Адміністративно-спортивне право як підгалузь адміністративного права України. Спеціальність 12.00.07 - адміністративне право та процес; фінансове право; інформаційне право, Запоріжжя - 2012 (стр. 9 )

Доволі багато уваги зазначеному питанню приділяли також і радянські автори, які розуміли під системою радянського адміністративного права таке: сукупність загальних та спеціальних (особливих) норм адміністративного права, об’єднаних у загальну та спеціальну (особливу) частину [95,с. 35–36]; послідовне розподілення норм всередині даної галузі права за окремими адміністративно-правовими інститутами, залежно від специфіки змісту суспільних відносин, що регулюються цими нормами. Складовими елементами системи адміністративного права є його загальна та особлива частини [86, с. 34]. Подібні погляди поділяла переважна більшість радянських вчених [96; 97; 98, с. 18–19; 99].

Варто зауважити, що погляди сучасних авторів на систему адміністративного права не дуже різняться від попередників. Для прикладу наведемо кілька визначень системи українського адміністративного права: внутрішня єдність цієї правової галузі, яка відображає послідовне розміщення і взаємозв’язок її структурних елементів (частин) підгалузей права і правових інститутів, що складаються із певних сукупностей однорідних норм. Побудована система передбачає виокремлення правових інститутів, що об’єднуються в загальну й особливу частини адміністративного права [100, с. 126, 127]; це внутрішня побудова галузі. Для детермінації внутрішніх складових галузі найчастіше застосовуються два критерії: масштабність дії норм та правова природа норм. В адміністративному праві виділяють загальну, особливу і спеціальну частини [87, с. 52]; це внутрішня побудова галузі, яка відображає послідовне розміщення елементів – інститутів і норм, які її утворюють, їх єдність та структурний взаємозв’язок. Вона складається з двох частин: загальної та особливої, що обумовлено сутністю та специфікою державного управління, його міжгалузевим характером та необхідністю постійного удосконалення [101, с. 29].

Як бачимо, усі ці визначення системи адміністративного права об’єднує щонайменше два моменти: по-перше, переважно механічний підхід до визначення системи адміністративного права, тобто такий, що не враховує концепцію категорії «система», сформульовану у філософії, та, по-друге, виділення у межах системи адміністративного права загальної та особливої частини, елементами останньої з яких визнаються не підгалузі права, як це мало б бути з огляду на тлумачення категорії «система права», а інститути управління в окремих сферах державного управління. Крім цього, такий підхід до побудови системи адміністративного права не враховує сучасні тенденції розвитку українського права, пов’язані з формуванням його «нових» підгалузей та галузей (соціальне право, право публічної служби, поліцейське право, природоохоронне право тощо). Особливість названих правових утворень полягає у тому, що усі вони «вийшли» з Особливої частини адміністративного права.

Викладене, а також підходи до систематики адміністративного права, які існують в європейській адміністративно-правовій літературі [102, с. 55–59; 103, с. 49–59], дозволяють підтримати позицію , який вважає, що Особлива частина адміністративного права має трансформуватися в особливе адміністративне право, яке, у свою чергу, має складатися з окремих підгалузей права [36, с. 25], однією з яких є адміністративно-спортивне право.

Адміністративно-спортивне право також має свою систему, під якою варто розуміти обумовлену соціальним середовищем структуровану єдність взаємопов’язаних та взаємодіючих між собою елементів, представлених нормами та інститутами. Як бачимо, система адміністративно-спортивного права, на відміну від системи адміністративного права, є дворівневою. У ній відсутній такий елемент як підгалузь, з чим, власне, і пов’язаний той факт, що адміністративно-спортивне право є не галуззю, а підгалуззю права.

З огляду на сформульоване визначення системи адміністративно-спортивного права, можна зробити висновок, що первісним елементом його системи є норма адміністративно-спортивного права. Характеризуючи норму права як структурний елемент системи, варто звернути увагу, що норма права може стати елементом системи лише у тому випадку, коли її регулюючий вплив за своєю метою буде співпадати із метою функціонування усієї системи відповідної галузі права [17, с. 70].

З огляду на викладене, норму права можна визнати елементом системи адміністративно-спортивного права лише у тому разі, коли її регулюючий вплив за своєю метою буде співпадати з метою функціонування усієї системи адміністративно-спортивного права, яка полягає у регулюванні особливого виду суспільних відносин, які виникають у сфері публічного управління спортом.

Норми адміністративно-спортивного права, виступаючи підвидом норм адміністративного права характеризуються усіма особливостями останніх [104, с. 39–40; 105, с. 87–96], проте мають і власні характерні риси, які полягають у наступному:

- вони є загальнообов’язковими правилами поведінки, які регулюють суспільні відносини, що виникають між публічною адміністрацією та приватними особами у сфері спорту;

- норми адміністративно-спортивного права спрямовані на забезпечення реалізації публічного інтересу у сфері спорту;

- завдяки їм забезпечується функціонування суб’єктів публічної адміністрації, покликаних реалізовувати державну функцію сприяння та розвитку спорту в Україні;

- вони є досяжними для застосування виключно органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування та суб’єктам делегованих повноважень, оскільки в їх основу покладено виконання публічних функцій.

