Адміністративно-спортивне право як підгалузь адміністративного права України. Спеціальність 12.00.07 - адміністративне право та процес; фінансове право; інформаційне право, Запоріжжя - 2012 (стр. 2 )

уперше:

– визначено, що адміністративно-спортивне право, виступаючи складовим елементом Особливого адміністративного права, являє собою підгалузь українського права, яка регулює відносини між публічною адміністрацією та спортивними утвореннями різних форм власності, а також фізичними особами, що виникають у галузі фізичної культури та спорту;

– визначено предмет адміністративно-спортивного права. Це сукупність суспільних відносин владно-примусового або публічно-сервісного характеру, що виникають у сфері державного, муніципального (самоврядного) та «делегованого» управління з приводу реалізації суб’єктами публічної адміністрації функції підтримки та сприяння розвитку фізичної культури та спорту;

– на підставі аналізу правових актів, які регулюють суспільні відносини, що виникають у сфері фізичної культури та спорту між суб’єктами публічної адміністрації та приватними особами, виокремлено наступні інститути адміністративно-спортивного права: 1) інститут регулювання функціонування навчальних закладів спортивного профілю; 2) інститут регулювання підготовки спортсменів з олімпійських видів спорту; 3) інститут ліцензування фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності; 4) інститут атестації тренерсько-викладацького складу, педагогічних та науково-педагогічних працівників з фізичного виховання навчальних закладів; 5) інститут присвоєння спортивного розряду та звання;

– обґрунтовано необхідність розробки та прийняття Адміністративно-спортивного кодексу України;

удосконалено:

– поняття джерел адміністративного права, що дало можливість визначити джерела адміністративно-спортивного права, під якими слід розуміти формалізовані (нормативні акти, міжнародні договори) та неформалізовані (судове рішення, звичаєве право тощо) способи закріплення та виявлення норм адміністративно-спортивного права;

– визначення адміністративно-спортивних відносин як суспільних відносин управлінського або публічно-сервісного характеру, які виникають між суб’єктами адміністративного права з приводу реалізації наданих їм прав та покладених на них обов’язків у сфері спорту;

– класифікацію адміністративно-спортивних правовідносин: залежно від функціональної спрямованості (регулятивні та охоронні); залежно від змісту (матеріальні та процедурні); залежно від способу захисту (захищаються в адміністративному порядку та ті, що захищаються у судовому порядку); за характером побудови взаємин між учасниками правовідносин (вертикальні та горизонтальні); за територіальною ознакою (загальні, територіальні та локальні);

дістало подальшого розвитку:

– визначення публічного інтересу. Це потреби усього суспільства або його певної частини, які визнаються та забезпечуються на публічному рівні і можуть втілюватися у користуванні, володінні конкретним соціальним благом або їх сукупністю;

– розуміння сутності та видів суб’єктів адміністративно-спортивних правовідносин, де під останніми запропоновано розуміти фізичну або юридичну особу, яка є учасником суспільних відносин та наділена згідно з нормами адміністративно-спортивного права суб’єктивними правами та обов’язками. До юридичних осіб – суб’єктів адміністративно-спортивного права належать: суб’єкти публічної адміністрації; інші юридичні особи публічного права; юридичні особи приватного права;

– положення щодо класифікації норм адміністративно-спортивного права, які може бути поділено на окремі підвиди залежно від характеру їх впливу на учасників адміністративно-спортивних відносин: примусові; сприяльні; заохочувальні норми; рекомендаційні;

– характеристика повноважень суб’єктів публічної адміністрації, які є учасниками адміністративно-спортивних відносин, а саме: нормотворчі повноваження; повноваження, які спрямовані на реалізацію публічно-сервісних функцій; примусові повноваження; юрисдикційні повноваження.

– положення про сутність юридичних фактів та підстави їх класифікації, що викликають виникнення, зміну або припинення адміністративно-спортивних правовідносин.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес та можуть бути використані у:

науково-дослідній діяльності – результати роботи поглиблюють існуючі уявлення про адміністративно-спортивне право, пріоритетні напрямки розвитку й можуть бути основою для подальших наукових досліджень з відповідної проблематики (акт впровадження у діяльність Харківської державної академії фізичної культури від 08. 11.2012 р.); правотворчій та правозастосовчій діяльності – запропоновані в дисертації рекомендації можуть бути використані для вдосконалення чинного та перспективного законодавства, а також для підвищення ефективності практичної діяльності органів публічної адміністрації у сфері фізичної культури і спорту (акт впровадження у діяльність Департаменту у справах сім’ї, молоді та спорту Харківської міської ради від 12.12.2012 р.; акт впровадження у діяльність Головного управління у справах сім’ї, молоді та спорту Харківської обласної державної адміністрації від 01.10.2012 р.); навчальному процесі – матеріали дослідження можуть бути використані при викладанні студентам вищих навчальних закладів дисциплін «Адміністративне право України», а також враховані при підготовці навчальної та наукової літератури з даної тематики (акт впровадження у діяльність Харківського національного університету внутрішніх справ від 08.10.2012 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації були оприлюднені на двох міжнародних науково-практичних конференціях: «Актуальні питання правової реформи та розбудови громадянського суспільства в Україні» (м. Харків, 2012 р.), «Правова система України: сучасний стан та перспективи розвитку» (м. Одеса, 2012 р.).

