Історія, філософія. Педагогіка та психологія. філологічні науки (стр. 24 )

Одним із завдань викладача мови є ознайомлення студентів зі словниками, їх систематизацією (лінгвістичними: одномовними, двомовними; орфоепічними, орфографічними, етимологічними, термінологічними, універсальними тощо), спрямування студентів на самостійну роботу з  довідковою літературою. Знати, берегти і примножувати ці знання – обов’язок кожного громадянина України. “Без поваги, без любові до рідного слова не може бути ні всебічної людської вихованості, ні духовної культури, – писав В. Сухомлинський. – Мовна культура – це живодайний корінь культури розумової, всього розумового виховання, високої, справжньої інтелектуальності”. Формування культури мовлення – це завдання не тільки викладачів-мовників, а й усіх педагогів. Мовлення кожного викладача повинно бути взірцем для студентів. О. Гончар вважав, що “той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе”. Викладач повинен бути зразком поваги до рідної мови, не тільки на заняттях, а й у позааудиторний час. Викладачі всіх навчальних дисциплін мають зважати на неправильне мовне оформлення відповіді студента, вимову, наголос, слововживання, синтаксичну будову речень, виправляти  мовні недоліки. Дбаючи про культуру мовлення, викладач впливатиме на загальну культуру студентів, через повагу до мови виховуватиме повагу до себе, пробуджуватиме людську гідність, національну самоповагу, любов до майбутнього фаху, науки, відповідальність за вчинки. Завдання вищих технологічних закладів освіти – виховання української технічної інтелігенції, якій не байдужі стан та розвиток національної мови, культури, науки, технологій, майбутнє держави.

 Мета занять з мови у технологічному ВНЗ – формування мовних норм та мовленнєвих навичок у невід’ємному зв’язку з вихованням людини з високим рівнем культури, моралі, національної самосвідомості. Поєднання навчання і виховання, викладання українською мовою є рушійною силою у справі підготовки національних кадрів України, які повинні забезпечити прогресивний розвиток нашої країни.

УДК 378.1

, зав. навчально-методичного кабінету

Житомирський військовий інститут ім. 

Національного авіаційного університету

ІНФОРМАЦІЙНА КУЛЬТУРА ВИКЛАДАЧА ТА ЇЇ РОЛЬ
В ІННОВАЦІЙНОМУ ПРОЦЕСІ ВИЩОГО ВІЙСЬКОВОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ

Сучасний етап розвитку вищої школи в Україні, введення нових освітніх стандартів, участь України в Болонському процесі, а також інші міжнародні угоди стимулюють формування нових підходів і розробку принципово нових критеріїв якості освіти. Все більший розвиток отримують нові освітні технології, які основані на ефективному застосуванні в навчальному процесі сучасних засобів і методів передавання знань. Викладачеві, аби бути цікавим студентові, затребуваним у професійному співтоваристві, слід з урахуванням усього позитивного надбання традиційної педагогіки впроваджувати педагогічні інновації в навчально-освітній процес.

У цьому контексті інформаційне середовище сучасного вищого навчального закладу (ВНЗ) слід розглядати як поєднання традиційних та інноваційних форм навчання з постійним нарощенням інформаційно-комунікативних технологій і електронних ресурсів, а також неперервним удосконаленням методів навчання, підвищенням рівня професійних знань та інформаційної культури самих викладачів. Зазначене й зумовлює актуальність дослідження.

На шляху інтеграції традиційних підходів до навчального процесу, коли здійснюється безпосереднє передавання знань, і технологій електронного навчання, що проходить сучасний ВНЗ будь якого профілю і рівня акредитації, можна виокремити деякі проблеми розробки, освоєння і впровадження інноваційних методик, аналіз яких є метою роботи.

