Адміністративно-спортивне право як підгалузь адміністративного права України. Спеціальність 12.00.07 - адміністративне право та процес; фінансове право; інформаційне право, Запоріжжя - 2012 (стр. 23 )

Важливе місце серед суб’єктів публічної адміністрації, які беруть участь в адміністративно-спортивних правовідносинах, посідає Міністерство освіти і науки, молоді та спорту [54]. Назване міністерство є, фактично, основним учасником переважної більшості адміністративно-спортивних правовідносин. Це підтверджується, зокрема, аналізом його повноважень, у переліку яких майже шістдесят позицій стосуються сфери фізичної культури та спорту. Так, міністерство:

- розробляє і подає в установленому порядку на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України проекти законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, що стосуються сфери спорту;

- погоджує проекти законів, інших актів законодавства, які надходять на погодження від інших міністерств та центральних органів виконавчої влади у сфері спорту;

- узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та встановленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України;

- визначає перспективи і пріоритетні напрями розвитку з питань спорту та фізичної культури;

- забезпечує розвиток усіх визнаних видів спорту в Україні, а також забезпечує розвиток фізичного виховання різних груп населення тощо.

Для підвищення рівня ефективності реалізації державної політики у галузі фізичної культури та спорту Указом Президента України було створено Державну службу молоді та спорту України [268], завданнями якої є:

- надання державної підтримки дитячим, молодіжним та іншим громадським організаціям, у тому числі фізкультурно-спортивної спрямованості, залучення їх до виконання державних програм і здійснення заходів, пов’язаних із розвитком освіти, науки, молоді, фізичної культури та спорту;

- забезпечення розвитку видів спорту та фізичного виховання різних груп населення;

- координація заходів з розвитку дитячого, дитячо-юнацького спорту, спорту вищих досягнень, спорту інвалідів, спорту ветеранів;

- організація підвищення кваліфікації тренерів та інших фахівців у сфері фізичної культури і спорту тощо.

Продовжуючи аналіз суб’єктів публічної адміністрації, які беруть участь в адміністративно-спортивних правовідносинах, відзначимо, що останні діють також і на місцевому рівні, будучи, як наслідок, представленими місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування. Аналіз нормативних актів, які регулюють правовий статус названих суб’єктів [52; 55], дозволяє зробити висновок, що вони діють, так би мовити, у двох напрямках: загальному та спеціальному, останній з яких пов’язується з реалізацією спеціальних завдань у галузі фізичної культури та спорту. Так, наприклад, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування у сфері спорту осіб із обмеженими фізичними можливостями:

- вживають передбачених законом заходів задля розширення мережі реабілітаційних установ, у тому числі шляхом створення недержавних реабілітаційних установ;

- організують виконання державних програм у сфері реабілітації інвалідів;

- забезпечують належний контроль за діяльністю суб’єктів господарювання (незалежно від форми власності), яким відповідно до вимог ліцензування надано на це право;

- створюють умови для забезпечення осіб із обмеженими фізичними можливостями, дітей вказаної категорії відповідно до індивідуальних потреб та згідно з рекомендаціями медико-соціальних експертних комісій (лікарсько-консультативних комісій лікувально-профілактичних закладів), технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення, спеціальним автотранспортом та реабілітаційними послугами;

- створюють умови для занять спортом та розвитку творчих здібностей дорослих та дітей з обмеженими фізичними можливостями, дітей з обмеженими фізичними можливостями, занять фізичною культурою і спортом інвалідів та інші [269].

Отже, як випливає з викладеного, в Україні діє чимала кількість суб’єктів публічної адміністрації, які у тій або іншій мірі розробляють та реалізують державну політику у галузі фізичної культури та спорту. Проте їх роботу важко назвати ефективною, оскільки для їх усіх названий напрямок діяльності не є основним, тому доволі часто реалізується за залишковим принципом. Подібний підхід до організації публічного адміністрування у галузі фізичної культури та спорту є у цілому можливим, але ж не на перших етапах його становлення. Сучасний стан розвитку фізичної культури та спорту в Україні вимагає створення спеціального суб’єкта публічної адміністрації, який би відповідав виключно за реалізацію названої функції. І тут варто згадати відповідний зарубіжний досвід, зокрема досвід Великої Британії, де спорт розглядається не лише як спосіб збереження здоров’я населення та його культурного виховання, але й як засіб залучення додаткових коштів до державного бюджету через активізацію туристичної діяльності. Останнє завдання виконується за рахунок спеціально створеного у складі Міністерства культури, засобів масової інформації та спорту підрозділу – Visit Britain. Одним з його головних напрямків діяльності є організація туристичної діяльності, пов’язаної з проведення різного роду спортивних заходів, які приносять державній скарбниці чималі дивіденди. Так, наприклад, офіційні прогнози планованого прибутку з 2007 до 2017 року від туристичної діяльності у зв’язку із проведенням різного роду спортивних змагань лише для Лондона становлять від 1,3 більйонів фунтів стерлінгів до 2,2 більйонів фунтів стерлінгів [270].

