Адміністративно-спортивне право як підгалузь адміністративного права України. Спеціальність 12.00.07 - адміністративне право та процес; фінансове право; інформаційне право, Запоріжжя - 2012 (стр. 11 )

Узагальнення викладених вище позицій дозволили окремим авторам сформулювати особливості, якими характеризується джерельна база адміністративного права, як-от:

- наявні різноманітні та величезні за обсягом джерела адміністративного права у великій кількості;

- відсутні загальні кодифіковані акти;

- містять як матеріальні, так і процесуальні норми права;

- часте внесення змін і доповнень;

- особливе місце посідають підзаконні нормативні акти, що видають органи публічної адміністрації. Незважаючи на загальне визнання необхідності та пріоритету регулювання публічної адміністрації законами, роль підзаконних нормативних актів є дуже великою [120, с. 20]. Погоджуючись у цілому з наведеною позицію, відзначимо, що вона, однак, має бути розширена за рахунок ще декількох ключових моментів, які характеризують джерела адміністративного права та їх систему.

Насамперед необхідно наголосити на тому, що джерела адміністративного права утворюють ієрархічну систему, сутність якої полягає в нерівності, підпорядкованості елементів, що її утворюють. У системі джерел права одне джерело підпорядковане іншому. Отже, між ними виникає залежність [126, с. 155–159], яку можна назвати ієрархічною.

Ієрархічність виступає як принцип побудови системи джерел права в межах певної правової системи, обумовлюється змістом повноважень суб’єктів правотворчості, що їх приймають, є вираженням різної юридичної сили окремих видів джерел права і пов’язаної з цим наперед встановленої співпідлеглості джерел права в цілісній системі [127, с. 193]. Погоджуючись, у цілому з наведеною думкою, зазначимо, що про юридичну силу джерел адміністративного права можна вести мову лише як про другорядне явище, оскільки юридична сила є категорією, яка характеризує норму права, а не джерело, в якому ця норма знайшла фіксацію. Крім цього, варто пам’ятати також і про те, що про супідрядність (ієрархічність) джерел адміністративного права можна говорити лише щодо формалізованих джерел, якими, як вже було наголошено вище, останні не обмежуються.

Даючи характеристику сучасним уявленням про джерела адміністративного права та їх систему, не можна не згадати також і про те, що до останніх доволі часто не зараховуються рішення (роз’яснення) вищих органів судової влади України, представлених Конституційним Судом України, Верховним Судом України та вищими спеціалізованими судами України. Такий підхід, на наш погляд, пов’язаний з тим, що тривалий час теза, що судовий прецедент не є джерелом права, в Україні вважалася практично беззаперечною. Водночас, згідно з Кодексом адміністративного судочинства, суд при вирішенні справи застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (ч.2 ст. 8) [90]. При цьому одним із пріоритетних завдань судів загальної юрисдикції ще на початку 2005 р. було проголошено узгодження судових рішень з нормами Конвенції, рішеннями Європейського Суду з прав людини та іншими міжнародними угодами, ратифікованими Україною [128, с. 14–17]. Тобто суди мають застосовувати у своїх рішеннях не лише норми Конвенції, а й рішення Європейського Суду з прав людини, в яких надано тлумачення Конвенції. Зрозуміло, що така еволюція уявлень про джерела права і впровадження в теорію та практику правозастосування України певних елементів доктрини прецеденту є неможливою без перегляду суто позитивістського підходу до поняття «джерело права», за яким, зокрема, категорія «система джерел права» заміщається категорією «система законодавства» [129, с. 20].

Підтримуючи наведену тезу, зазначимо, що, на наш погляд, нині безумовно склалися усі передумови для того, щоб розглядати судову практику [130, с. 100] як джерело права взагалі та джерелом адміністративного права зокрема. Проте тут варто застерегти, що далеко не усі судові рішення можуть бути віднесені до джерел права. Такими не можуть виступати, на наш погляд, рішення судів, прийняті за результатами розгляду окремих справ, адже вони цілком і повністю є, так би мовити, індивідуальними, оскільки стосуються конкретної особи і конкретних правовідносин. З огляду на це, варто підтримати думку В. І. Цоклана та , які вважають, що рішення Вищого адміністративного суду та Верховного Суду України, а також окремих рішень Пленумів Верховного Суду України можна відносити до джерел права за умови, що:

- вони містять норми-приписи, які безпосередньо впливають на регулювання суспільних відносин, котрі виступають предметом відповідної галузі права;

- дія цих рішень поширюється на значне коло суб’єктів відповідних галузевих правовідносин;

- чітко відстежується причино-наслідкові (детермінічні) зв’язки між волевиявленням суду та змінами в поведінці або діяльності суб’єктів, для яких рішення суду має відповідне значення [131, с. 145].

