Адміністративно-спортивне право як підгалузь адміністративного права України. Спеціальність 12.00.07 - адміністративне право та процес; фінансове право; інформаційне право, Запоріжжя - 2012 (стр. 30 )

Спосіб виправлення описаного ставлення влади до громадян дореволюційні вчені вбачали у тому, що влада має узяти на себе зобов’язання турбуватися про блага громадян, а останнім, у свою чергу, мають бути гарантовані права на отримання певних послуг з боку її представників [118, с. 35]. На наш погляд, у даному випадку якраз і йдеться про кореспондуючі права та обов’язки публічної адміністрації та приватних осіб.

Отже, повноваженням суб’єктів публічної адміністрації, які беруть участь в адміністративно-спортивних правовідносинах, мають відповідати (кореспондуватися) права та обов’язки приватних осіб.

Приватні особи зараз наділені розгалуженою системою прав. Закріплені в Розділі 2 Конституції України права приватних осіб знаходять свою подальшу конкретизацію у галузевих законодавчих актах, що дозволяє вести мову про наявність, умовно кажучи, адміністративних, цивільних, екологічних тощо прав приватних осіб. Як окрему групу прав можна назвати також і права приватних осіб у галузі спорту («спортивні» права), основою яких є ч. 4 ст. 49, в якій закріплено обов’язок держави дбати про розвиток фізичної культури та спорту.

Права приватних осіб у сфері фізичної культури та спорту, будучи похідними від названих вище повноважень суб’єктів публічної адміністрації, можуть бути, як наслідок, поділені на три групи:

- права на участь у нормотворчій діяльності суб’єктів публічної адміністрації;

- права на отримання адміністративних послуг від суб’єктів публічної адміністрації;

- права, які випливають з участі приватних осіб у примусових провадженнях, ініційованих суб’єктами публічної адміністрації.

Разом з цим відзначимо, що аналіз чинних нормативних актів, які регламентують участь приватних осіб в адміністративно-спортивних правовідносинах, показує, що дотепер перелік прав приватних осіб у названій сфері сконструйовано не зовсім вдало. Так, наприклад, фактично в основному законодавчому акті з питань фізичної культури та спорту – у Законі України «Про фізичну культуру і спорт» – є одна стаття (ст. 3), присвячена правам приватних осіб, де лише зазначено, що громадяни мають право займатися фізичною культурою і спортом незалежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак. Інші права приватних осіб у сфері фізичної культури та спорту законом не встановлено.

З цього можна зробити єдино можливий висновок, який полягає у тому, що вітчизняний законодавець конструює нормативні акти з питань фізичної культури та спорту без врахування потреб (інтересів) приватних осіб. Інакше кажучи, у даній сфері продовжує панувати суто управлінський підхід у найгіршому розумінні цього слова, який характеризується слабкою розвиненістю елементів правового статусу приватних осіб. Способом виправлення подібної ситуації, на наш погляд, знову ж таки є Адміністративно-спортивний кодекс, в якому має бути у систематизованому вигляді закріплено повний перелік прав приватних осіб у сфері фізичної культури та спорту, причому конструювання прав повинне відбуватися окремо для кожної категорії приватних осіб, які беруть участь в адміністративно-спортивних правовідносинах.

Поряд з правами приватні особи, які беруть участь в адміністративно-спортивних правовідносинах, мають також і обов’язки, які, на наш погляд, являють собою певні вимоги, які висуваються від імені держави до приватних осіб, та мають на меті спонукати останніх до найбільш доцільної (бажаної) з точки зору дотримання публічних інтересів поведінки (бездіяльності). Інакше кажучи, обов’язки є свого роду обмеженнями, які запроваджуються державою у сфері фізичної культури та спорту. Обов’язки приватних осіб можна охарактеризувати також і як правомірний засіб обмеження прав останніх, правовий спосіб втручання держави у сферу приватного. З огляду на це, ми схильні підтримати думку Є. В. Петрова, який висловлюється за необхідність максимально повного нормативного закріплення обов’язків приватних осіб, оскільки: а) нормативне закріплення обов’язків сприяє стабілізації правового статусу приватних осіб, робить їх більш впевненими у спілкуванні із суб’єктами публічної адміністрації; б) сприяє звуженню меж дискреційних повноважень суб’єктів публічної адміністрації; в) створює перепони для необґрунтованого та безпідставного притягнення приватних осіб до юридичної відповідальності [315, с. 243–244].

