Адміністративно-спортивне право як підгалузь адміністративного права України. Спеціальність 12.00.07 - адміністративне право та процес; фінансове право; інформаційне право, Запоріжжя - 2012 (стр. 21 )

Сформульовані вище висновки щодо сутності адміністративної правосуб’єктності стосуються насамперед фізичних осіб, що ж до юридичних осіб, то правосуб’єктність останніх має певні особливості. У зв’язку з цим слушно зауважує В. І. П’ятковський, що у суб’єктів публічної адміністрації адміністративна правосуб’єктність виявляється у нормативно закріпленій за ними компетенції, тобто у сукупності їх юридично-владних повноважень (прав і обов’язків), якими вони наділені задля виконання поставлених перед ними завдань та передбачених законодавством функцій. Означене безпосередньо пов’язане також й з іншими юридичними особами – підприємства, установами, організаціями [243, с. 649]. Зазначимо, що нині, характеризуючи адміністративну правосуб’єктність юридичних осіб, автори часто використовують різну термінологію. Так, в одному випадку мова йде про компетенцію [244], в іншому, – про повноваження [245], ще в іншому, – про права та обов’язки [243] названих суб’єктів. На наш погляд, подібному різночитанню необхідно покласти край, оскільки використання різних термінів для позначення одного і того ж явища є неприпустимим і може бути свідченням або нерозвиненості української юридичної науки, або неготовності її представників до наукового компромісу у виробленні єдиного погляду на ту чи іншу проблему. Висловлюючи власне ставлення до сформульованого питання, зауважимо, що до юридичних осіб взагалі та суб’єктів публічної адміністрації зокрема варто вживати термін «повноваження», не виокремлюючи при цьому в його змісті права і обов’язки. Адже у переважній більшості випадків щодо органів влади насправді неможливо встановити, де закінчуються їх права та де починаються обов’язки. Доказом цього є поява терміна «правообов’язки» [246, с. 87], який як раз і відображає наявність нерозривного зв’язку між правами та обов’язками суб’єктів публічної адміністрації.

Розглядаючи правосуб’єктність, не можна не звернути увагу на доволі цікаву точку зору Т. С. Ківалової, яка пише, що враховуючи пов’язаність правосуб’єктності з можливістю (здатністю) суб’єкта права мати права та обов’язки певного роду, слід вести мову не про правосуб’єктність взагалі, а про правосуб’єктність галузеву [232, с. 27]. Ця думка є доволі важливою також і для нашого дослідження, уможливлюючи висновок про існування адміністративно-спортивної правосуб’єктності, яку можна визначити як передбачену нормами адміністративно-спортивного права передумову (можливість) для вступу фізичних або (та) юридичних осіб в адміністративно-спортивні правовідносини.

Слід зазначити, що у юридичній літературі мають місце доволі різні погляди на предмет системи суб’єктів правовідносин [247], аналіз яких є необхідним кроком на шляху формування нами системи суб’єктів адміністративно-спортивних правовідносин.

Так, пропонує виділяти чотири групи суб’єктів правовідносин, зокрема:

- індивідуальних суб’єктів (тобто фізичних осіб), а саме:

а) громадяни України;

б) іноземні громадяни;

в) особи без громадянства (апатриди);

г) особи з подвійним громадянством (біпатриди);

- колективних суб’єктів, якими є:

а) державні ограни, організації, установи, підприємства;

б) органи місцевого самоврядування;

в) комерційні організації (акціонерні товариства, приватні фірми – національні, міжнародні та іноземні);

г) громадські об’єднання (партії, профспілки тощо);

д) релігійні організації;

- до третьої категорії віднесено:

а) державу;

б) державні утворення;

в) адміністративно-територіальні одиниці – області, міста, села та ін.;

- до четвертої групи входять соціальні спільноти – народ, нація, етнічна група та інші [2, c. 369–390].

У зв’язку з наведеною класифікацією суб’єктів правовідносин у нас виникають небезпідставні сумніви, що суб’єктами правовідносин дійсно можуть бути народ, нація, етнічна група. Проблема полягає у тому, що у правовідносинах завжди бере участь конкретний суб’єкт, який може бути виділений поміж інших суб’єктів на підставі певних ознак (властивостей). За рахунок цього, зокрема, і досягається така особливість правовідносин, як конкретність. Народ, нація, етнічна група такими властивостями не володіють, що, відповідно, робить неможливою їх участь у правовідносинах. Доволі наочно зазначена проблема була проілюстрована вченими на прикладі інституту власності Українського народу на землю. Автори, які досліджували дану проблематику, абсолютно справедливо вказували, що Український народ не може бути повноправним власником, оскільки він, як сукупність громадян України, не володіє низкою юридично обов’язкових ознак, необхідних для вступу у відносини власності [248, с. 69]. Від імені Українського народу, як наголошено у Конституції України (ст. 13), права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Подібні сумніви у нас виникають також і на предмет можливості держави, а також адміністративно-територіальних утворень брати участь у правовідносинах. Від імені держави чи адміністративно-територіальних утворень участь у правовідносинах беруть відповідні державні органи, органи місцевого самоврядування або їх посадові чи службові особи. Це пов’язано з тим, що як держава, так і територіальні утворення не мають статусу юридичної особи, тому не можуть набувати своїми діями відповідні права та реалізовувати обов’язки.

