Адміністративно-спортивне право як підгалузь адміністративного права України. Спеціальність 12.00.07 - адміністративне право та процес; фінансове право; інформаційне право, Запоріжжя - 2012 (стр. 12 )

Основним законодавчим актом, у сфері, що розглядається, є Закон України «Про фізичну культуру і спорт» [56], який визначає правові, соціальні, економічні й організаційні основи фізичної культури і спорту в Україні, участь державних органів, посадових осіб, а також підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності у зміцненні здоров’я громадян, досягненні високого рівня працездатності та довголіття засобами фізичної культури і спорту. Окрім того, у ст. ст. 20, 23 вказаного нормативного акта передбачена можливість здійснення міжнародного співробітництва у сфері фізичної культури і спорту, а також відповідальність у разі порушення законодавства у цій сфері. У зв’язку з цим можна зробити висновок, що цей закон регулює основні аспекти, необхідні для виникнення відносин у сфері фізичної культури і спорту, закладає основи для подальшого розвитку законодавства в цій сфері, що й підтверджує нашу думку про його базовість.

Не можна не назвати також і Закон України «Про підтримку олімпійського, параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в Україні» [57], спрямований на регулювання відносин, пов’язаних з розвитком олімпійського та параолімпійського руху в Україні. Статтею 2 даного закону гарантується державна підтримка в особі центральних органів виконавчої влади, Головного управління Державного казначейства України та інших органів всім учасникам зазначеного руху.

Доволі важливим для належного функціонування адміністративно-спортивних відносин є і Закон України «Про антидопінговий контроль у спорті». У ньому визначено умови (правові, організаційні) здійснення антидопінгового контролю у нашій державі, залучення та участь відповідних установ, організацій у профілактичній діяльності, а також діяльності стосовно попередження застосування і розповсюдження допінгу у спорті [143]. Означений нормативний документ до того ж визначає повноваження Кабінету Міністрів України стосовно створення Національного антидопінгового центру з лабораторією антидопінгового контролю у його складі, на яку покладено завдання щодо організації та здійснення антидопінгового контролю в спорті (ст. 3 Закону України «Про антидопінговий контроль у спорті»). До повноважень Національного антидопінгового центру належить розроблення програми діяльності щодо профілактики, попередження застосування і розповсюдження допінгу в спорті, яка затверджується Кабінетом Міністрів України.

Отже, як бачимо, Закон України «Про антидопінговий контроль у спорті» встановлює відповідні повноваження та завдання центральних органів виконавчої влади стосовно діяльності щодо попередження, припинення вживання антидопінгових речовин та порядок їх виявлення.

Дуже актуальним та важливим серед джерел адміністративно-спортивного права є і Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про організацію та проведення фінальної частини чемпіонату Євро 2012 року з футболу в Україні» щодо забезпечення здоров’я уболівальників та спортсменів і створення сприятливої атмосфери для перегляду матчів Євро-2012 [144].

Положеннями вказаного нормативного документа встановлено заборону вживання, продажу, міни, дарування та іншого виду розповсюдження тютюнових виробів на території на всіх без винятку приміщеннях і відкритих зонах всієї території спортивної споруди. Отже, даний нормативно-правовий документ закріпив певний вид поведінки, який забороняється на територіях і прилеглих до них спортивних спорудах.

Оскільки йдеться про публічну складову адміністративно-спортивного права, не можна обійти увагою ті законодавчі акти, які визначають повноваження відповідних суб’єктів публічної адміністрації, відповідальних за реалізацію державної політики в галузі фізичної культури і спорту. Це випливає з того, що публічна складова адміністративно-спортивного права має своїм головним призначенням регулювання взаємовідносин між владою та спортсменами. У зв’язку з цим велике значення має закон України «Про Кабінет Міністрів України» [51], особливо його п. 2 ч. 2 ст. 21, який регулює повноваження Кабінету Міністрів України у сфері спорту.

Отже, законами України регулюються найбільш значимі та принципові суспільні відносини, які складаються між публічною адміністрацією та іншими суб’єктами у сфері фізкультури та спорту. Зазначені законодавчі акти є яскравим свідченням тієї важливої та принципової ролі, яка відводиться фізкультурі та спорту у нашій державі.

Наступним елементом у системі джерел права є нормативно-правовий договір, під яким розуміють добровільну згоду двох і більше сторін, яка містить норми права [12, c.63]. Особливе місце тут посідають міжнародні договори (угоди), ратифіковані Верховною Радою України. Вони є частиною національного законодавства і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства [145]. У такому разі держава бере на себе зобов’язання перед міжнародною спільнотою і зобов’язується їх виконувати. До цих документів належать, наприклад, Загальна декларація прав людини, Європейська культурна конвенція.

