом будь-якої форми владного утворення [34, с. 29]. Зазначений висновок у повній мірі узгоджується з Конституцією України, у ч. 2 ст. 5 якої наголошено, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування [35].

З огляду на викладене, можна зробити висновок, що публічна влада «вміщує» у собі щонайменше три елементи: народовладдя, державну владу та самоврядну (муніципальну) владу, які взаємодіють між собою з метою задоволення публічних інтересів.

Функціонування публічної влади не може здійснюватися у свавільному порядку, оскільки це неодмінно призведе до порушення (обмеження) прав, свобод та законних інтересів приватних осіб. З огляду на це, у Конституції України зафіксовано низку положень, які зобов’язують суб’єктів публічної влади діяти у межах правового поля, як-от: