Адміністративно-спортивне право як підгалузь адміністративного права України. Спеціальність 12.00.07 - адміністративне право та процес; фінансове право; інформаційне право, Запоріжжя - 2012 (стр. 22 )

Разом з цим, не можна не звернути увагу на той факт, що законодавець щодо осіб з обмеженими можливостями застосовує термін «інваліди», що, на наш погляд, є неприпустимим. Це пов’язано з наступними моментами: по-перше, поняття «інвалід» є медичною категорією, яка, як наслідок, має вживатися виключно у сфері медицини; по-друге, подібний підхід не відповідає також і сучасним вимогам толерантності, є нетактовним по відношенню до осіб даної категорії. Тому пропонуємо у всіх нормативних актах, які стосуються соціальних аспектів існування інвалідів, зазначене поняття замінити терміном «особа з обмеженими можливостями». Такий крок створить додаткові умови для більш ефективної соціальної та психологічної адаптації осіб з обмеженими фізичними можливостями у соціальне середовище.

Участь осіб із обмеженим фізичними можливостями у спортивних заходах була започаткована у 1924 р., коли у Парижі були проведені I Всесвітні ігри глухих та засновано Міжнародний спортивний комітет глухих [257]. Захід цей став основою не тільки для розвитку паралімпійського спорту, але і для «включення» держави у даний процес, що, відповідно, мало своїм наслідком спочатку розробку та прийняття спеціальних норм права (норм адміністративно-спортивного права), а потім виникнення на їх підставі відповідних правовідносин.

Фізичні особи з обмеженими можливостями на сьогоднішній день реалізують власну адміністративну правосуб’єктність у трьох головних напрямках: спорт масовий (рекреаційний); спорт вищих досягнень і спорт професійний. Кожен з названих напрямків спортивної діяльності характеризується не лише, так би мовити, технічними особливостями [258], але і різним правовим регулюванням, вагому частину якого складають норми адміністративно-спортивного права.

Наступним обов’язковим суб’єктом адміністративно-спортивних відносин є публічна адміністрація. Зазначений термін (публічна адміністрація) є відносно новим для вітчизняної науки адміністративного права, а тому ми вважаємо за необхідне висловити власне ставлення як до його змісту, так і подальших перспектив використання останнього у нормативних актах та наукових працях.

Аналіз наукової та навчальної літератури з адміністративного права [17; 100; 120; 88; 104; 42; 4; 166] показує, що сучасні автори для позначення суб’єктів адміністративно-правових відносин, які представляють у таких відносинах публічну владу, переважно вживають термін «суб’єкт державного управління» або «суб’єкт публічного управління». Такий підхід, на наш погляд, є продовженням радянських адміністративно-правових традицій, де категорія «суб’єкт державного управління» посідала центральне місце. Проте зміна державно-політичного устрою нашої країни, принципове оновлення українського законодавства, підсилене євроінтеграційними прагненнями нашої держави, все це, безумовно, не могло не вплинути на адміністративно-правову теорію, яка, так би мовити, знаходиться на передньому краї подібних реформ. Відповідно, природним можна вважати наповнення вітчизняної правової теорії поняттями та категоріями, розробленими представниками європейської правової науки. Одним з таких термінів є «публічна адміністрація», який знайшов не лише теоретичне, але і практичне (на рівні нормативних актів) застосування на теренах країн-членів Європейського Союзу.

Проведені дослідження показують, що законодавство Європейського Союзу чітко не дає визначення поняття публічної адміністрації. Однак цей термін є важливим елементом правових норм, прийнятих на рівні Європейського Союзу – в договорах, які його установлюють, в нормативно-правових актах, що є частиною правового доробку Співтовариства, так званого acquis communautaire. В установчому праві acquis поняття публічна адміністрація згадується у різних контекстах. До нього відносяться такі визначення як «публічна служба», «центральні уряди», «регіональні органи, місцеві та інші органи публічної влади». Європейський Суд з права людини у своїх рішеннях пішов ще далі у тлумаченні названої категорії, зазначивши, що під останньою необхідно розуміти тих суб’єктів, які виконують особливі публічні функції від імені держави, або яким делеговано виконання таких обов’язків публічного характеру, що зазвичай не можна довірити на виконання фізичним або юридичним особам [259].

У розвиток викладених положень доцільно, на наш погляд, навести ще одне визначення публічної адміністрації, сформульоване польськими вченими, які вважають, що публічна адміністрація – це сукупність організаційних дій, діяльності та заходів, які виконуються різними суб’єктами, різними органами, суб’єктами та інституціями на основі закону та у межах визначених законом для досягнення публічного інтересу [260].

