Адміністративно-спортивне право як підгалузь адміністративного права України. Спеціальність 12.00.07 - адміністративне право та процес; фінансове право; інформаційне право, Запоріжжя - 2012 (стр. 8 )

Нині у літературі відомо багато підходів до тлумачення предмета адміністративного права. Розглянемо окремі з них.

Так, на думку ’янова, під предметом адміністративного права необхідно розуміти управлінські відносини, проте не всі, а лише ті, які виникли у зв’язку із виконанням органами публічної, насамперед державної влади своїх виконавчо-розпорядчих функцій. Особливістю вказаних відносин, зазначає автор, є те, що: вони виникають лише внаслідок владної діяльності, діяльності від імені держави; в них завжди бере участь відповідний виконавчо-розпорядчий орган. Означені відносини виникають у різних сферах державного управління: економічній, соціальній, політичній, але всі вони поєднані захистом публічного інтересу [84, c. 81].

У свою чергу предмет адміністративного права визначає як широкий комплекс суспільних відносин, що виникають у зв’язку з реалізацією функцій державного управління, з приводу виконавчої та розпорядчої діяльності [85, с. 22]. Але це визначення предмета адміністративного права є повтореним у новій редакції визначенням предмета радянського адміністративного права, під яким розумілися суспільні відносини, які складалися між людьми у сфері державного управління [86, с. 24].

Аналогічним вбачається і визначення предмета адміністративного права, сформульоване та , які під названою дефініцією розуміють сукупність правових відносин, що виникають у сфері публічного (державного і громадського) управління [87, c. 34].

Дещо ширше визначає предмет адміністративного права : це суспільні відносини управлінського характеру, які утворюються переважно у сфері державного управління у процесі здійснення завдань, функцій виконавчої влади, пов’язаних із внутрішньою організацією діяльності державних органів, інших державних організацій та органів місцевого самоврядування, застосування адміністративного примусу, реалізації й захисту прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади, а також здійснення окремими недержавними формуваннями делегованих їм повноважень і функцій виконавчої влади [88, c.8–9]. У цьому визначенні предмета адміністративного права вбачаємо також певні недоліки, головним з яких є те, що автор фактично нівелював різницю між правовими статусами органів виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Роблячи проміжний висновок, зазначимо, що усі з наведених вище визначень предмета адміністративного права побудовані навколо категорії «державне управління». Проте такий підхід до тлумачення названої категорії за сучасних умов виглядає невиправданим. Оскільки, по-перше, сфера державного управління на сьогодні порівняно з радянськими часами суттєво звужена. Це сталося за рахунок передання доволі значного обсягу управлінської діяльності на виконання органам місцевого самоврядування. Відтак поряд з державним управлінням існує також і муніципальне управління, правовою основою якого, як наголошується у літературі, також є норми адміністративного права [89, с. 31–36]. По-друге, не можна не згадати і про появу інституту суб’єктів делегованих повноважень [90], де під останніми розуміються юридичні особи приватного права та приватні особи, яким передаються на виконання (делегуються) публічні функції. З цього випливає, що поряд з державним та муніципальним (самоврядним) управлінням в Україні існує також і «делеговане» управління.

Зазначені види управлінської діяльності, кожен з яких, зрозуміло, характеризується власними особливостями, об’єднує той факт, що усі вони здійснюються на підставі норм адміністративного права. З викладеного, як наслідок, можна зробити висновок, що у предметі адміністративного права мають бути виділені три основні сфери суспільних відносин, які регулюються нормами останнього:

1) суспільні відносини, які виникають, змінюються і припиняються у сфері державного управління;

2) суспільні відносини, які виникають, змінюються і припиняються у сфері муніципального управління;

3) суспільні відносини, які виникають, змінюються і припиняються у сфері «делегованого» управління. Разом з цим, необхідно наголосити і на тому, що кожна з названих сфер суспільних відносин має бути піддана також і подальшій диференціації, у підґрунті якої спосіб реалізації управлінських повноважень. Тут варто згадати ’янова, який писав, що у предметі адміністративного права мають бути виділені дві основні складові: владно-примусова та публічно-сервісна [78, с. 239], у межах яких, власне, і проявляються відповідні способи реалізації управлінських повноважень. Необхідність їх розмежування та окремого розгляду очевидна, оскільки вони несуть у собі принципово різний рівень загроз для приватних осіб, а отже, вимагають різного правового регулювання. Будь-які примусові заходи (дії, рішення) публічної адміністрації, з огляду на конституційне положення про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, мають, як наслідок, знайти максимально повне адміністративно-правове регулювання.

Викладене уможливлює висновок, що кожна з виділених нами форм управлінської діяльності здійснюється або у владно-примусовому, або публічно-сервісному порядку.