У науковій літературі зустрічаються також і інші підходи до класифікації суб’єктів правовідносин. Так, наприклад, виділяє дві групи суб’єктів правовідносин, зокрема:

- фізичні особи;

- юридичні особи [249, с. 22].

На нашу думку, цей підхід, не зважаючи на його локанічність, є, фактично, більш вичерпним, оскільки вміщує у себе усіх потенційно можливих суб’єктів правовідносин. Крім цього, він, на відміну від попереднього, є більш практично придатним, тобто таким, що зорієнтований на реалії сфери правозастосування.

Отже, з огляду на викладене, суб’єктами адміністративно-спортивних відносин пропонуємо розглядати насамперед фізичних та юридичних осіб. Однак зазначена класифікація, з огляду на особливості адміністративно-спортивного права, вимагає подальшої конкретизації. У межах першої групи суб’єктів адміністративно-спортивних відносин необхідно вести мову про: фізичних осіб з необмеженими можливостями та фізичних осіб з обмеженими можливостями. У свою чергу вказані категорії можуть поділятись на підгрупи:

фізичних осіб, що є професійними спортсменами; фізичних осіб, що є спортсменами-любителями; фізичних осіб, які на непостійній (тимчасовій) основі реалізують приватні інтереси у галузі фізичної культури та спорту.

Необхідність розподілу фізичних осіб відповідно до їх фізичних здібностей випливає з того, що фізичні особи з обмеженими можливостями не можуть брати участь в адміністративно-спортивних відносинах нарівні з фізичними особами, не обмеженими у своїх можливостях. Доказом цього є розвиток та державна підтримка паралімпійського і дефлімпійського спорту в Україні, прийняття нормативних актів, які регулюють участь в адміністративно-спортивних відносинах саме фізичних осіб з обмеженими можливостями або (та) їх представників [250; 251 тощо]. Зазначені кроки, як справедливо наголошується у літературі, є важливим чинником гуманізації суспільства, адаптації до повноцінного життя великої кількості неповносправних осіб, потужним засобом використання спорту в реабілітаційних цілях тощо [252].

У межах другої групи суб’єктів адміністративно-спортивних відносин необхідним є виділення:

- суб’єктів публічної адміністрації;

- інших юридичних осіб публічного права;

- юридичних осіб приватного права.

Пропонуємо більш детально охарактеризувати кожного з названих вище суб’єктів адміністративно-спортивних правовідносин.

Поняття «фізична особа» використовується для позначення індивідуального суб’єкта права і є ідентичним поняттям «людина», «індивід» [253]. У переважній більшості випадків учасниками адміністративно-спортивних правовідносин стають громадяни України. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про фізичну культуру та спорт» [56] громадяни України визначаються суб’єктами правовідносин в значеній сфері. Так, вказані особи мають право займатися спортом незалежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак.

Серед суб’єктів адміністративно-спортивних правовідносин людина займає пріоритетне місце серед інших. Означене зумовлено тим, що одним із головних завдань реалізації державної політики у сфері фізкультури та спорту є формування здорового способу життя. Оскільки саме здоров’я та життя особи визнанні найвищою соціальною цінністю в Україні, тому, на нашу думку, й серед суб’єктів адміністративно-спортивного права фізичні особи мають посісти центральне місце. Адже діяльність не тільки суб’єктів публічної адміністрації, але й інших юридичних осіб публічного права, юридичних осіб приватного права у кінцевому результаті має бути спрямована на створення та забезпечення належних умов реалізації прав й законних інтересів фізичних осіб взагалі та у сфері фізичної культури та спорту зокрема.

Як вже було наголошено вище, самостійним суб’єктом адміністративно-спортивних відносин необхідно розглядати фізичних осіб з обмеженими можливостями. Потреба у цьому випливає також і з статистичних даних. Так, в Україні на початок XXI століття нараховується 2,6 млн інвалідів різної категорії, серед них 1,2 млн інвалідів І й II груп, 120 тис. інвалідів дитинства, 2 млн психічно хворих людей. Кожний 18 громадянин України – інвалід. Кожний рік кількість інвалідів в Україні зростає на 200-250 тис. [254, c. 42]. Зазначені особи, будучи рівними у своїх правах з іншими громадянами України, мають, відповідно, отримати також і рівний доступ до зайняття фізичною культурою та спортом, що і пояснює необхідність їх участі в адміністративно-правових відносинах. Про це, до речі, чітко наголошено у Законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» [255], який покладає на державу обов’язок виявляти, усувати перепони і бар’єри, що перешкоджають забезпеченню прав і задоволенню потреб інвалідів, у тому числі стосовно доступу до об’єктів громадського та цивільного призначення, благоустрою, транспортної інфраструктури, дорожнього сервісу, транспорту, інформації та зв’язку, а також з урахуванням індивідуальних можливостей, здібностей та інтересів – до освіти, праці, культури, фізичної культури і спорту. Зазначені зобов’язання держави у повній мірі відповідають сучасним міжнародним стандартам у даній сфері [256].