Адміністративно-спортивне право як підгалузь адміністративного права України. Спеціальність 12.00.07 - адміністративне право та процес; фінансове право; інформаційне право, Запоріжжя - 2012 (стр. 29 )

Отже, права та обов’язки (повноваження) суб’єктів публічної адміністрації є похідними від покладених на них функцій, тому їх можна згрупувати відповідно до окреслених вище функцій.

Першу групу повноважень становлять ті, що дозволяють суб’єктам публічної адміністрації, які беруть участь в адміністративно-спортивних відносинах, видавати підзаконні нормативні акти з питань, віднесених до їх компетенції. Так, відповідно до ст. 6 Закону України «Про фізичну культуру та спорт центральний орган виконавчої влади у сфері фізичної культури і спорту в межах своїх повноважень здійснює аналітичну діяльність у сфері фізичної культури і спорту, визначає тенденції розвитку, узагальнює вітчизняний та іноземний досвід, розробляє проекти програм розвитку фізичної культури і спорту; видає нормативно-правові акти у сфері фізичної культури і спорту; забезпечує реалізацію програм розвитку фізичної культури і спорту в Україні. Подібними повноваженнями наділені також і інші суб’єкти публічної адміністрації, які беруть участь в адміністративно-спортивних правовідносинах.

Принагідно зазначимо, що підзаконні нормативно-правові акти, які приймаються суб’єктами публічної адміністрації, є важливим та ефективним регулятором відповідних відносин, тому має бути забезпечена та гарантована їх законність. Слід унеможливити випадки, коли у формі підзаконного нормативного акта відбувається закріплення вузьких, однобоких управлінських рішень, спрямованих на захист суто відомчих інтересів. Приймаючи подібні нормативні акти, суб’єкти публічної адміністрації, як правило, виходять за межі наданої їм компетенції, суттєво обмежуючи при цьому права та законні інтереси приватних осіб [316, с. 141–148].

Наступну групу повноважень суб’єктів публічної адміністрації, які є учасниками адміністративно-спортивних відносин, складають ті, що спрямовані на реалізацію їх публічно-сервісних функцій, які, на наш погляд, мають складати серцевину діяльності названих суб’єктів. Саме через реалізацію публічно-сервісних повноважень відбувається втілення у життя конституційної формули про пріоритет прав і свобод людини у сфері публічного управління. На відміну від нормотворчих повноважень, публічно-сервісні повноваження здійснюються не на періодичній, а на постійній основі. Значно ширшим є також і коло суб’єктів, задіяних в їх реалізації. Аналіз нормативних актів, які закріплюють правовий статус суб’єктів публічної адміністрації, дозволяє зробити висновок, що переважна більшість повноважень останніх може бути зарахована саме до цієї групи. Так, наприклад, суб’єкти публічної адміністрації, які беруть участь в адміністративно-спортивних правовідносинах, уповноважені:

- присвоювати спортивні звання («Заслужений тренер України»; «Заслужений майстер спорту України»; «Майстер спорту України міжнародного класу»; «Гросмейстер України»; «Майстер спорту України») і спортивні розряди («Кандидат у майстри спорту України»; I, II, III розряди; I, II, III юнацькі розряди);

- брати участь у формуванні та реалізації інвестиційної, антимонопольної, регуляторної політики у сфері спорту;

- організовувати відповідно до закону у встановленому порядку проведення державної спортивної лотереї;

- брати участь у підготовці, перепідготовці та підвищенні кваліфікації кадрів у сфері фізичної культури і спорту та визначенні пріоритетних напрямів наукових досліджень і проведенні науково-дослідної роботи у цій сфері;

- здійснювати інформаційно-пропагандистську роботу з питань фізичної культури і спорту, здорового способу життя;

- здійснювати відповідно до законодавства функції з управління об’єктами державної власності;

- організовувати та забезпечувати будівництво і реконструкцію спортивних споруд;

- взаємодіяти з громадськими організаціями фізкультурно-спортивної спрямованості;

- взаємодіяти з центральними органами виконавчої влади, іншими органами державної влади та органами місцевого самоврядування у сфері спорту тощо.

Окрему групу повноважень суб’єктів публічної адміністрації, які беруть участь в адміністративно-спортивних правовідносинах, складають примусові повноваження, засновані на нормах адміністративно-спортивного права. Зазначені примусові повноваження, з огляду на те, що названі вище суб’єкти публічної адміністрації принципово нічим не відрізняються від решти суб’єктів публічної адміністрації, правовий статус яких регулюється нормами адміністративного права, зводяться до тих, які складають зміст інституту адміністративного примусу. У даному випадку мова йде про повноваження на застосування заходів адміністративного попередження, заходів адміністративного припинення та заходів адміністративної відповідальності [120, с. 247–258]. Повноваження щодо застосування заходів адміністративної відповідальності утворюють зміст юрисдикційних повноважень суб’єктів публічної адміністрації.