Отже, якщо Україна підписала, приєдналась або ратифікувала певний міжнародний договір у сфері фізкультури та спорту, тим самим вона дала згоду на його загальнообов’язковість на території нашої держави. Одним із таких міжнародних документів, який був ратифікований на території України, є Постанова Міжпалатної асамблеї держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав «Модельний закон про студентський спорт». У даному документі встановлюються: основні права студентів; система фізичного виховання студентів; організаційні аспекти виховання та спорту серед студентів; студентські спортивні громадські об’єднання; джерела й порядок фінансування загалом та порядок фінансування у закладах освіти зокрема, матеріально-технічна база студентського спорту; розглядаються основні принципи та порядок міжнародного співробітництва та зовнішньоекономічна діяльність студентських громадських організацій та ін. [146].

Таким чином, ратифікувавши даний міжнародний договір, наша держава взяла на себе зобов’язання, які вона повинна виконувати заради досягнення позитивних результатів у сфері студентської фізкультури та спорту.

Поряд з викладеним, слід назвати також і Міжнародну конвенцію про боротьбу з допінгом у спорті, яка була ратифікована Верховною Радою України Законом України від 3 серпня 2006 р. [147]. Цим документом Україна взяла на себе зобов’язання сприяти міжнародному співробітництву у сфері фізкультури та спорту між державними органами та провідними організаціями у сфері боротьби з допінгом у спорті, зокрема, з Всесвітнім антидопінговим агентством. Україна зобов’язана у рамках свого бюджету виділяти кошти для фінансування національної програми антидопінгового тестування в усіх видах спорту, надавати різного роду субсидії і дотації антидопінговим організаціям; застосовувати усі необхідні заходи щодо припинення фінансової підтримки, пов’язаної зі спортивною діяльністю тих спортсменів, їх допоміжного персоналу, яких у відповідному порядку було відсторонено від діяльності у сфері спорту через порушення вимог антидопінгового законодавства; припиняти повне або часткове фінансування тих антидопінгових та інших організацій, які не дотримуються положень антидопінгового законодавства.

Заслуговує на окрему увагу також і міжнародний документ під назвою «Спорт як засіб сприяння у вихованні, здоров’ю, розвитку та миру», ратифікований на території України 3 листопада 2005 року [148]. Україна у цьому акті підтвердила, що спорт та фізичне виховання можуть створювати умови для розвитку та вияву солідарності й співпраці з метою заохочення терпимості, культури світу, соціальної та статевої рівності, відповідного задоволення особливих потреб чоловіків і жінок, встановлення гармонії та порозуміння. Україна погодилась із необхідністю створення відповідних основ для подальшого розвитку спорту як одного із засобів, що сприяє вихованню, здоров’ю, розвитку та миру [148].

Міжнародні договори, які були ратифіковані Верховною Радою України, можуть бути укладені й на рівні окремих міністерств різних країн. Так, було підписано Угоду між Міністерством України у справах молоді і спорту і Секретаріатом у справах молоді при Кабінеті прем’єр-міністра Угорської Республіки про співробітництво молоді і молодіжні обміни [59]. У даному міжнародному документі вказується (ст. 1), що Україна та Угорська Республіка дійшли згоди стосовно підтримання різноманітних форм співпраці й контактів, а також обміну школярами, студентами, молодими робітниками, членами молодіжних товариств і організацій, представниками інших верств молоді та особами, що здійснюють роботу з молоддю, використовуючи при цьому принцип взаємності [149]. У ст. 2 вказаної угоди встановлюються галузі співпраці між Міністерством України у справах молоді і спорту та Секретаріатом у справах молоді при Кабінеті прем’єр-міністра Угорської Республіки, зокрема: здійснення організації спільних заходів, які рекламують і поліпшують стан поінформованості молоді про іншу країну; організація співпраці та обміну молоддю між організаціями і товариствами, навчальними закладами тощо; співпраця парламентів, представників органів державної влади та місцевого самоврядування обох країн з питань фізкультури та спорту серед молоді тощо.

Подібні договори (угоди) не тільки закладають основи для міжнародної діяльності публічної адміністрації, але й виступають основою для її правотворчої діяльності. Інакше кажучи, мова йде про те, що міжнародні договори, ратифіковані Україною, здійснюють вплив на національне законодавство, визначаючи його зміст та спрямованість. Разом з цим, варто наголосити і на тому, що наша держава, на жаль, ратифікувала далеко не усі міжнародні договори (угоди), які стосуються спорту. Зазначена ситуація вимагає свого неодмінного виправлення, оскільки, з одного боку, це не надто позитивно характеризує українську владу, яка через подібну бездіяльність показує світу свою неготовність повністю та безапеляційно підтримати світові стандарти розвитку спорту, а з іншого, – негативно позначається на українських спортсменах, статус яких, з огляду на нератифікування відповідних міжнародних договорів, у разі якщо вони беруть участь у відповідних міжнародних змаганнях, визначено неналежним чином. Прикладом таких міжнародних документів можна назвати Кодекс спортивної етики Ради Європи «Справедлива гра – шлях до перемоги», який було прийнято на рівні Ради Європи. Даний документ забезпечує міцну етичну основу для боротьби з негативними проявами у сучасному суспільстві, які підривають традиційну основу спорту, збудовану на справедливій грі, товаришуванні і добровільному русі [150].