Таким чином, предмет адміністративного права складають суспільні відносини владно-примусового або публічно-сервісного характеру, які виникають у сфері державного, муніципального (самоврядного) та «делегованого» управління.

Цей висновок щодо предмета адміністративного права рівною мірою може бути поширено і на його підгалузі, зокрема і на підгалузь адміністративно-спортивного права. Це пов’язано з тим, що кожна з підгалузей особливого адміністративного права являє собою спеціальну «частину» адміністративного права, виділену залежно від існуючих напрямків діяльності (функцій) суб’єктів публічної адміністрації. Одним з таких напрямків, як вже зазначалося вище, є спорт. Отже, предметом адміністративно-спортивного права є сукупність суспільних відносин владно-примусового або публічно-сервісного характеру, які виникають у сфері державного, муніципального (самоврядного) та «делегованого» управління з приводу реалізації суб’єктами публічної адміністрації функції підтримки та сприяння розвитку спорту.

Важливим кроком на шляху пізнання сутності адміністративно-спортивного права є з’ясування також і його внутрішньої побудови (системи). Але для цього варто спершу окреслити зміст категорій більш загального порядку, якими є система, система права, система адміністративного права.

Термін «система» (грец. «systema» – складене з частин, сполучене) вжито ще у працях XVIII століття, у яких дану категорію розуміли як єдність багатоманітних знань, об’єднаних однією ідеєю [17, c. 12].

Питанням сутності та змісту категорії «система» цікавляться також і юристи, які доволі часто вживають її у словосполученні «система права». Аналіз наукової літератури показав, що з цього приводу висловлено доволі багато думок. Розглянемо окремі з них.

Так, у навчальному посібнику з теорії держави та права за загальною редакцією єйчикова та систему права визначено як внутрішню побудову (форму), структуру певного права як системи правових норм. На думку авторів, внутрішній формі права притаманні певні особливості, а саме:

єдність складових частин системи права, яка спричинена системою суспільних відносин, що характеризують зміст правових норм, їх утворення та чинність на основі загальновизнаних принципів; відбувається диференціація певного права на відносно відокремлені складові частини, які проявляються у вигляді об’єднань певних правових норм у галузі права та його інститути; існує різноманітність видів зв’язків норм права та їх об’єднань між собою (наприклад, соціальні, юридичні, ідеологічні та інші) [91, c. 199].

Інші вчені систему права розуміють як сукупність норм, покликаних регламентувати суспільні відносини у певній сфері діяльності людей, якій притаманна принципова своєрідність [92, c. 46].

під системою права розуміє об’єктивно обумовлену системою суспільних відносин внутрішню структуру права, яка складається з взаємозалежних норм, логічно розподілених за галузями, підгалузями та інститутами [2, с. 239].

Аналіз наведених визначень, а також інших, не згаданих тут, свідчить, що доволі часто систему права розглядають виключно із структурних позицій, тобто як утворення, яке складається з певних елементів. Такий підхід виглядає дещо механічним, оскільки за його межами залишаються ті численні фактори та зв’язки [93], які впливають на формування будь-якої системи, у тому числі й системи права. Це відбувається через те, що вітчизняні автори далеко не завжди звертають увагу на сутність та зміст категорій більш загального порядку. Таким чином, формулюючи визначення системи права, насамперед необхідно враховувати існуючі у літературі підходи до тлумачення категорії «система» і вже на їх основі будувати відповідні похідні дефініції.

Доволі вдалим виглядає визначення системи, сформульоване , який під останньою розуміє цілісний, відмежований, взаємопов’язаний і взаємодіючий один з одним комплекс елементів, що утворює особливу єдність із середовищем та є одночасно елементом системи більш високого порядку [17, c. 15]. Цінність такого підходу у тому, що автор, по-перше, показав зв’язок системи із зовнішнім середовищем, яке впливає на її формування; по-друге, чітко наголосив на наявності внутрішніх зв’язків між елементами системи; по-третє, заклав розуміння того, що система є ієрархічним утворенням, яке складається з певних підсистем. Зазначене є надзвичайно важливим для формулювання визначення системи права, яке ми й пропонуємо. Система права – це обумовлена соціальним середовищем структурована єдність взаємопов’язаних та взаємодіючих між собою елементів, представлених нормами, інститутами, підгалузями та галузями права, кожен з яких є одночасно структурним утворенням системи більш високого рівня.

Складовим елементом системи права є система адміністративного права, яка вже впродовж тривалого часу вивчається на сторінках наукової літератури. Перші погляди на систему цієї галузі права зустрічаються ще у дореволюційній літературі. Так, наприклад, під системою адміністративного права розуміється сукупність правових норм, об’єднаних в інститути, розміщені у межах його загальної та особливої частин [94, c. 9].