Аналіз джерел адміністративно-спортивного права дозволяє зробити висновок, що суб’єкти публічної адміністрації уповноважені:

- позбавляти спортсменів та тренерів спортивних звань та стипендій;

- здійснювати контроль за якістю фізкультурно-спортивних послуг;

- здійснювати контроль за технічним станом та ефективним використанням спортивних споруд, центрів (баз) олімпійської, паралімпійської та дефлімпійської підготовки, додержанням екологічних вимог під час їх використання, норм та правил безпеки на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери управління Державної служби молоді та спорту України;

- проводити антидопінгову діяльність;

- застосовувати дисциплінарні заходи до спортсменів тощо.

Адміністративно-спортивні відносини, як вже було наголошено вище, виникають за обов’язкової участі у них суб’єкта публічної адміністрації. Іншим учасником таких відносин у переважній більшості випадків стає приватна особа, яка може бути представлена: юридичною особою публічного права; юридичною особою приватного права; фізичною особою.

Аналіз наукової літератури, присвяченої теорії правовідносин, а також теорії адміністративних правовідносин, показує, що часто автори наголошують на тому, що їх учасники зв’язані кореспондуючими правами та обов’язками. Так, наприклад, науковці пишуть, що правовідносини це різновид особливих ідеологічних відносин, які виникають у результаті впливу права на поведінку людей, являючи собою зв’язок прав однієї особи з кореспондуючими їм обов’язками іншої особи [317, с. 19; 3, с. 348; 318, с. 17–18]. Отже, можна зробити висновок, що будь-які правовідносини, відповідно, і адміністративно-спортивні, можуть виникати лише між тими учасниками, які пов’язані кореспондуючими правами та обов’язками. Але така теза не є загальновизнаною. Деякі автори стверджують, що не всякому суб’єктивному праву кореспондує обов’язок, що є і такі суб’єктивні права, які не є елементом правовідносин. З огляду на це, пропонується розрізняти два види правовідносин: правовідносини, у яких суб’єктивні права розкриваються через обов’язки, і правовідносини, в яких суб’єктивні права розкриваються через власні дії уповноваженої особи, які викликають виникнення, зміну або припинення прав та обов’язків інших осіб. Як наслідок, робиться висновок, що «таким суб’єктивним правам» не відповідає нічий обов’язок [319, с. 47]. З критикою подібної позиції свого часу виступив , який писав, що будь-якому суб’єктивному праву насправді відповідає обов’язок, точно так, як не може бути обов’язку без кореспондуючого йому права. Ще більш неприйнятним він вважав твердження про існування таких правовідносин, у яких суб’єктивним правам не відповідають обов’язки [317, с. 34].

       Отже, з викладеного стає очевидним, що учасники будь-яких правовідносин справді пов’язані кореспондуючими правами та обов’язками. Зрозуміло, що у даному разі не йдеться про те, що кількість обов’язків одного суб’єкта повністю співпадає з кількістю прав іншого і навпаки. Скоріше мається на увазі, що права одного суб’єкта у цілому мають узгоджуватися з обов’язками іншого. Так, наприклад, праву громадянина брати участь в управлінні державними справами, закріпленому у ст. 38 Конституції України, відповідає низка обов’язків суб’єктів публічної адміністрації (обов’язок забезпечити доступ громадян до публічної інформації; обов’язок відповідати на звернення громадян; обов’язок інформувати громадян про прийняті рішення тощо).

Разом з цим, відзначимо і те, що ступінь кореспондування прав та обов’язків учасників правовідносин буде різним залежно від юридичної природи правовідносин, яка, нагадаємо, може бути приватноправовою або публічно-правовою. Приватне право, а відповідно і приватноправові відносини, будучи заснованими на засадах диспозитивності, рівності сторін, свободі волевиявлення, на наш погляд, характеризуються, у порівнянні з публічно-правовими відносинами, значно меншим рівнем кореспондування прав та обов’язків. У той же час публічно-правові відносини, виникнення, зміна та припинення яких відбувається за участю осіб, які мають протилежні інтереси (представник держави – захищає публічні інтереси, тоді як громадянин зажди турбується про приватний інтерес), за будь-яких умов мають бути засновані на чітко узгоджених між собою кореспондуючих правах та обов’язках, які є засобом самообмеження та самозобов’язання насамперед публічної адміністрації щодо приватних осіб. У протилежному випадку діяльність публічної адміністрації буде набувати неправового характеру. Приклади подібного формату відносин влади та приватних осіб вже мали місце у вітчизняній історії, зокрема за часів Російської імперії. Характеризуючи тодішню адміністрацію, науковці писали, що поліцейська опіка над приватними особами за часів абсолютизму носить характер панування. Панській владі чужим було правове зобов’язання здійснювати цю владу не інакше, як тільки в інтересах підвладних. Знищивши перед собою усі перешкоди, влада у поліцейській державі отримала «природну схильність забувати власне суспільне призначення» [118, с. 35].