З огляду на викладене, доречним виглядає створення в Україні Департаменту спортивного маркетингу, який би займався:

- популяризацією фізичної культури та спорту в Україні;

- розробленням програм залучення іноземних інвестицій у сферу фізичної культури та спорту;

- рекламою спортивних змагань, що проводяться в Україні;

- сприянням розвитку, організацією національних видів спорту та їх рекламою з метою утвердження національної автентичності нації на міжнародному просторі;

- проведення різного роду ринкових досліджень, пов’язаних із спортивними заходами.

Наступний рівень суб’єктів адміністративно-спортивних відносин представлений юридичними особами публічного права, які не входять до системи суб’єктів публічної адміністрації, а також юридичними особами приватного права, останні з яких здебільшого реалізують власні (приватні) інтереси у галузі фізичної культури та спорту. Наразі мова йде про інтереси як матеріального (фінансового), так і нематеріального (підтримка та розвиток окремих спортсменів, окремих видів спорту тощо) характеру. Ще однією особливістю зазначених суб’єктів адміністративно-спортивних відносин є той факт, що у багатьох випадках вони можуть виконувати делеговані повноваження. Про це, до речі, прямо наголошено у нормативних актах. Так, наприклад, Державна служба молоді та спорту України має право делегувати всеукраїнським фізкультурно-спортивним товариствам повноваження щодо виконання державних завдань, програм розвитку фізичної культури і спорту, організації та проведення відповідних спортивних заходів згідно з укладеними договорами [268]. У разі отримання спортивним товариством делегованих повноважень останнє, фактично, автоматично перетворюється у суб’єкта публічної адміністрації. Тобто юридичні особи публічного та (або) приватного права можуть брати участь в адміністративно-спортивних відносинах у двох іпостасях: як на боці суб’єктів публічної адміністрації, представляючи у таких відносинах державу, так і на боці невладних учасників зазначених відносин.

Відзначимо, що подібні тенденції є надзвичайно позитивними та своєчасними у контексті сучасного розвитку публічного управління. Інститут делегованих повноважень, з одного боку, дозволяє суттєво заощаджувати бюджетні кошти за рахунок залучення приватних осіб до реалізації публічних функцій, у нашому випадку, у сфері фізичної культури та спорту, з іншого, – сприяє реалізації закріпленого на конституційному рівні (ст. 38 Конституції України) права громадян на участі в управлінні державними справами. Адже таким чином в Україні відбувається формування громадянського суспільства, бо приватні особи, у нашому випадку спортивні товариства, окремі спортсмени тощо, отримують можливість формувати державну політику у галузі фізичної культури та спорту, так би мовити, з середини, з позиції інтересів не суб’єктів управління (держави), а об’єктів управлінського впливу (спортсменів). За рахунок цього можна досягти максимального наближення як змісту норм права, так і способів (форм) правозастосування до реальних потреб та запитів приватних осіб, які зацікавлені у питаннях фізичної культури та спорту.

До згаданої вище групи суб’єктів адміністративно-спортивних відносин можна віднести:

- спортивні клуби;

- дитячо-юнацькі спортивні школи;

- спеціалізовані навчальні заклади спортивного профілю;

- школи вищої спортивної майстерності;

- центри олімпійської підготовки;

- центри студентського спорту вищих навчальних закладів;

- фізкультурно-оздоровчі заклади;

- центри фізичного здоров’я населення;

- центри фізичної культури та спорту інвалідів;

- колективи фізичної культури;

- фізкультурно-спортивні товариства;

- спортивні федерації;

- громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості учнів та студентів;

- громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості ветеранів фізичної культури і спорту;

- Національний олімпійський комітет України;

- суб’єктів паралімпійського і дефлімпійського руху в Україні
(національні спортивні федерації інвалідів чи їх спілки, які входять до складу Міжнародного паралімпійського комітету, Міжнародного
спортивного комітету глухих, діяльність яких відповідає положенням Конституції Міжнародного паралімпійського комітету, Конституції Міжнародного спортивного комітету глухих);

- спортивні комітети України.

Як випливає з викладеного, система суб’єктів адміністративно-спортивних відносин даного рівня є надзвичайно різноплановою як за своїм правовим статусом, так і за напрямками (цілями) функціонування. З огляду на це актуальною вбачається їх класифікація, зведення до певних груп, що, на наш погляд, дозволить більш точно та повно окреслити та пізнати особливості їх участі в адміністративно-спортивних відносинах. Аналіз наукової літератури, присвяченої питанням встановлення критеріїв групування суб’єктів правовідносин, свідчить про відсутність єдності у поглядах вчених щодо цього питання [271; 272], що, відповідно, дозволяє нам запропонувати власні підстави для класифікації названих вище суб’єктів.