Адміністративно-спортивне право як підгалузь адміністративного права України. Спеціальність 12.00.07 - адміністративне право та процес; фінансове право; інформаційне право, Запоріжжя - 2012 (стр. 7 )

Подібна точка зору, висловлена як щодо спортивного права, так і щодо інших «нових» галузей українського права (інформаційного права, екологічного права, медичного права тощо), видається нам необґрунтованою, позаяк система вітчизняного права розкладається не на дві, а на три підсистеми, – підсистему приватного права, підсистему публічного права та підсистему комплексних галузей права. Такий підхід абсолютно не узгоджується з європейськими концепціями побудови системи права, у межах яких виділяються лише перші дві з названих підсистем. Тому ми повністю підтримуємо твердження , що категорія «комплексна галузь права» є штучною теоретичною дефініцією, виробленою радянськими вченими-правознавцями на фоні невизнання європейської теорії поділу права на приватне та публічне. Виникнення й розвиток ідеї комплексних галузей права було пов’язане з неможливістю розмежування галузей права на підставі предмета та методу правового регулювання у радянському праві [17, с. 325]. Проте сьогодні концепція комплексних галузей права повністю втратила своє значення, оскільки вона не тільки не сприяє проведенню подальших наукових досліджень у сфері системи українського права, але й знижує ефективність правозастосовної, зокрема судової діяльності. Адже визнання існування комплексних галузей права призводить до неможливості розмежування судових юрисдикцій, зокрема юрисдикції адміністративних та господарських судів.

Отже, викладене дає підстави для висновку, що система українського права складається з підсистеми приватного права та підсистеми публічного права, кожна з яких, у свою чергу, наповнюються відповідними галузями права. Не може галузь чи підгалузь українського права входити одночасно до обох підсистем. Очевидно, що й правову природу спортивного права слід визначати з огляду на такий висновок. Разом з цим, ми свідомі того, що наші опоненти матимуть контраргументи, оскільки у сфері спорту об’єктивно існують суспільні відносини, які вимагають свого регулювання як нормами приватного, так і нормами публічного права. І це дійсно так, однак аж ніяк не суперечить зробленому нами висновку. Пояснимо нашу позицію більш докладно.

Зі схожою проблемою свого часу зіткнулися німецькі автори, вивчаючи правову природу господарського права. Ними було встановлено, що дана галузь права, як у нашому випадку і спортивне право, регулює подекуди принципово різні за своєю правовою природою суспільні відносини. З огляду на це, а також враховуючи базову теорію поділу права на приватне та публічне, вони зробили висновок про необхідність поділу господарського права на наступні складові елементи: адміністративно-господарське право, приватногосподарське право, міжнародне господарське право та кримінально-господарське право. Перший, третій та четвертий елементи, відповідно, входили до підсистеми публічного права, тоді як другий, – підсистеми приватного права [75, c. 13].

Зазначений висновок є надзвичайно принциповим і корисним для нас, оскільки дозволяє здійснити диференціацію спортивного права України. На нашу думку, спортивне право можна поділити на спортивне приватне право (сукупність норм, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини у сфері спорту між громадянами та юридичними особами, а також між юридичними особами), спортивне міжнародне право (сукупність норм, які регулюють відносини з приводу підготовки, організації та проведення міжнародних спортивних заходів) та адміністративно-спортивне право, яке спробуємо розглянути більш детально.

Але насамперед варто надати стислу характеристику адміністративного права, оскільки воно щодо адміністративно-спортивного права є категорією більш загального порядку. Такий крок, як видається, дозволить зробити виклад матеріалу більш логічним та послідовним.

Слід зазначити, що адміністративне право наразі перебуває у стані свого реформування, пов’язаного у тому числі з пошуком його визначення, яке б у повній мірі відображало призначення останнього в Українській державі [76, с. 31–35; 77; 78; 42]. Не вдаючись до аналізу даної проблематики, оскільки це виходить за межі предмета нашого дослідження, вважаємо за доцільне підтримати точку зору , який вважає, що адміністративним правом є галузь публічного права, яка регулює відносини між публічною адміністрацією та приватними особами, а також відносини, що складаються всередині публічної адміністрації, і відносини між публічною адміністрацією та іншими суб’єктами публічного права [17, с. 327]. Тобто норми адміністративного права визначають насамперед способи та межі функціонування публічної адміністрації.

