Адміністративно-спортивне право як підгалузь адміністративного права України. Спеціальність 12.00.07 - адміністративне право та процес; фінансове право; інформаційне право, Запоріжжя - 2012 (стр. 5 )

- ч. 3 ст. 5 (Ніхто не може узурпувати державну владу); ч. 2 ст. 6 (Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України);

- ч. 1 ст. 8 (В Україні визнається і діє принцип верховенства права);

- ч. 2 ст. 19 (Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України) тощо. Наведені конституційні положення знайшли розвиток у нормах публічного права, які, власне, і закладають правову основу функціонування публічної влади (суб’єктів публічної влади), головною метою функціонування яких є задоволення публічного інтересу.

З огляду на те, що публічна влада знаходить прояв у функціонуванні розгалуженої системи суб’єктів, природною є диференціація норм публічного права. Тобто, особливості завдань, повноважень та структури того або іншого суб’єкта публічної влади вимагають наявності спеціальних норм права, покликаних на нормативному рівні закріпити останні. Викладеним, власне, і пояснюється виділення у межах публічного права певних структурних елементів, представлених галузями та підгалузями публічного права. Ознайомлення з науковою літературою показує, що науковці у своїй більшості єдині у питанні кількості таких галузей (підгалузей) права. Найбільш часто до них зараховують: конституційне право; адміністративне право; фінансове право; кримінальне право; кримінально-процесуальне право; адміністративно-процесуальне право [2, с. 244]. Але ці автори ухиляються від формулювання чіткого та завершеного переліку структурних утворень публічного права, що у черговий раз свідчить про нерозвиненість теорії поділу права на приватне та публічне у межах вітчизняної правової науки. Звісно, подібний підхід до названого питання має бути виправлений, оскільки без цього навряд чи можна буде сподіватися на подальший розвиток української правової доктрини. Долучаючись до даної дискусії лише у постановочному порядку, зазначимо, що система публічного права має бути представлена конституційним правом; міжнародним публічним правом; правом Європейського Союзу; адміністративним правом; кримінальним правом; усіма процесуальними галузями права. Принагідно відзначимо, що сформульовану систему не можна вважати завершеною, оскільки ускладнення суспільних відносин, яке спостерігається протягом останніх ста років у всьому світі, неодмінно призведе до появи нових галузей (підгалузей) публічного права. Як одну з таких підгалузей варто назвати конституційно-процесуальне право, представлене сукупністю норм права, покликаних регулювати порядок функціонування конституційного суду.

Не занурюючись глибоко до проблематики системи публічного права, відзначимо лише, що одним з найголовніших її елементів є адміністративне право [21, с. 1; 36, с. 7]. Це пов’язано з величезною роллю адміністративного права у сучасних демократичних країнах світу. Показовими у цьому плані є слова ’янова, який писав, що адміністративне право спрямоване на утвердження пріоритету прав і свобод людини в усіх сферах її взаємодії з публічною адміністрацією, її органами і посадовими особами. Практично це означає, що адміністративно-правовий режим взаємовідносин органів виконавчої влади і людини повинен виходити зі становища особи як такого суб’єкта, перед яким публічна адміністрація відповідальна за свою діяльність, і має ґрунтуватися на беззаперечному визнанні пріоритету прав людини, її законних інтересів, правомірності її вимог і очікувань від діяльності державних органів, їх посадових осіб [37, с. 148].

Разом з цим, це не означає, що завдання адміністративного права концентруються виключно навколо прав та свобод призваних осіб. Не менш важливим завданням останнього є також і детальна регламентація функціонування суб’єктів публічної адміністрації (органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, суб’єктів делегованих повноважень), оскільки без цього не можливим буде виконання першого з названих вище завдань. З огляду на викладене, під адміністративним правом варто розуміти галузь публічного права, яка регулює відносини між публічною адміністрацією та приватними особами, а також ті, що складаються всередині публічної адміністрації, і відносини між публічною адміністрацією та іншими суб’єктами публічного права, спрямовані на утвердження пріоритету прав і свобод людини у сфері публічного управління.

На сторінках сучасної наукової літератури час від часу спалахують доволі гострі дискусії стосовно напрямів реформування системи адміністративного права. Узагальнення викладених з цього приводу точок зору [38, с. 18–26; 39, с. 5–11; 40, с. 18–20; 41, с. 37–53; 42, с. 77–80 тощо] показує, що серед українських авторів привалює два основних підходи. Одні вчені висловлюються за необхідність удосконалення системи адміністративного права за рахунок включення до останньої нових правових утворень. Ними називаються інститут принципів адміністративного права [43, с. 62–69; 44, с. 309–319], інститут адміністративної процедури [45], інститут адміністративних послуг [46] тощо. Іноді пропонується також «переведення» інститутів адміністративного права у статус підгалузі [47, с. 38–40; 48, с.17–21].

