Історія, філософія. Педагогіка та психологія. філологічні науки (стр. 15 )

З розвитком формального мислення у ранній юності нового сенсу набуває становлення моральної свідомості. Старшокласники задумуються над етичними проблемами, надіндивідуальні цінності та ідеали стають для них важливими та актуальними. Молоді люди намагаються втілити моральні принципи порядності, чесності та відповідальності у власному життєвому виборі, у реальних вчинках.

Отже, в ранній юності складаються всі передумови для досягнення ідентичності: завершується фізичне і статеве дозрівання, відбувається перехід до формального абстрактного мислення, що дозволяє узагальнити й оцінити власний життєвий досвід, осмислити інформацію, яка надходить із зовнішнього світу, та сформувати адекватний образ "Я". У старшокласників удосконалюються емоційно-вольова регуляція поведінки та самоконтроль діяльності. Молода людина усвідомлює свою самототожність, може виділити в самосвідомості зміст власної ідентичності.

Джеймс Марша виділив чотири етапи розвитку ідентичності молодої людини, які визначаються мірою професійного, релігійного та особистісного самовизначення:

1. На етапі "невизначеної (розмитої) ідентичності" індивід ще не виробив яких-небудь чітких переконань, не обрав професію та не зіткнувся з кризою ідентичності.

2. "Дострокова" (передчасна ідентифікація) – індивід включився у відповідну систему відносин, але зробив це не самостійно та обдумано, а на основі чужих думок чи наслідуючи авторитетний приклад.

3. Етап "мораторію" характеризується нормативною кризою самовизначення, коли індивід обирає з численних варіантів розвитку той єдиний, котрий може вважати своїм.

4. На етапі "досягнутої, зрілої ідентичності" криза успішно завершена й молода людина від пошуку себе перейшла до практичної самореалізації.

Дана послідовність етапів є досить умовною, бо юнак з невизначеною ідентичністю може вступити в стадію мораторію і потім досягти зрілої ідентичності, але може також назавжди залишитися на рівні розмитої ідентичності чи піти шляхом дострокової ідентифікації, відмовившись від активного вибору та самовизначення.

Дані етапи розвитку ідентичності можна вважати типологічними ознаками становлення особистості. Для стадії мораторію характерний високий рівень тривожності та більш сформована моральна свідомість, більш розвинута рефлексія та домінування внутрішнього контролю. Молода людина на етапі дострокової ідентифікації проявляє, навпаки, низький рівень тривожності, що пов’язано з відсутністю кризової ситуації вибору або дією механізмів психологічного захисту, які не допускають усвідомлення суперечностей в уявленнях про себе.

Існують статеві розбіжності особистісної значущості сфер реалізації: професійно-громадської чи комунікативної. Ядро особистості й самосвідомість юнака більшою мірою залежить від його професійного самовизначення та досягнень в обраній сфері діяльності. Традиційне уявлення про жіночність надає більшого значення сім’ї, тому для дівчат часто важливішими є міжособистісні стосунки. Проте індивідуальні розбіжності становлення ідентичності мають більше значення, ніж вікові та статеві. Наявність саме внутрішньоособистісних передумов та сприятливий соціальний вплив є визначальними чинниками розвитку гармонійної особистості.

Ідентичність є наслідком відокремлення особистістю самої себе від навколишнього середовища та проявляється як відчуття цілісності, самототожності. Ідентичність формується у взаємодії з іншими людьми та в діяльності на основі ідентифікації з цінностями, що існують у суспільстві. Розвиток ідентичності відбувається послідовно протягом усього життя людини, проте сензитивним періодом її формування є рання юність.

Таким чином, ідентичність – це серцевина, що забезпечує постійність особистості при змінах в навколишньому світі та при зміні власних поглядів, установок і можливостей. Рання юність – один із найскладніших і найбільш важливих та відповідальних періодів у формуванні особистості. Високий рівень розвитку інтелектуальних, вольових здібностей дозволяє особистості в ранньому юнацькому віці сформувати адекватну ідентичність. Вона є наслідком відокремлення особистості від навколишнього середовища та проявляється у відчуттях цілісності та самототожності.

УДК 159.97

, викл.

Житомирський державний університет імені Івана Франка

Феноменологічні особливості патологічної субособистості

Ми виходимо з припущення щодо існування патологічної субособистості, яка регулює поведінкову активність і, власне, є джерелом особистісної проблеми. Ця ідея виникла в результаті аналізу внутрішньої стабілізованої суперечності суб’єкта, який, з одного боку, начебто не здатний її нівелювати самотужки, а з іншого – асимілює за допомогою «значущого іншого» в особі психотерапевта. Невротичний дисонанс не може продукуватися інтенсивною перманентною інтелектуальною діяльністю соціально ізольованого суб’єкта. Внутрішня стабілізована суперечність між декларативною і реальною поведінкою є результатом перерваного, незакінченого або такого, що не відбувся, зовнішнього (і разом з ним внутрішнього) діалогу. Цей комунікативний досвід у минулому повинен був мати надмірну енергетичну зарядженість (мати значну суб’єктну цінність) і, відповідно до психоаналітичної концепції, не мав бути вдало витісненим.

