Історія, філософія. Педагогіка та психологія. філологічні науки (стр. 30 )

–  позакласного читання літератури мовою оригіналу;

–  ведення нотаток з лексики;

–  самостійного дослідження граматичних явищ, які є досить складними для сприйняття.

Однією з причин втрати студентами зацікавленості та мотивації до навчання є недостатня кількість матеріалу та обмеження видів діяльності під час проведення занять. Зазвичай студенти груп поглибленого вивчення англійської мови не скаржаться на те, що певні теми (як лексичні, так і граматичні) викликають труднощі в засвоєнні. Тому для викладача є дуже важливим здійснювати так званий «гнучкий підхід» до підготовки та викладання. Слід не приділяти уваги темам, які не викликають у студентів інтересу або є вже засвоєними. Доцільним буде взагалі ігнорувати такі розділи.

Досвід викладання в групах поглибленого вивчення доводить факт пасивного засвоєння нового матеріалу. Зазвичай студенти уникають вживання щойно вивчених лексичних одиниць та граматичних структур як у своєму усному мовленні, так і на письмі. Викладач може заохочувати студентів до активації нової лексики та граматики, застосовуючи диктофон. Монологічне мовлення фіксується записуючим приладом, студенти прослуховують запис, викладач коментує його та пропонує сказати те саме, вживаючи більш комплексні структури, що й буде відповідати поглибленому рівню. Іншим інструментом для практичного застосування можуть стати набори карток з лексикою для активного вживання. Такі картки роздаються кожному з учасників дискусії, і студенти мають «позбавитися» усіх карток до завершення обговорення. Такий підхід дозволить збагатити лексичний запас студентів та зробити його більш активним.

© , , 2011

Швидкість та чіткість мовлення є основною метою для більшості студентів груп поглибленого вивчення, і викладачі дуже часто акцентують увагу на виправленнях. Хоча студенти дійсно потребують коректив, усе ж постає питання кількості та доречності виправлень. До початку мовленнєвої діяльності слід обговорити це питання в групі та з’ясувати, чи бажають студенти бути виправленими під час висловлювання або після нього. Найоптимальнішим буде виділити останні десять хвилин на коментарі помилок.

УДК 1(091):141.30

, студ., ІІ курс, гр. ПІ-39, ФІКТ

Науковий керівник – к. філос. н., доц.

Житомирський державний технологічний університет

ФОМА АКВІНСЬКИЙ ЯК ОДИН ІЗ ЗАСНОВНИКІВ ІДЕЙ РЕНЕСАНСУ

Започаткування епохи Ренесансу приписують багатьом особистостям: Данте Аліг'єрі та Франческо Петрарці — у літературі, флорентійцям Брунеллескі та Донателло — в малярстві, а також іншим винахідникам та першовідкривачам у різних галузях. Початком епохи Відродження вважається хвиля відкриттів та створення видатних мистецьких робіт. Проте мало хто посилається на період пізнього Середньовіччя як на джерело ідей Ренесансу, а тим паче — на теологів тих часів. Для культури епохи Відродження характерна секуляризація та віддалення від церкви, а будь-яка наука середніх віків детермінувалася виключно як "допоміжний засіб для донесення релігії до народу".

Ім'я Фоми Аквінського відоме всім як ім'я філософа Середньовіччя. Епоха Середньовіччя характеризується поширенням теологічних ідей. На той час церква домінувала в релігійному житті, мала значний вплив у політичній сфері, а тому диктувала свої погляди науці. Відкидалися поняття саморозвитку та розуму як такі (незмінність фатуму й домінанта віри над розумінням, за працями Августина). Проте якщо розглянути основні ідеї Фоми Аквінського не з точки зору філософії Середньовіччя, а з боку епохи Відродження, абстрагуючись від релігійних основ, можна зробити доволі цікаві висновки щодо ідеологічних витоків епохи.

В даному контексті можна виділити ідею "симфонії розуму та віри", як часто характеризується філософія св. Фоми. Він виділив три основи цієї "співзвучності", розділивши істини на такі види: істини, котрі можливо осягнути розумом (сюди Аквінський відніс науки; в тому числі й філософію); істини, що неосяжні розумом і відкриваються залежно від близькості до Бога та через одкровення (тут виділяються питання спасіння душі, створення Всесвіту, воскресіння, божественної триєдності, благої звістки, божественного одкровення тощо), і, нарешті, ті, які можна осмислити не лише через розум, але й через віру. В останній категорії й визначена основна ідея "симфонії" – "Філософія і теологія повинні співіснувати та співпрацювати, не викликаючи непорозумінь. Та якщо непорозуміння все ж таки виникнуть, то перевагу слід надавати теології". Це й породжує нині актуальні проблеми вибору та компромісу. З іншого боку, філософ не розділяв решту наук на окремі елементи — він виділив, знову ж таки, три категорії вчень: теологію декларативну, теологію природну та філософію, котра й об'єднувала всі науки в єдине ціле.

