Адміністративно-спортивне право як підгалузь адміністративного права України. Спеціальність 12.00.07 - адміністративне право та процес; фінансове право; інформаційне право, Запоріжжя - 2012 (стр. 13 )

Окрім законів та міжнародних договорів, адміністративно-спортивні відносини регулюються підзаконними нормативно-правовими актами, під якими в теорії права розуміють акт, що видається відповідно до закону, на підставі закону, для конкретизації законодавчих розпоряджень та їх трактування або встановлення первинних норм [2, с. 334]. Ці акти є обов’язковими для виконання, але вони не мають такої юридичної сили, якою характеризуються закони. До даної групи нормативно-правових актів необхідно зарахувати постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України.

їни, поряд із здійсненням законотворчої діяльності, видає також і постанови, діючи у даному разі більше не як орган законодавчої влади, а як суб’єкт публічного управління. Подібні управлінські функції їни виконує також і у галузі фізкультури та спорту. Прикладом можна назвати Постанову Верховної Ради України «Про недопущення закриття та перепрофілювання закладів фізичної культури і спорту, баз олімпійської та параолімпійської підготовки, фізкультурно-оздоровчих і спортивних споруд, лікувально-фізкультурних закладів» [151], в якій відбито офіційну державну позицію щодо неприпустимості закриття та перепрофілювання закладів фізичної культури і спорту, баз олімпійської та параолімпійської підготовки, фізкультурно-оздоровчих і спортивних споруд, лікувально-фізкультурних закладів. Крім цього, даною постановою було поставлено завдання Кабінету Міністрів України вжити невідкладних заходів щодо недопущення скорочення мережі закладів фізичної культури і спорту, баз олімпійської та параолімпійської підготовки, фізкультурно-оздоровчих і спортивних споруд, лікувально-фізкультурних закладів, а також стосовно відновлення діяльності зазначених об’єктів із визначенням джерел їх фінансування.

Серед актів Президента України, які стосуються регламентації адміністративно-спортивних відносин, можна назвати Указ Президента України «Про Національну доктрину розвитку фізичної культури і спорту» [152]. У цьому нормативно-правовому акті закріплено намагання держави: підсилити роль фізичної культури і спорту в суспільстві; створити умови для всебічного розвитку громадян, залучити дітей до занять такими видами діяльності; скоординувати зусилля заінтересованих державних, громадських, приватних організацій та широких верств населення для визначення стратегічних напрямів розвитку сфери фізичної культури і спорту; підвищити інтерес громадян до заняття такою діяльністю [152].

Відповідно до цієї доктрини держава бере на себе певні зобов’язання, які стосуються фінансування сфери фізичної культури і спорту, розширення та підтримання контактів з міжнародними спортивними організаціями, удосконалення системи фізичного виховання в закладах освіти.

Отже, наша держава намагається взяти до уваги інтереси, потреби та мотиви конкретної людини, що сприятиме соціальній активності громадян. Але слід зазначити, що доктрина представляє собою сукупність ідей та поглядів, реалізація яких можлива лише за наявності конкретних скоординованих дій як органів влади, так і представників спортивних організацій, спортсменів, що, у свою чергу, вимагає розробки та прийняття не програмних, а конкретних нормативних актів.

Доволі активною є нормотворча діяльність Президента України також і у інших напрямках, зокрема у сфері фінансової підтримки спортсменів [153], сприяння вдосконалення системи фізичного виховання дітей та молоді у навчальних закладах і розвитку дитячо-юнацького спорту в Україні [154], стратегічного розвитку державної політики у галузі фізичної культури та спорту тощо [155].

Наступну групу джерел адміністративно-спортивного права утворюють постанови уряду та його розпорядження, у разі якщо останні містять норми права. Так, Кабінетом Міністрів України було видану Постанову «Про утворення центрів фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх»» [156], спрямовану на: залучення громадян до занять спортом, створення умови для оздоровлення населення шляхом обладнання та утримання фізкультурно-оздоровчих і спортивних споруд; організацію та проведення змагань, конкурсів, показових виступів, фестивалів, спортивних свят та інших заходів за місцем проживання і в місцях масового відпочинку населення; формування у громадян потреби рухової активності та створення умов для їх задоволення; організацію проведення просвітницької роботи з питань оздоровлення населення. Зазначеним юридичним актом передбачено створення Всеукраїнського центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх» як державної бюджетної організації, яка діє з метою створення сприятливих умов для реалізації права громадян на заняття фізичною культурою і спортом, а також задоволення їх потреб в оздоровчих послугах за місцем проживання та в місцях масового відпочинку населення [156].

Варто відзначити також і Постанову Кабінету Міністрів України «Про встановлення винагороди спортсменам України – чемпіонам, призерам спортивних змагань міжнародного рівня та їх тренерам» від 22 березня 2000 р. № 000 [157], якою було встановлено розміри та порядок виплати винагород спортсменам.

