Адміністративно-спортивне право як підгалузь адміністративного права України. Спеціальність 12.00.07 - адміністративне право та процес; фінансове право; інформаційне право, Запоріжжя - 2012 (стр. 3 )

Отже, на нашу думку, право – це система формалізованих, тобто закріплених у відповідних нормативних актах правил поведінки, а також інших соціальних регуляторів (норм моралі, звичаїв, традицій тощо), сформованих протягом історичного, етнічного, культурного розвитку суспільства, які використовуються для впорядкування суспільного життя.

Право, утворюючись з величезної кількості елементів, являє собою складну систему, у межах якої відповідно до теорії систем [6, c. 10–14] можуть бути виділені окремі підсистемні утворення. У цьому плані варто підтримати думку , який пише, що головними структурними елементами права виступають підсистема публічного права та підсистема приватного права [7, 52].

Вперше про поділ права заговорив давньоримський юрист Доміцій Ульпініан, стверджуючи, що усе римське право має бути поділено на дві частини: публічне та приватне [8, с. 40–65]. Дана теорія у наступні часи стала чи не основним предметом наукових дискусій для багатьох як зарубіжних, так і вітчизняних науковців, які намагалися до того ж розробити критерії (концепції) розмежування названих правових утворень [9, с. 118 ; 10, с.1].

Проте насамперед вважаємо за необхідне зупинитися на аналізі категорії «система права». В юридичній літературі під останньою розуміють внутрішню побудову права, яка відповідає характеру суспільних відносин, що ним регулюються [11]. Можна сказати, що система права впорядковує всі норми права, які існують у суспільстві, та розподіляє їх за певними напрямами, формулюючи тим самим структуру системи права, яка є об’єктивно існуючою внутрішньою побудовою права відповідної держави [12, с. 50].

Нині найбільш поширена позиція, що система вітчизняного права складається з норм, інститутів та галузей права, а предмет і метод правового регулювання є основними критеріями відмежування галузей права [13, с. 61–64; 14, с. 24–29]. Такий підхід до диференціації галузей права виник у радянський період існування вітчизняного права і, на наше переконання, вже не задовольняє потреб ані правової науки, ані правозастосовної практики. Головний недолік цієї теорії полягає у тому, що вона не дозволяє визначити юридичну природу значної кількості галузей (інститутів) права, що є конче необхідним для сфери судочинства. Адже не викликає сумніву, що без встановлення юридичної природи спору неможливо правильно встановити підсудність останнього. Особливі труднощі у цьому плані виникають під час розмежування юрисдикції господарських та адміністративних судів [15, с. 154–159], які вирішують, відповідно, приватні та публічні спори.

З огляду на викладене, варто звернутися до концепції публічного та приватного права.

Аналіз відповідних наукових джерел свідчить, що у нашій державі теорія публічного та приватного права, як і теорія їх розмежування, знаходяться на початкових етапах вивчення, що пояснюється особливостями становлення та розвитку української правової науки, яка після революції 1917 р. ґрунтувалася на повній відмові від поділу права на публічне та приватне. Показовими у цьому плані виглядають слова окремих радянських учених: «Ми нічого «приватного» не визнаємо, для нас усе у галузі господарства є публічно-правове, а не приватне» [16, с. 53–54]. У розвиток цієї думки інші вчені переконували, що у радянському праві, де превалює колективний інтерес над індивідуальним, не могло бути такого протиставлення приватного інтересу публічному, як у праві буржуазних країн [17, с. 33].

Як наслідок, розроблена у 1939 р. М. Аржановим теорія предмета правового регулювання була покладена в основу розмежування галузей радянського права [18]. Пізніше ця теорія, як стверджується у літературі [7, с. 43–44], була вдосконалена шляхом включення до неї категорії «метод правового регулювання», який пропонувалося визнати додатковим критерієм диференціації радянського права [19, с. 10–11]. Все це свідчить про те, що поділ права за радянських часів відбувався не з метою створення такої системи, яка відповідала б реаліям суспільного життя, а такої, яка б відмежовувала радянське право від буржуазного права. І цей підхід настільки укорінився у поглядах багатьох вітчизняних вчених, що деякі з них навіть публічне та приватне право розглядають через призму предмета та методу правового регулювання.

Прикладом може слугувати визначення публічного та приватного права, запропоноване , яка під публічним правом розуміє підсистему права, що регулює державні, міждержавні та суспільні відносини. Приватне ж право, на її думку, є підсистемою права, яка регулює майново-вартісні відносини та особисті немайнові відносини, які виникають із приводу духовних благ і пов’язані з особистістю їх учасників. Предметом правового регулювання публічного права, за твердженням вченої, є сфера «державних справ»: сфера влаштування і діяльності держави як публічної влади, всіх публічних інститутів, апарату держави, адміністративних відносин, державної служби, кримінального переслідування та відповідальності, принципів, норм та інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій і т. ін. У приватному ж праві предметом правового регулювання називається сфера «приватних справ»: сфера статусу вільної особистості, приватної власності, вільних договірних відносин, спадкування, вільне переміщення товарів, послуг і фінансових коштів і т. ін. Публічному праву притаманний імперативний метод, а приватному – диспозитивний [2, с. 263–264]. Отже, у даному разі наявне бажання об’єднати теорію поділу права на публічне та приватне та теорію предмета і методу правового регулювання, що, на наш погляд, є неможливим.