Норми адміністративно-спортивного права може бути поділено на окремі підвиди залежно від характеру їх впливу на учасників адміністративно-спортивних відносин. З огляду на це, можуть бути виділені наступні їх групи:

- примусові. До зазначеної групи норм адміністративно-спортивного права віднесено ті, які покладають на учасників відповідних суспільних відносин обмеження або додаткові обов’язки (наприклад, норми, які регламентують порядок дисциплінарного покарання спортсменів);

- сприяльні. Норми зазначеного виду є основою публічно-сервісної діяльності публічної адміністрації у галузі спорту. Завдяки ним розширюється правовий статус, наприклад, спортсменів (присвоєння звання «Заслужений майстер спорту»);

- заохочувальні норми. Несуть у собі заохочення за певну модель поведінки (наприклад, норми, які передбачають можливість призначення стипендії Президента України для видатних спортсменів та тренерів України з олімпійських видів спорту [106];

- рекомендаційні. Норми даного виду передбачають моделі бажаної поведінки суб’єктів адміністративно-спортивного права (наприклад, норми, які містяться у рекомендаціях Комітету з фізичного виховання та спорту Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України [107].

Норми адміністративно-спортивного права утворюють велику кількість комбінацій, деякі з яких можуть характеризуватися високим рівнем стабільності та цілісності, здатністю регулювати окремі підвиди суспільних відносин, які виникають між суб’єктами адміністративно-спортивного права. Подібні комбінації норм адміністративно-спортивного права є його інститутами.

Аналіз правових актів, які регулюють суспільні відносини, що виникають у сфері спорту між суб’єктами публічної адміністрації та приватними особами, дозволяє виділити наступні інститути адміністративно-спортивного права:

- інститут регулювання функціонування навчальних закладів спортивного профілю;

- інститут регулювання підготовки спортсменів з олімпійських видів спорту;

- інститут ліцензування фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності;

- інститут атестації тренерсько-викладацького складу, педагогічних та науково-педагогічних працівників з фізичного виховання навчальних закладів;

- інститут присвоєння спортивного розряду та звання тощо.

Таким чином, система адміністративно-спортивного права являє собою складне, дворівневе утворення, наповнене нормами та інститутами адміністративно-спортивного права. Така система, будучи залежною від систем більш високого рівня – системи права та системи адміністративного права, перебуває у стані постійного реформування, активність та глибина якого залежать насамперед від рівня державної підтримки спорту. Тому перелік та види як норм, так і інститутів адміністративно-спортивного права може мати продовження.

Підсумовуючи зазначимо, що сьогодні в Україні об’єктивно існує велика група суспільних відносин, у межах яких відбувається реалізація однієї з функцій держави, а саме функції підтримки та розвитку спорту. Оскільки у названих відносинах провідним, обов’язковим учасником є суб’єкти публічної адміністрації, то діяльність останніх, як того вимагає ч. 2 ст. 19 Конституції України, має отримати належне правове регулювання. Норми права, якими керуються у названій сфері суб’єкти публічної адміністрації, з огляду на процеси диференціації галузі адміністративного права, доцільно об’єднати у межах спеціальної підгалузі Ї адміністративно-спортивного права. Термін «адміністративно-спортивне право», на наш погляд, доволі чітко відображає те, що у її межах об’єднуються норми адміністративного права, покликані регулювати окремий напрямок діяльності публічної адміністрації. Адміністративно-спортивному праву властиві усі ознаки, якими володіє будь-яка визнана сьогодні галузь (підгалузь) права, що, власне, і дозволяє говорити про можливість її існування у системі вітчизняного адміністративного права.

1.3. Джерела адміністративно-спортивного права

Визнання адміністративно-спортивного права підгалуззю адміністративного права породжує думку про те, що в нього є свої джерела, у межах яких зосереджено норми останнього. З’ясування сутності та видів джерел будь-якої галузі чи підгалузі права є важливим та необхідним кроком на шляху пізнання її змісту. Проте перш ніж перейти безпосередньо до аналізу системи джерел адміністративно-спортивного права, розглянемо зміст категорій більш загального порядку, якими є джерела права та джерела адміністративного права.

В юридичній енциклопедії під джерелом права розуміється спосіб зовнішнього вияву правових норм, який засвідчує їх загальнообов’язковість [108, c. 171]. Інші автори даний термін визначають як форму зовнішнього виразу правових норм [109, c. 425; 110, c. 29; 111, с. 86]. Іноді можна зустріти думку, що джерелом права є не тільки початкова форма правової норм, але й спосіб матеріального закріплення юридичних норм, який засвідчує загальну обов’язковість останніх [112, c. 42].