Виділення філософії як окремої науки та відокремлення її від теології стало чи не найважливішим досягненням св. Фоми для філософії як науки в цілому. В добу Середньовіччя філософія була здебільшого представлена як конгломерат еклектичних та релятивістських ідей. Самостійних філософів фактично не було. Окреме філософствування існувало лише як відголос Античності з єдиним теоретичним інструментом — формальною богословською логікою. Філософія Середньовіччя базувалася на побутовому відношенні "Бог—людина". Так Августин в своєму трактаті "Про град Божий" пов'язував філософа, мудреця, вчителя етики, пророка та богослова в одну особу. За цього поняття й розглядалася решта розділів філософії — етика, естетика, гносеологія, онтологія. Саме тому подібний розподіл, створений Аквінським, розширив рамки розвитку філософського вчення.

© , 2011

Філософія Середньовіччя містила в собі ще одне таке цікаве явище, як суперечка між номіналістами та реалістами. Основною ідеєю цієї дилеми було питання розділення універсалій ("загальних понять" за Сократом) та їх одиничних варіантів. Ця дискусія тривала кілька століть і породила донині актуальне питання про відношення одиничного до загального. Так реалісти (серед них — Фома Аквінський та Ансельм Кентерберійський) вважали, що осягнення загальних понять у людини відбувається на рівні розуму та понятійного апарату цього ж розуму. Саме тому, на думку реалістів, статус "реального буття" надавався спершу універсаліям, вже потім — розуму. З цієї точки зору, а також взявши до уваги теоцентризм усієї епохи, можна зробити висновок, що Бог, як вищий розум, є початком всіх і вся, а відтак, сутність кожного одиничного є ідея, створена у вищому розумі, а вже потім — осмислена людським розумом. На основі цієї ієрархії Фома Аквінський і розробив базис своєї теорії "про сутність та існування предметів".

З іншого ж боку, номіналісти (до них належали Вільям Оккам та Жан Буридан) запевняли, що загальні поняття існують лише як результат діяльності людського розуму і є не більш, ніж назвами конкретних одиничних предметів. Вони стверджували, що за самим одиничним не стоїть жодних універсалій. Звернувшись до Біблії як першоджерела своєї теорії, номіналісти заперечували ієрархію реалістів, вважаючи, що Бог — це вища воля, яка творить одиничні предмети, що є унікальними.

Такий розподіл питання "про відношення одиничного до загального" на дві протилежні сторони дав змогу розвивати два напрями філософії, згідно з якими й розподілялися методи досліджень: реалісти віддавали перевагу ідеям Середньовіччя про осягнення розумом вищих істин; номіналісти ж користалися більш "приземленими" засобами — відчуттями, досвідом, фактами. Різні методи досліджень, у свою чергу, дали потужний поштовх у розвитку методології як науки та напрямку у філософії.

Найважливішим досягненням Фоми Аквінського в його роботах (з точки зору епохи Відродження) є те, що будь-яка субстанція є поєднанням форми й матерії (так само, як і в Арістотеля, в котрого Фома цю ідею й запозичив). Але Аквінський розрізняв чотири види форми: з одного боку — форма субстанціональна (через яку субстанція і детермінується у своєму бутті) та форма акцідентальна (випадкова), з іншого ж — форма матеріальна (котра існує лише в поєднанні з матерією) та форма субсистемна (повністю автономна й самодостатня, незалежна від матерії). Таким чином, усі духовні істоти мають виключно субсистемну форму; виключно духовні істоти (такі, як ангели) мають сутність та існування; людина ж має ускладнену будову — крім сутності та існування, вона має ще й матерію та форму.

У тексті Фоми Аквінського про красу згадується три основні складові краси — цілісність, пропорції (іноді трактуються як "співзвучність") та ясність (ідеальність самої форми). Іноді виділяють п'ять складових — до вказаних трьох долучають "частини" предмета та їх єдність. Якісна характеристика предмета, визначена частинами та їх різноманітністю, за роздумами Фоми, й детермінує предмет в ієрархії буття. Так цій ієрархії належать творіння, розташовані нижче людини, котрі не можуть самі досягти досконалості. Людина, котра може довести всю свою складність до єдності й досконалості, і є Бог, в якому сутність та існування рівносильні, таким чином формуючи Його досконалість.

Фома поставив людину на межі між світом тварин та світом чистих духів, між тваринами та ангелами. Хоча, порівняно з ангелами, особистість людська є набагато нижчою і недосконалою, проте в ієрархії тілесних створінь людина знаходиться на найвищому рівні, є досконалою серед інших земних істот. Людину відрізняє від них наявність нематеріальної розумної душі та вільної волі, завдяки якій людина є відповідальною за свої вчинки, адже саме наявність вільної волі дає людині змогу обирати між добром та злом.

На думку Фоми Аквінського, коренем будь-якої свободи є розум. Ідея домінування інтелекту над волею отримала назву етичного інтелектуалізму. Ця ідея базується на тому, що досить мати достовірне знання про добро і зло для того, щоб чинити морально.

З цього можна зробити висновок, що Фома був не тільки метафізиком, але й діалектиком. Виділення людини на фоні інших істот своєю складністю і спроможністю до саморозвитку дає тонкий натяк на ідею антропоцентризму, характерну рису всієї культури Відродження.