Викладене свідчить також і про те, що нині в українській юридичній літературі все ще не існує чіткого розуміння сутності теорії публічного та приватного права. Але практика правозастосування не може чекати, поки вітчизняні дослідники повною мірою вивчать дану проблематику та запропонують юристам-практикам відповіді на питання, які їх цікавлять. З огляду на це, корисним виглядає вивчення відповідного зарубіжного досвіду з подальшою адаптацією його до потреб вітчизняного правозастосування. Не занурюючись глибоко в цю проблематику, оскільки це виходить за межі нашого дослідження, зазначимо, що у країнах Західної Європи науковцями вже давно розроблені теорії розмежування публічного та приватного права, які з успіхом застосовуються на практиці. Так, наприклад, у Німеччині існує три основні теорії поділу права на публічне та приватне, серед яких:

- теорія субординації. Її застосовують у тому разі, коли має бути вирішена правова природа дії органу влади або правового спору між державою та громадянином. Теорія субординації має своїм об’єктом правовідносини, які складаються між учасниками спору і застосовується лише у тому випадку, коли учасниками правовідносин стає держава і громадянин;

- теорія переважного права. Відповідно до цієї теорії правові приписи належать до публічного права у тому випадку, коли вони уповноважують чи зобов’язують виключно носія публічних повноважень (державу у широкому розумінні) до певних дій (рішень). Інші правові приписи належать до приватного права;

- двохступенева теорія. Ця теорія розмежовує певні правовідносини залежно від рівнів прийняття рішення: перший рівень (відповідає на питання «якщо»): рішення суб’єкта публічної адміністрації, якщо він діє, є публічно-правовим; другий рівень (відповідає на питання «як»): вид та спосіб, того як діє публічна адміністрація, можуть бути публічно-правовими (адміністративними) та приватноправовими. Дворівнева теорія знаходить своє застосування переважно у двох сферах: у сфері надання субвенцій (субсидій, дотацій) та у сфері користування публічними установами (об’єктами) [20, c. 11–15].

Отже, на підставі викладеного можна прямо стверджувати, що сьогодні поділ права на публічне та приватне є фактом об’єктивної дійсності. Дана теорія дозволяє ясніше зрозуміти природу правовідносин, що є необхідною умовою успішного розвитку як правової науки, так і сфери правозастосування. Теорія поділу права сприятиме також і більш чіткому визначенню місця нових галузей (підгалузей) права у вітчизняній правовій системі.

Оскільки коло наших наукових інтересів пов’язане з вивченням публічно-правових відносин, які виникають у галузі фізкультури та спорту, то далі ми розглянемо сутність публічного права як передумови формування адміністративно-спортивного права шляхом аналізу його ознак.

На нашу думку, першою і найбільш визначальною ознакою публічного права є те, що воно спрямоване на забезпечення реалізації публічного інтересу.

Вивчення літературних джерел показує, що категорія «інтерес» потрапляє у сферу зацікавлення вчених філософів, психологів, економістів тощо. Це пояснюється тим, що інтерес як відображення певних потреб, бажань індивідів проявляється у всіх сферах та напрямках життєдіяльності останніх. Для юридичної науки названа категорія також є доволі принциповою, що, власне, і підтверджується чималою кількістю наукових робіт, присвячених з’ясуванню її сутності та змісту [21; 22; 23; 24].

Здебільшого інтерес аналізують в літературі у трьох основних напрямках:

- теорії зовнішніх обставин. Аналіз інтересу через призму теорії зовнішніх обставин передбачає, що головним його джерелом зажди виступає відповідна потреба [25, с.113]. Таке твердження є цілком виправданим. Однак, на нашу думку, потребу у взаємозв’язку із інтересом доцільно розглядати як причину та наслідок, адже перше виступає передумовою появи другого;

- теорії внутрішнього чинника. Вчені, розглядаючи інтерес через теорію внутрішнього чинника, звертають увагу на єдність його об’єктивної та суб’єктивної сторін. Інтерес розглядається як мотив, що спонукає до певної діяльності [25, с.113]. Ми підтримуємо вказану позицію лише частково тому, що наявність інтересу та внутрішнього бажання не завжди породжують настання певної діяльності;

- теорії взаємодії, зміст якої полягає у тому, що інтерес проявляється лише у разі, якщо відповідний суб’єкт бере участь у різних суспільних відносинах і взаємодіє з іншими особами [26, с. 19; 25, с.114]. На нашу думку, такий підхід до тлумачення інтересу є цілком обґрунтованим. Адже саме через дію, взаємодію може бути виявлено інтерес у певних суб’єктів.