Доволі важливим кроком на шляху пізнання змісту обов’язків приватних осіб, які беруть участь в адміністративно-спортивних правовідносинах, є з’ясування їх видів. Як показало вивчення наукової літератури, вітчизняні автори у переважній більшості випадків пропонують виділяти абсолютні та відносні обов’язки приватних осіб. Так, на думку , абсолютні обов’язки покладаються на кожного і не залежать від конкретних обставин (дотримання законів, сплата податків тощо). Що ж до відносних обов’язків, то останні, як зазначає автор, виникають із правомірних дій, спрямованих на набуття прав і користування ними [121, с. 95]. Подібної точки зору дотримуються і інші автори [120, с. 67]. У цілому ми схильні підтримати дану позицію, проте, на наше переконання, назва другої класифікаційної групи обов’язків приватних осіб (відносні обов’язки) виглядає дещо некоректною. Категорія «відносні обов’язки» наштовхує на думку, що мова йде про обов’язки, які є відносно обов’язковими, тобто такими, які можуть або виконуватися, або не виконуватися. З огляду на це обов’язки приватних осіб пропонуємо поділяти на загальні та спеціальні. Загальні обов’язки є у рівній мірі однаковими для усіх приватних осіб, тоді як спеціальні випливають з особливостей правового статусу відповідної приватної особи або діяльності, якою вона займається. При цьому варто наголосити також і на необхідності окремого аналізу, з одного боку, загальних та спеціальних обов’язків юридичних осіб, а з іншого, – загальних та спеціальних обов’язків фізичних осіб. Зазначимо, що фізичні особи володіють доволі різними спеціальними обов’язками. Так, наприклад, зрозумілим є той факт, що обов’язки громадянина України, який не професійно займається спортом, будуть відрізнятися від обов’язків громадянина, який є членом олімпійської збірної України.

Аналіз нормативних актів, які регулюють адміністративно-спортивні правовідносини, доводить, що обов’язки приватних осіб, які реалізують власні інтереси у галузі фізичної культури та спорту, також як і їх права, не закріплено на належному рівні. Так, наприклад, у Законі України «Про фізичну культуру та спорт» не зафіксовано жодного обов’язку приватної особи, яка бере участь в адміністративно-спортивних відносинах. Про обов’язки приватних осіб згадується лише у спеціальних нормативних актах, які стосуються окремих категорій останніх. Так, скажімо, у наказі Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту від 07.04.2006 р. № 000 «Про затвердження Положення про Єдину спортивну класифікацію України» [159] встановлено, що спортсмени зобов’язані: дотримуватись вимог чинного законодавства, Олімпійської, Паралімпійської Хартій, Правил та Положень міжнародного Дефлімпійського комітету та правил і регламенту змагань міжнародних федерацій та всеукраїнських громадських об’єднань з видів спорту, загальних положень спортивної етики у стосунках із суддями, обслуговуючим персоналом, іншими учасниками змагань, глядачами; вести і пропагувати особистим прикладом здоровий спосіб життя; дотримуватись антидопінгових правил.

Проте такий вибірковий підхід до формулювання насамперед спеціальних обов’язків приватних осіб у галузі фізичної культури та спорту, на наш погляд, слід змінити. Кожен нормативний акт, що регулює правовідносини, які складаються у галузі фізичної культури та спорту, повинен містити чіткий перелік обов’язків учасників таких відносин. Цього можна досягти у Адміністративно-спортивному кодексі України.

Роблячи загальний висновок, зазначимо, що учасники адміністративно-спортивних правовідносин зараз володіють широким переліком кореспондуючих прав та обов’язків, які є необхідною умовою їх участі у названих правовідносинах. Разом з цим, як показало проведене дослідження, зазначені права та обов’язки все ще належним чином не вивчені і не закріплені на рівні нормативних актів. Такий стан справ викликає насамперед у приватних осіб, які беруть участь в адміністративно-спортивних відносинах, відчуття невпевненості у своїх можливостях, робить їх психологічно залежними від суб’єктів публічної адміністрації. Зрозуміло, що це негативно позначається як на законності, так і на ефективності дій та рішень суб’єктів публічної адміністрації, покликаних розроблювати та реалізовувати державну політику у галузі фізичної культури та спорту. З огляду на це актуальною видається систематизація адміністративно-спортивного законодавства з метою об’єднання у межах одного нормативного акта всіх прав та обов’язків учасників адміністративно-спортивних правовідносин.

2.4. Юридичні факти як підстава виникнення, зміни та припинення адміністративно-спортивних правовідносин

Адміністративно-спортивні правовідносини, які і будь-які інші правовідносини, виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів. Разом з цим, можна припустити, що позаяк адміністративно-спортивне право має певні особливості у порівнянні з іншими галузями та підгалузями права, адміністративно-спортивні правовідносини відрізняються від решти правовідносин, то певними особливостями характеризуються і юридичні факти, які викликають виникнення, зміну та припинення названих правовідносин. Проте, перш ніж перейти до аналізу юридичних фактів як підстави виникнення, зміни та припинення адміністративно-спортивних правовідносин, вважаємо за необхідне стисло розглянути сутність та зміст самої категорії «юридичний факт».

Факт (від латин. factum) означає зроблене, дія, подія, вчинок [320]. У філософській літературі можна зустріти декілька підходів до тлумачення названого терміна: