Історія, філософія. Педагогіка та психологія. філологічні науки (стр. 3 )

Житомирський державний технологічний університет

СОКРАТІВСЬКІ ІДЕЇ ЯК ПЕРШООСНОВА СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Таємниця людини належить до споконвічних проблем, таємниця світу знаходиться в самій людині, а людина – це світ індивідуумів, держава, суспільство. Починаючи з ХІХ–ХХ ст., ця проблема постала перед людством з особливою гостротою, як проблема всебічна і епохальна, як одна з пріоритетних проблем у гуманістично орієнтованій філософії. Екзистенціалізм, "філософія життя", антропологізм – філософські течії нових часів, ядром яких є людське існування в усіх аспектах земного буття з усією своєю складністю, багатошаровістю та неоднозначністю. Людина знаходиться в бутті, й самопізнання є ключем до того, щоб "піднестися над собою" як живою істотою й осягнути всі простори пізнання буття. Людина – це місце зустрічі, перетину духу та життя. Людина – це не зовнішня оболонка; людський дух, серце й думка — ось де людська сутність. Вона від народження особлива, неповторна і має притаманні лише їй якості. Логічно, що кожна людина має свою долю, карму, вона обирає свій шлях по життю залежно від своїх вподобань, роду діяльності, захоплень. І для кращої самореалізації вона повинна йти саме ним.

Першооснову філософським проблемам про людину заклав давньогрецький філософ Сократ. Він був одним з найяскравіших представників античної філософії, творцем думки, генієм епохи еллінізму. Йому належить видатне місце в історії моральної філософії й етики, логіки, діалектики, політичних і правових повчань. Сократ є прикладом людини, яка ніколи не зрадить власних принципів, ідей, вчень заради свого порятунку, бо відмовитися від своїх ідей означає відмовитися від життя.

Філософія Сократа – це етичний антропологізм. Сократ рішуче повертає фiлософські дослідження від вивчення космосу, природи до людини як духовної істоти. У центрі думки філософа – тема людини, її життя та діяльність, відношення до суспільства, проблеми життя і смерті, добра і зла, чеснот і права, волі й відповідальності суспільства. У вченнях Сократа людина є центром світу, пізнання якого повинно починатися із самої себе. Сократ підкреслював значення совісті, внутрішнього голосу, який гарантує знаходження істини. Метою всього в світі є людина, але вона розглядається мудрецем тільки як моральна істота, перш за все її душа. А під душею Сократ розуміє наш розум, здатність мислити та совість. Душа, за Сократом, – це господиня тіла, а також інстинктів, пов’язаних з ним. Це господарювання і є свободою, яку Сократ називає самовладанням. Людина має добиватися влади над собою, ґрунтуючись на своїй доброчесності: "Мудрість являється в тому, щоб перемогти самого себе, тоді як невігластво веде до поразки від самого себе". Все починається з людини, тому, пізнавши людину як суспільну істоту й моральну істоту, можливо пізнати Всесвіт. Тільки таким індивідуалістичним шляхом можна прийти до розуміння справедливості, права, закону, благочестя, добра і зла. Усі риси, притаманні доброчесній людині, вона повинна здобувати шляхом пізнання і самопізнання. Відповідно до Сократа, необхідно звернутися до пізнання людського духу й у ньому знайти основу релігії та моралі. Таким чином, основне філософське питання Сократ вирішує як ідеаліст: первинним для нього є дух, свідомість. Природа ж – це щось вторинне й навіть несуттєве, не варте уваги філософа. Сумнів був для Сократа передумовою для звертання до власного "Я", до суб’єктивного духу, для якого подальший шлях веде до об’єктивного духу – до божественного розуму.

© , 2011

Філософія, як її розуміє Сократ, – це вчення про те, як потрібно жити. Але оскільки життя – це мистецтво й для досконалості в мистецтві необхідне знання, то головному, практичному питанню філософії повинно передувати питання про сутність знання. Знання Сократ розуміє як розсуд загального або єдиного для цілого ряду речей або їх ознак. Знання є, таким чином, поняття про предмет і досягається за допомогою визначення поняття. Сократ першим підняв знання на рівень поняття. У дослідженні поняття про предмет, що має завершитися його визначенням, Сократ як необхідну умову міркування і мислення висуває свободу мислення від протиріччя. Закон або, точніше, заборона внутрішнього протиріччя в міркуванні за часів Сократа не був ще сформульований теоретично як закон логіки. Сократ застосовував цей закон у практиці своїх діалектичних міркувань. Це робилося шляхом індукції (наведення), сходження від часткового до загального в процесі спілкування. Загальне поняття – це поняття, яке не існує, але об’єднує реальні речі. Тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо немає поняття, то немає і знання. Знати – це значить знати, що це таке.

Сократ, спираючись на Елейську школу і софістів, один з перших чітко порушив питання про суб’єктивну діалектику, про діалектичний спосіб мислення. Основні складові частини сократівського методу: іронія і майєвтика – за формою, індукція і визначення – за змістом. Майєвтику Сократ називав повивальним мистецтвом. Він хотів цим сказати, що він допомагає своїм слухачам народитися до нового життя, до пізнання загального як основи щирої моралі. Тому мета майєвтики – мета всебічного обговорення якого-небудь предмета – визначення, поняття.

Вся мудрість Сократа, вся його діалектика – в його бесідах, усних поєдинках. Він не вважав за потрібне записувати думки, робити книги. Саме в дискусіях та розмовах і формується філософський метод Сократа. Сократ ходив по вулицях Афін та починав ставити свої знамениті запитання. Нахвалюючи спочатку свого співрозмовника, Сократ ставив елементарні запитання до того моменту, коли співрозмовник, зрештою, своєю останньою відповіддю заперечував свої перші відповіді. Його метою було дійти до істини із суперечливих суджень співрозмовника. Сократ при цьому користувався грізною і непереможною зброєю – іронією. Сократівська іронія виступає як діалектична пастка, за допомогою якої повсякденний здоровий глузд змушений вийти з усілякого свого окостеніння і дійти не до самовдоволеного всезнайства, а до істини. Ця іронія, здавалося, йшла від якоїсь загадкової сили Сократа, що ставить його над людьми, які б талановиті й розумні вони не були. Розгадка цієї внутрішньої переваги, цієї сили, схованої за добродушною усмішкою, – у тім, що в його промовах весь час відчувається деяка впевненість і обґрунтованість людини, яка, хоча й не має готової відповіді на свої запитання, але знає щось більше, а саме: в ім’я чого йде пошук і як саме його треба проводити, що додає його іронії непоборну силу Антея. Ця внутрішня обґрунтованість Сократа виходить також з його переконання про можливість раціонального осмислення й осягнення життя у всіх його проявах, у всіх, навіть темних і містичних сторонах і найтонших рухах людської душі й інтелекту.

Між мудрістю і моральністю Сократ не робив розходження: він визнавав людину водночас і розумною, і моральною, якщо вона, розуміючи, у чому полягає прекрасне й гарне, керується цим у своїх вчинках і, навпаки, знаючи, у чому полягає морально потворне, уникає його. Справедливі вчинки і взагалі всі вчинки, засновані на чесноті, прекрасні й гарні. Тому люди, які знають, у чому суть таких вчинків, не захочуть зробити ніякий інший вчинок замість нього, а люди, що не знають, не зможуть їх зробити і, навіть якщо спробують, зроблять помилку, тому з цього випливає, що і справедливість, і всяка інша чеснота є мудрість.

Випробовуючи інших на мудрість, Сократ сам аж ніяк не претендує на звання мудреця. Воно, на його думку, личить Богу. Якщо людина самовдоволено думає, що на все вона знає готові відповіді, то такій людині нема чого ламати голову в пошуках найбільш вірних понять, нема чого рухатися далі по нескінченних лабіринтах думки. "Я знаю тільки те, що нічого не знаю" – це улюблений вислів, кредо власної позиції Сократа. "Я нічого не знаю" – це значить, що як би далеко я не просунувся, я не зупинюся на досягнутому, не обману себе ілюзією, що знайшов шлях істини. Цей вислів є поясненням необхідності більш глибокого пізнання самого себе. Звідси й вислів: "Пізнай самого себе, і ти пізнаєш Всесвіт". Самі ці слова "Пізнай себе" були викарбувані на стіні храму Аполлона в Дельфах.

Сократ своїми ідеями зробив великий першопоштовх у напрямку проблематики пізнання людини. Він дав основу для розвитку філософської гносеології, антропоцентризму, екзистенціалізму. Сократівські бесіди – це повчальний і авторитетний приклад того, як можна орієнтуватися у вихорі цих вічно актуальних питань. Філософія Сократа, слава, яку Сократ отримав ще при житті, переживали цілі епохи і крізь товщу двох з половиною тисячоліть дійшли до наших днів. Від століття до століття аудиторія його співрозмовників змінювалася, але не зменшувалася. Звертання до Сократа за всіх часів було спробою зрозуміти себе і свій час. І ми, при всій своєрідності нашої епохи й новизні завдань, – не виняток.

УДК 159.23

іна, студ., соц.-психол. ф-т

Науковий керівник – к. психол. н., доц.

Житомирський державний університет імені Івана Франка

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ РЕФЛЕКСІЇ НАВЧАЛЬНИХ ЗДІБНОСТЕЙ ПЕРШОКЛАСНИКІВ, ЯКІ ВІДВІДУВАЛИ Й ЯКІ НЕ ВІДВІДУВАЛИ
ДОШКІЛЬНІ НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ

До найважливіших наукових і практичних проблем належить широке коло питань розвитку пізнавальної активності дитини в процесі навчання. У цьому контексті набуває особливого значення проблема готовності дітей до шкільного навчання та механізмів її розвитку.

Методологічною основою досліджень психологічної готовності до шкільного навчання у вітчизняній психології стало положення про «зону найближчого розвитку» як необхідну умову для формування учіння у молодшому шкільному віці. За результатами досліджень , , С. Ладивір, І. Лернера, іної, О. Савченко, М. Скаткіна встановлено, що найважливішою умовою успішності навчання та розвитку є пізнавальна активність дітей.