Публікації. Основні положення та результати дисертації відображено у п’яти наукових статтях, з яких чотири опубліковано у фахових видання України, одна у іноземному науковому виданні, а також у тезах двох доповідей на міжнародних науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, які об’єднують вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 207 сторінок. Список використаних джерел налічує 341 найменувань і займає 38 сторінок.

РОЗДІЛ 1

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНО-СПОРТИВНОГО ПРАВА ЯК ПІДГАЛУЗІ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

       

1.1. Публічне право та адміністративне право як основа формування адміністративно-спортивного права

З набуттям незалежності Україна вступила в наступний етап державного розвитку, що характеризувався появою нових відносин, які вимагали відповідного правового регулювання. Зміни у суспільному житті не могли не торкнутися й відносин, які виникають у сфері фізичної культури і спорту, що мало своїм наслідком появу ідей про необхідність формування нової галузі права – спортивного права (Г. Бордюгова, С. Забара, С. Алексєєв та ін.) Але названі автори, досліджуючи спортивне право, ігнорували теорію поділу права на приватне та публічне, що, на наш погляд, призвело до хибних висновків. Щоб уникнути подібного, перш ніж перейти до з’ясування сутності та змісту правового утворення, яке регулює суспільні відносини у галузі фізкультури та спорту, вважаємо за необхідне зосередитися на аналізі категорій більш загального порядку, якими є право, приватне право та публічне право.

Аналіз юридичної літератури показує, що нині існує багато підходів до розуміння сутності та змісту поняття право. Розглянемо деякі з них.

Так, окремі автори вважають, що право являє собою відносно самостійне, не пов’язане зв’язками з іншими явищами утворення, з власною формою та змістом [1, с.15]. Ми вважаємо таке твердження помилковим, оскільки розвиток та й взагалі поява певного явища, а особливо права, неможливі без передумов, тобто причин, під впливом яких і з’явився цей феномен. Вплив цих причин можна визначити як взаємодію, що окреслює право як наслідок або результат певних процесів. Означене вказує на наявність зв’язків такого феномену із явищами навколишнього світу. Таким чином, ми схильні підтримати іншу позицію – право визнається категорією, яка співвідноситься з іншими соціальними явищами (економікою, політикою, суспільною свідомістю), виступаючи щодо них правовою формою [1, с.15].

Останнє твердження виступає, певним чином, основою для розуміння права, проте й тут у науці не спостерігається одностайності. Адже автори тлумачать право і в вузькому, і в широкому значенні. У першому випадку дослідники визначають право як систему норм або правил поведінки і принципів, що були встановлені державою, як регулятор суспільних відносин, що формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами державного впливу [2, c. 215]. Іноді наголошується також на тому, що право пов’язане із суспільною волею або ж волею окремого індивіда [3, с. 4]. Сюди додається також і те, що право є категорією віртуальною, тобто сукупністю «плаваючих» норм, зафіксованих у різних законах [4, с. 42]. Інакше кажучи, мова йде про обов’язкову фіксацію права у певних нормативно-правових актах, які виступають єдиною формою його вираження.

Отже, як бачимо, спільним для викладених вище думок є те, що право розглядається як система або сукупність відносно стійких правил поведінки, покликаних регулювати суспільні відносини, які визнані державою та закріплені у нормативно-правових актах.

Що ж до широкого погляду на предмет розуміння права, то автори вказують, що воно не обмежується лише нормативно-правовими актами як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Широкий підхід до визначення права зумовлений намаганням фахівців прийти до розкриття сутності права як багатогранного явища не тільки у статиці, а й у динаміці, під кутом зору визначення його ефективності у процесі реалізації. Останнє відображено у Рішенні Конституційного Суду України, де чітко та однозначно наголошено на тому, що право може існувати і реально існує за межами нормативних актів [5]. Такий висновок є надзвичайно принциповим, оскільки, з одного боку, він доводить ущербність позитивістської концепції праворозуміння, а з іншого, – закладає необхідне підґрунтя не лише для визнання, але і для реального застосування в Україні принципу верховенства права.