Заслуговує на увагу також і Розпорядження Кабінету Міністрів України «Питання Державної служби молоді та спорту» від 11 квітня 2012 р. . [158], яким Державній службі молоді та спорту було передано повноваження Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, що припиняються, у частині реалізації державної політики у сфері молоді, фізичної культури та спорту. На нашу думку, надання згаданих повноважень Державній службі молоді та спорту сприятиме більш ефективній реалізації завдань у сфері фізкультури та спорту.

Велика кількість правових норм, які регулюють відносини у сфері спорту, міститься у відомчих нормативних актах Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України (колишнього Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту). Серед них можна назвати насамперед наказ Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, яким визначено умови та порядок присвоєння спортивних звань та розрядів спортсменам [159]. Центральним органом виконавчої влади з питань реалізації державної політики у сфері фізкультури та спорту було прийнято також і інші нормативні акти, якими регулюються суспільні відносини з приводу: присвоєння кваліфікаційних категорій спортивним суддям [160]; фінансування підготовки спортсменів [161]; організації фізичного виховання та масового спорту в освітніх закладах [162]; рейтингу з олімпійських видів спорту в України [163]; забезпечення спортсменів спортивним одягом, взуттям та аксесуарами, спортивним інвентарем індивідуального користування [164] тощо.

На місцевому рівні відносини, які складаються у сфері фізичної культури і спорту, регулюються розпорядженнями голів місцевих державних адміністрацій та/або нормативними рішеннями органів місцевого самоврядування, розпорядженнями керівників підприємств, установ, організацій спортивного спрямування. Ці правові акти повинні прийматися у відповідності до Конституції України, законів України, нормативно-правових актів Президента й Уряду та не суперечити їм. Як приклад таких актів можна назвати Міську комплексну цільову соціальну програму розвитку фізичної культури та спорту на 2012-2016 рр., затверджену рішенням 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання [165].

Важливим джерелом адміністративно-спортивного права, на наш погляд, є і правовий звичай, санкціонований державою, який набуває внаслідок цього загальнообов’язкового значення [2, c.63]. Серед останніх можна виділити такі звичаї, як ведення чесної гри, змагальність, рівність. Європейські правознавці, такі як Д. Панайотополус (університет Афін, факультет фізичного виховання та спорту), Е. Шторм (президент Брюссельського інституту фізичного виховання та реабілітації), Й. Моір (Вища школа спортивних наук при університеті м. Бірмінгема), дотримуються думки, що звичаєве регулювання питань спорту було би чи не найкращим способом соціального регулювання, оскільки високоморальні засади та звичаї гармонійно корелюють із основним прагненням спорту – до гармонії духу та тіла. Однак комерціалізація спорту, а також інциденти останніх найбільших спортивних форумів недвозначно демонструють, що звичаєве регулювання не є досконалим, а звичаї можуть розумітися істотно по-різному [166]. Тому звичаї не можуть повністю замінити інші джерела права.

У системі джерел права виділяють також судовий прецедент – джерело права, що виражене в об’єктивному рішенні органу держави, містить юридичне положення або дає тлумачення спірного питання, чи вирішує в певному розумінні не передбачене в законі питання, якому надається формальна обов’язковість при вирішенні всіх наступних аналогічних справ [127, c.157]. Це джерело права є характерним для англосаксонської правової системи, але воно деколи застосовується й в країнах романо-германської правової сім’ї, серед яких є Україна. Переважно мова йде про Європейський Суд з прав людини, рішення якого є обов’язковими для країн, які ратифікували Європейську Конвенцію з прав людини й основних свобод. Однак не лише рішення Європейського Суду з прав людини мають загальнообов’язкову силу на території нашої держави. Визнання Європейської Конвенції зумовлює появу правового прецеденту в правовій системі України, тобто має обов’язкову силу для українських судів [127, c.159].

У ракурсі розмови про судовий прецедент не можна не згадати також і про практику діяльності Спортивного арбітражного суду в Лозані (Швейцарія) [167], одним із рішень якого було вирішено позов українського арбітра Олега Орєхова. Позивач звернувся із позовом щодо оскарження заборони займатись будь-яким видом діяльності, пов’язаним із футболом, яке було винесено Апеляційною інстанцією УЄФА 18 березня 2010 р. Спортивний арбітражний суд відмовив позивачу у задоволені його вимог та залишив рішення, прийняте Контрольно-дисциплінарною інстанцією УЄФА про дискваліфікацію позивача, без змін. Попередньо арбітра визнали винним у порушенні правил дисциплінарного статуту [168], коли той не повідомив про незаконну пропозицію щодо участі у проведенні договірного матчу.

На наш погляд, справа О. Орєхова має прецедентний характер, оскільки винесене рішення стосовно арбітра у зв’язку із участю у договірних матчах стало першим в юридичній практиці європейського футболу. Раніше означені санкції застосовувались лише до тренерів та гравців.