Опоненти такий підхід не поділяють і висловлюються за проведення радикальної реформи внутрішньої побудови адміністративного права. На думку , спроби поверхового удосконалення системи адміністративного права приречені на невдачу насамперед через те, що воно здійснюється на базі радянської системи адміністративного права, у межах якої, з огляду на те, що вона була сформована на ідеологічних засадах тоталітарної держави, не може бути місця для тих інститутів та підгалузей права, які притаманні демократичній, соціальній та правовій державі [7, с. 4–5].

Такий підхід ми вважаємо цілком прийнятним і тому підтримуємо думку про необхідність виділення у межах системи адміністративного права загального адміністративного права та особливого адміністративного права. До загального адміністративного права відносять норми (у тому числі правові принципи), що діють у всіх сферах організації і функціонування публічної адміністрації. Воно об’єднує найбільш типове, загальне в правовому регулюванні зазначеної сфери [49, с. 127]. Особливе адміністративне право має будуватися, зважаючи на перелік обов’язків (функцій) публічної адміністрації. Порядок реалізації кожної з таких функцій, а відповідно регулювання відносин, що будуть виникати в цій сфері між публічною адміністрацією та приватними особами всередині публічної адміністрації, а також між останньою та іншими суб’єктами публічного права має здійснюватися за рахунок окремої підгалузі особливого адміністративного права [17, с. 327–328].

Принагідно відзначимо, що подібний підхід до диференціації особливого адміністративного права нині повністю розділяється та підтримується і європейськими, зокрема німецькими авторами, які у межах останнього правового утворення розміщують муніципальне право, публічне будівельне право, промислове право, дорожнє право, поліцейське право тощо [50]. З викладеного можна зробити висновок, що особливе адміністративне право виступає своєрідною оболонкою, яка поєднує в собі відповідні норми. Ця теза відбита також і у Конституції України, ч. 2 ст. 19 якої, нагадаємо, встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Інакше кажучи, публічна адміністрація може функціонувати лише у чітко визначеному напрямку з обов’язковим дотриманням положень чинного законодавства, норми якого, власне, і утворюють підгалузі особливого адміністративного права.

Одним з напрямків функціонування публічної адміністрації, як випливає з положень Конституції України, а також базових нормативних актів з питань діяльності суб’єктів публічної адміністрації (законів України «Про Кабінет Міністрів України» [51], «Про місцеві державні адміністрації» [52], «Про органи місцевого самоврядування» [53]) є фізична культура і спорт, розвиток та підтримка яких визнаються одним з найважливіших завдань будь-якої країни світу.

Безпосередніми суб’єктами реалізації державної політики у галузі фізкультури та спорту виступають Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України [54] та органи місцевого самоврядування, покликані відповідно до ст. 32 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [55] управляти закладами фізкультури і спорту, оздоровчими закладами, які належать територіальним громадам або передані їм, молодіжними підлітковими закладами за місцем проживання, організовувати їх матеріально-технічне та фінансове забезпечення. Конкретизація названих завдань знайшла закріплення у Законі України «Про фізичну культуру і спорт» [56], Законі України «Про підтримку олімпійського, параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в Україні» [57] та інших.

З огляду на викладене, можна зробити висновок, що нині в Україні відбувається формування системи нормативних актів, покликаних регулювати порядок організації та діяльності суб’єктів публічної адміністрації, спрямованої на реалізацію державної політики у галузі фізичної культури та спорту. Виконуючи названі завдання, публічна адміністрація тим самим сприяє забезпеченню та реалізації відповідного права громадян України, зафіксованого у ч. 4 ст. 49 Конституції України. Сукупність таких правових норм може бути об’єднана у межах адміністративно-спортивного права, сформованого у межах адміністративного права України.

1.2. Поняття, предмет та система адміністративно-спортивного права

Зміцнення фізичного і духовного здоров’я людини, формування здорового способу життя завжди матиме особливе значення для будь-якого суспільства.

На жаль, згідно з статистичними даними, в Україні лише 13 % населення залучено до занять фізичною культурою і спортом. Неврахування важливості оздоровчої і виховної ролі фізичної культури і спорту, недостатній рівень координації та взаємодії суб’єктів публічної адміністрації, що залучені до діяльності у сфері фізкультури та спорту, невідповідність нормативно-правової бази вимогам сьогодення, недостатнє бюджетне фінансування, незадовільний стан матеріально-технічної бази негативно позначаються на здоров’ї населення і, як наслідок, на соціально-економічному розвитку держави [58; 59, с.1].