Висловлюючи власне ставлення до наведених вище позицій, зазначимо наступне. Термін «публічна адміністрація», у порівнянні з категоріями «суб’єкт державного управління» та «суб’єкт публічного управління», є більш вдалим з точки зору сучасних поглядів на призначення держави, яке полягає у гарантуванні та забезпеченні публічних інтересів, тобто інтересів, які відображають узагальнені потреби усіх громадян. Водночас категорія «публічна адміністрація» не несе у собі, так би мовити, владного відтінку, який завжди супроводжує як управлінську діяльність, так і суб’єктів її реалізації. До того ж у межах поняття публічної адміністрації можуть бути «вміщені» також і ті суб’єкти, які не маючи прямого відношення до публічної влади, тим не менш беруть участь у забезпеченні реалізації публічного інтересу. У даному випадку мова йде про суб’єктів делегованих повноважень.

Переносячи зроблений висновок на предмет нашого дослідження, а також враховуючи положення Закону України «Про фізичну культуру та спорт», зазначимо, що до кола суб’єктів публічної адміністрації, які беруть участь в адміністративно-спортивних правовідносинах, необхідно віднести:

Президента України; Кабінет Міністрів України; Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України; Державну службу молоді та спорту України; місцеві державні адміністрації; органи місцевого самоврядування (обласні, районні, сільські, селищні міські ради та їх виконавчі комітети).

Названі суб’єкти публічної адміністрації, з огляду на їх правовий статус, можуть бути поділені на суб’єктів загальної та спеціальної компетенції, а з урахуванням територіальних масштабів діяльності – на суб’єктів публічної адміністрації державного та місцевого рівнів.

Так, органами загальної компетенції, що здійснюють регулювання в галузі спорту, є Президент України та Кабінет Міністрів України. Суб’єктами спеціальної компетенції необхідно визнати Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України, Державну службу молоді та спорту України. З іншого боку названі суб’єкти є одночасно суб’єктами публічної адміністрації центрального рівня. Решта суб’єктів, відповідно, діє на місцевому рівні.

Інтенсивність участі суб’єктів публічної адміністрації в адміністративно-спортивних відносинах, так само як і її форми, визначаються тими завданнями, які покладено на останніх законодавством України. Зупинимося на даному аспекті детальніше.

Президент України, відповідно до Конституції України (ст. 102), є главою держави, гарантом додержання Конституції України і конституційного ладу, державного суверенітету, а також гарантом додержання прав і свобод громадян взагалі та у сфері фізичної культури та спорту, зокрема. Будучи главою держави Президент України шляхом використання своїх конституційних повноважень здійснює низку заходів організаційно-правового характеру, спрямованих на максимально повне забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини у сфері адміністративно-спортивних правовідносин. Зазначені завдання виконуються Президентом України насамперед у формі нормотворчої діяльності, у межах якої формуються основні вектори державної політики у названій сфері. Прикладом такого нормативного акта є Указ Президента України від 28 вересня 2004 р. № 000/2004 «Про національну доктрину розвитку фізичної культури та спорту» [152].

Згідно з його положеннями державна політика у сфері спорту спрямовується на вирішення таких завдань:

- формування у населення сталих традицій та мотивацій щодо фізичного виховання і масового спорту як важливого чинника забезпечення здорового способу життя;

- удосконалення форм залучення різних груп населення до регулярних та повноцінних занять фізичною культурою і спортом;

- удосконалення на науково обґрунтованих засадах системи дитячо-юнацького спорту;

- підвищення якості відбору обдарованих осіб до системи резервного спорту, створення умов для розвитку індивідуальних здібностей спортсменів на етапах багаторічної підготовки.

Доволі активною є участь Президента України також і у правозастосовній роботі у даній сфері, яка проявляється у прийнятті рішень про нагородження спортсменів державними нагородами, наданні їм фінансової підтримки тощо. Зазначені рішення приймаються Президентом України у формі указів та розпоряджень [261; 262; 263 тощо].

Серед органів державної влади загальної компетенції особливе місце посідає Кабінет Міністрів України, оскільки він наділений переважною кількістю повноважень у сфері публічного адміністрування.

Згідно з положеннями Закону України «Про Кабінет Міністрів України» [51] Кабінет Міністрів спрямовує та координує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики у сфері спорту. Поряд з цим Кабінет Міністрів України уповноважений на розробку та прийняття відповідних державних програм, планів тощо у названій сфері. Так, наприклад, Кабінетом Міністрів України була прийнята Концепція Державної соціальної програми розвитку в Україні спортивної інфраструктури та туристичної інфраструктури у 2011-2020 роках [264], в якій одним з основних завдань діяльності суб’єктів публічної адміністрації було названо розвиток правовідносин у сфері спорту та створення умов для отримання права на проведення в Україні зимових Олімпійських та Паралімпійських ігор 2022 року.

Принциповою та важливою є участь Кабінету Міністрів України також і у правовідносинах, пов’язаних з управлінням об’єктами спортивної інфраструктури, які небезпідставно відносяться сучасними авторами до кола адміністративно-правових відносин [199; 265], а у даному випадку, – адміністративно-спортивних. Кабінетом Міністрів України постійно вирішуються подібні питання, які знаходять юридичне оформлення у відповідних постановах та розпорядженнях Уряду [266; 267 тощо].