Ефект «вимушеного повторення» проблемної ситуації, на якому наголошує , очевидно, пов’язаний з тим, що суб’єкт прагне відновити ситуацію незавершеної комунікації з метою її вдалого завершення вже із «заміщеними» особами. По суті це ризик поведінкового експерименту. Проте таке «експериментування», як правило, завершується черговою фрустрацією, оскільки інфантильна ситуація минулого не має адекватного актуального еквівалента, дійові особи за психологічним складом є відмінними суб’єктами. Неефективність цієї спроби продиктована, передовсім, тим, що її монопольно здійснює саме патологічна субособистість, яка виходить із відмінної від свідомої логіки: повторити проблемну поведінку з метою її закріплення й отримання неусвідомленої, однак гарантованої специфічної «вигоди». Саме селективність сприймання, яке по суті є соціально-перцептивними викривленнями, забезпечує необхідну й достатню для існування і підтримання особистісної проблеми помилку. Внутрішньо збалансована система базових, а відповідно, й ситуаційних психологічних захистів забезпечує її незмінність, стагнацію.

Ситуацію особистісної проблеми можна назвати «незавершеним гештальтом» (Ф. Перлз), де ключового значення набуває постать «значущого іншого», який «не дозволив» завершитися ситуації. Саме «значущий інший» у подальшому є прообразом патологічної субособистості, що заважає самоактуалізації та спрямовує суб’єкта до неефективної компенсації «незавершеного гештальту». При цьому патологічна субособистість має такі властивості: 1) має досконалішу організацію, ніж істинне (конгруентне) Я; 2) наділена більшою психологічною силою (ефект компенсації); 3) здатна змінюватися під впливом соціального оточення (насамперед, зміна симптоматики).

Психотерапевтичну роботу можна звести до нарощування потенціалу здорової особистості шляхом відновлення внутрішньої комунікації з невдало витісненими елементами патологічної субособистості. Відповідно, «заміщений» суб’єкт взаємодії як фантом «значущого іншого» з минулого повинен означитися не як частина невротичної особистості, а як зовнішній індивід зі своєю автономною психологічною системою. Йдеться про те, що у спеціально створених умовах психотерапевтичної взаємодії на прикладі «проективного спілкування» з психотерапевтом відбувається об’єктивація патологічної субособистості, шляхом встановлення необхідного рівня особистісної довіри розм’якшується система психологічних захистів, відновлюється гнучкість у сприйманні та оцінці соціальної дійсності, відновлюється здатність до справжньої внутрішньої комунікації.

© , 2011

Патологічна субособистість завжди існує на межі ризику свого існування, бо тільки в такий спосіб здатна підтримувати своє функціонування. Ми це називаємо «інтригою». Це – інтрига самознищення. Саме її наявність створює ілюзію пошуку допомоги, потужної рефлексивної роботи. Однак патологічна субособистість намагається не загострювати інтригу. При виникненні реальної загрози викриття вона продукує опір можливим змінам. Але сама наявність інтриги залишає шанси на психологічні зміни, які досягаються в результаті віртуозної роботи психотерапевта, який забезпечує необхідний комунікативний простір, де патологічна субособистість максимально розкривається. Момент істини наступає тоді, коли розгорнута комунікація зі «значущим іншим» набуває адекватних первинній травматичній ситуації почуттів, думок, поведінкових імпульсів, що по суті інтегрує інсайт і катарсис.

УДК 316

, студ., ІІ курс, гр. ЕП-31, ФЕМ

Науковий керівник – викл.

Житомирський державний технологічний університет

НОВІ ФОРМИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ
З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ ЗДОРОВ'Я

Проблема дітей з обмеженими функціональними можливостями надзвичайно серйозна й недостатньо вивчена. Вона обумовлена не лише тим, що за останній час збільшилася кількість дітей, які мають значні фізичні чи психічні вади, але й надзвичайно низьким рівнем матеріального забезпечення, їх соціальною і моральною незахищеністю. До недавніх часів ця проблема певною мірою стосувалася лише самої людини. І лише в останні роки перед суспільством постало питання: інвалідність – це нещастя однієї людини чи суспільства?

Саме актуальність цього питання спонукає всі країни, національні уряди, громадські організації різних країн приділяти велику увагу пошуку, розробці й упровадженню методів соціальної підтримки.

Як підтвердження актуальності проблеми соціальної роботи з людьми з обмеженими функціональними можливостями стали проголошення в Європі 2003 року Роком сприяння людям з функціональними обмеженнями, а також приєднання України до міжнародних угод, які накладають на неї відповідні зобов'язання у цій сфері.

Науковці розглядають соціальне об'єднання людей з обмеженими функціональними можливостями як процес розвитку особистості, що забезпечується наявним рівнем потреб і рівнем задоволення цих потреб. З цього боку проблема привертає до себе увагу й соціологів. Незалежно від рівня розвитку, її фізичного й психічного стану людини, вона була й залишається істотою соціальною. Тому важливим аспектом є проблема взаємодії індивіда з суспільством. Цим займалися Г. Зіммель ("взаємозв'язки між людьми"), Т. Парсонс ("структура соціальної дії"), Б. Скіннер ("науки людської поведінки"), А. Смолл ("структура соціального життя людини") та багато інших.