Обсяг правового регулювання адміністративного права є величезним, що природно обумовлює виділення у його змісті загальних та особливих норм, які об’єднуються, відповідно, у межах загального та особливого адміністративного права. До загального адміністративного права відносять норми (у тому числі правові принципи), що діють у всіх сферах організації і функціонування публічної адміністрації. Воно об’єднує найбільш типове, загальне в правовому регулюванні зазначеної сфери [49, с. 127]. Особливе адміністративне право має будуватися, зважаючи на перелік функцій (обов’язків) публічної адміністрації. Порядок реалізації кожної з таких функцій, а відповідно регулювання відносин, що будуть виникати у цій сфері між публічною адміністрацією та приватними особами, має здійснюватися за рахунок окремої підгалузі особливого адміністративного права [17, с. 327–328].

Подібний підхід до внутрішньої побудови адміністративного права підтримується і німецькими вченими, які виділяють у межах особливого адміністративного права такі складові, як будівельне право, промислове право, дорожнє право, поліцейське право тощо [79].

Одним із напрямів діяльності публічної адміністрації є фізична культура і спорт, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 49 Конституції України держава зобов’язана дбати про розвиток цієї сфери. Виконання зазначеної функції покладається як на Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, яке відповідає за формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері фізичної культури та спорту [54], так і на органи місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 32 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [55] до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить управління закладами фізкультури і спорту, оздоровчими закладами, які належать територіальним громадам або передані їм, молодіжними підлітковими закладами за місцем проживання, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення.

Названі нормативні акти підтверджують існування окремого напрямку діяльності публічної адміністрації, зміст якого конкретизується у чималій кількості інших правових актів, насамперед Законі України «Про фізичну культуру і спорт» [56], Законі України «Про підтримку олімпійського, параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в Україні» [57] та інших.

Отже, на підставі викладеного можна зробити висновок, що адміністративно-спортивне право, виступаючи складовим елементом особливого адміністративного права, являє собою підгалузь українського права, яка регулює відносини між публічною адміністрацією та спортивними утвореннями різних форм власності, а також фізичними особами, які виникають у галузі спорту [80, с. 624]. Інакше кажучи, названа підгалузь права має нормативно визначити усі «точки перетину» діяльності органів виконавчої влади і місцевого самоврядування з фізичними й юридичними особами у названій сфері.

Необхідним кроком на шляху пізнання сутності адміністративно-спортивного права є визначення його предмета. Проте зазначене завдання може бути вирішено знову ж таки лише після з’ясування предмета адміністративного права.

Аналіз наукової літератури показує, що питання предмета адміністративного права відноситься до числа найбільш актуальних у вітчизняній науці адміністративного права. Адже предмет галузі права окреслює межі її правового регулювання, дозволяючи, як наслідок, визначити ті види та групи суспільних відносин, які мають регулюватися нормами адміністративного права. З огляду на це, предмет адміністративного права є важливим та значимим як для законодавця, так і для вчених, оскільки треба розуміти межі своєї діяльності та своїх завдань у відповідній сфері.

Звісно, визначення предмета адміністративного права завжди було надзвичайно складним завданням, оскільки, як вже зазначалося, майже постійно виникали труднощі з виділенням тих суспільних відносин, які регулюються нормами адміністративного права [81, c. 375]. Розмаїття наукових поглядів на питання про предмет адміністративного права багато у чому пов’язана з тим, що його визначення доволі часто формулюється з «нерадянських» позицій, тобто без врахування тих змін, які відбулися у суспільстві та державі після припинення існування СРСР. На жаль, далеко не усі сучасні автори готові цілковито відмовитися від надбань радянської адміністративно-правової науки, яка формувалася та розвивалася виключно під впливом комуністичної ідеології, проникнутої ідеями панування держави над особистістю. Проте сучасний стан суспільних відносин, позиціювання України як демократичної, соціальної та правової держави, визнання та закріплення на конституційному рівні прав та свобод людини і громадянина, усе це зобов’язує науковців не реформувати предмет адміністративного права, а визначити його заново.

Вирішенню такого завдання, на наш погляд, заважає низка чинників, які можна поділити на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх чинників ми відносимо недосконалість українського законодавства, яке у чималій кількості випадків містить норми, які надають можливість суб’єктам публічної адміністрації впливати на приватних осіб у позаправовий спосіб. Типовим прикладом у даному разі може бути ситуація стосовно процедур реалізації громадянами України права на масові зібрання. Нині в Україні не розроблено законодавчого акта, який би деталізував порядок реалізації названого права приватними особами, що дозволяє суб’єктам публічної адміністрації, як наслідок, блокувати небажані для неї масові заходи [82]. Що ж до внутрішніх чинників, то вони пов’язуються нами насамперед з неготовністю провідних вчених-адміністративістів до сприйняття європейської концепції адміністративного права [83, с. 116–122].