У межах розмови про судовий прецедент не можна не згадати також і про звичаєве право, яке також часто визнається джерелом права [132, с. 33]. Принагідно відзначимо, що якщо раніше, особливо за радянських часів [133, с. 23–33; 134, с. 19–25], це розглядалося виключно з теоретичних позицій, то останнім часом доволі активно закріплюється на нормативному рівні. Для прикладу можна назвати ст. 7 Цивільного кодексу України, де зазначено, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту [135]. З цього можна зробити висновок, що якщо можливим є регулювання цивільних правовідносин звичаєвим правом, то останнє, теоретично, може знайти своє застосування і у сфері функціонування публічної адміністрації. Зрозуміло, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування у першу чергу мають керуватися у своїй діяльності Конституцією та законами України, проте це не виключає можливості застосування ними і норм звичаєвого права, у разі якщо останні є правовими за своєю сутністю. Варто підкреслити, що такий висновок поділяють і представники європейської науки адміністративного права [136, с. 22–23; 137, с. 88].

Отже, цілком очевидно, що загальноприйняте в українській науці розуміння джерел адміністративного права потребує свого ґрунтовного переосмислення. Зазначений крок є вкрай необхідним, оскільки без цього неможливим є ані розширення переліку джерел адміністративного права, ані узгодження теорії адміністративного права з потребами правозастосування. Таким чином, під джерелами адміністративного права ми пропонуємо розуміти формалізовані (нормативні акти, міжнародні договори) та неформалізовані (судове рішення, звичаєве право тощо) способи закріплення та виявлення норм адміністративного права. Позаяк адміністративно-спортивне право є підгалуззю адміністративного права, можна зробити висновок. що джерелом адміністративно-спортивного права є формалізовані (нормативні акти, міжнародні договори) та неформалізовані (судове рішення, звичаєве право тощо) способи закріплення та виявлення норм адміністративно-спортивного права.

Переходячи до наступного етапу вивчення джерел адміністративно-спортивного права, пов’язаного з їх безпосереднім аналізом, зазначимо, що першою та найбільш широкою групою останніх є нормативно-правові акти, під якими у літературі розуміються офіційні письмові документи, які були прийняті (видані) відповідним уповноваженим суб’єктом правотворчості, що діяв у чітко визначеному законом порядку та який містить правові норми [138]. Усім нормативно-правовим актам властиві загальні риси, що однак не заважає нам сформулювати специфічні ознаки, якими характеризуються ті нормативно-правові акти, які містять у собі норми адміністративно-спортивного права. У даному випадку мова йде про те, що останні:

- містять норми адміністративно-спортивного права;

- приймаються суб’єктами публічної адміністрації, відповідальними за розробку та реалізацію державної політики у галузі фізкультури та спорту;

- приймаються у відповідній правовій формі, яка визначається наперед організаційним рівнем суб’єкта видання такого акта.

Як відомо, нині українська держава перебуває у стані адаптації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу, юридичною основою якої є низка нормативних актів, зокрема: Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» [139], Постанова Кабінету Міністрів України № 000 від 15 жовтня 2004 р. «Про деякі питання адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» [140] тощо. Аналіз наведених актів, а також низки інших, які стосуються згаданого питання, показав, що адаптація українського законодавства до законодавства Європейського Союзу здійснюється у значній кількості напрямків, окремі з яких опосередковано стосуються сфери фізкультури та спорту. Зазначений факт, зрозуміло, не може не вплинути і на систему джерел адміністративно-спортивного права, які мають тенденцію до «європеїзації».

Центральне місце серед усіх нормативно-правових актів України посідає Конституція [35], яка є основним документом держави. У Конституції знаходять своє відображення й закріплення основні засади державного та суспільного ладу, державно-територіальний устрій та адміністративно-територіальний поділ, права і свободи людини і громадянина, форми здійснення народовладдя, поділ і організація державної влади та місцевого самоврядування [141, с. 5]. Конституційні норми визначають межі правового регулювання, закріплюють вихідні положення, конкретизація яких знаходить потім своє відображення в інших правових актах. Необхідно зазначити, що Конституція України безпосередньо не регламентує адміністративно-спортивні відносини, які складаються в державі, проте у ст. 3 наголошено, що життя і здоров’я людини є найвищою соціальною цінністю у державі, а у ч. 4 ст. 49 закріплено положення, що держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту [35]. На нашу думку, означені положення створюють сприятливі умови та закладають фундамент для розвитку спеціалізованого законодавства у галузі фізкультури та спорту.

Наступним елементом в ієрархії нормативно-правових актів, які є джерелами адміністративно-спортивного права, є закон, тобто нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної влади (або громадянського суспільства – безпосередньо народу), який регулює найважливіші питання суспільного життя, встановлює права і обов’язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури [2, с. 343]. У зарубіжній літературі закон визначають як сукупність усіх принципів, правил і рішень, які були прийняті у судовому порядку та забезпечуються (гарантуються) державою [142, c. 71].