У першу чергу, виникає проблема створення необхідної навчальної інформації, перетворення її на освітній інформаційний ресурс і розроблення засобів передавання його тим, хто навчається, з максимальною ефективністю. Під навчальною інформацією слід розуміти інформацію наукову, перетворену з метою навчання під час формування змісту навчальної дисципліни. Відповідно, інформаційний ресурс слід вважати освітнім лише в такому випадку, коли його можна використовувати в навчальному процесі.

Йдеться про перетворення інформації, що "розсіяна" у друкованих виданнях (навчальній літературі, довідниках, енциклопедіях, журналах тощо) та інших ресурсах, на структуровану навчальну інформацію. Перелік сучасних електронних освітніх ресурсів достатньо великий: електронні копії друкованих видань; електронні інтерактивні підручники й навчальні посібники; мультимедіа-презентації навчального матеріалу; системи комп’ютерного тестування; лекційний матеріал на компакт-дисках; комп’ютерні тренажери й віртуальні лабораторії, що створені на математичних моделях об’єктів чи процесів, які вивчаються; інтелектуальні освітні системи; навчальні пакети прикладних програм тощо.

Крім того, швидке зростання об’єму навчальної інформації та її якісне ускладнення вступають у протиріччя з кількістю часу, який визначений навчальними планами для вивчення дисципліни. Перед викладачем постають питання: "Як, не втрачаючи наявну інформацію, передати її у таких формах, що доступні для засвоєння індивідуальною пам’яттю? Як зменшити масу знань, але утримати їх суму? Як скоротити знання, але не втратити при цьому цінності, засвоєння яких є необхідним для спадкоємності в розвитку науки і навчання?". На думку деяких дослідників, вирішити ці проблеми певною мірою дозволить використання сучасних інформаційних технологій і передових інноваційних методів навчання.

© , 2011

Навчальна інформація може бути різним чином структурована й укомплектована, в багатьох випадках вона може й не потребувати ущільнення. Але, як правило, завдання наочного й ефективного викладання навчальної інформації постає перед викладачем завжди. А вже повноцінне використання усього "інструментарію", який отримує у своє розпорядження педагог, для деяких стає проблемою. Адже певним гарантом успішності використання інформаційно-комунікативних технологій у навчальному процесі, в першу чергу, є саме викладач. Потенціал нових технологій не завжди є достатньо реалізованим, оскільки значна частина викладачів використовує сучасні інформаційні технології не повною мірою.

Слід зазначити, що в умовах швидкого розвитку технологій діяльність викладача з розробки електронних курсів значно ускладнюється навіть у технічних ВНЗ. Така робота потребує від викладача не лише розвитку спеціальних навичок або прийомів педагогічної роботи. Важливою проблемою, з якою стикаються викладачі при створенні електронних освітніх ресурсів, стає пошук інформаційних ресурсів, їх відбір за певними критеріями. Адже тільки той викладач, який сформував певний рівень особистої інформаційної культури, вміє аналізувати повідомлення й дані, отримані з різних джерел, спираючись на наукову, енциклопедичну, іншу літературу й особистий досвід, може оцінити інформацію та можливості її використання в навчальному процесі.

Серед важливих складових інформаційної культури сучасного викладача ВНЗ слід виокремити такі:

1. Уміння формулювати інформаційну потребу. Мовою сучасних педагогічних методик це називається визначенням межі знання/незнання. Це ще не формулювання запиту, а лише розуміння, що саме отут (у цьому питанні, на цьому етапі) необхідна нова інформація.

2. Уміння інтерпретувати інформацію. Не просто скомпілювати (законспектувати, засвоїти) матеріал, а зробити з нього свої висновки, чітко сформулювати підсумки пошуку й надати їх у вигляді нового інформаційного продукту.

Часто навіть фахівці в певній галузі не обізнані в тому, які широкі можливості інформаційного обслуговування їм готові надати сучасні бібліотечні, інформаційні та аналітичні служби, освітянські мережі. Як наслідок, інформаційний ресурс залишається мало затребуваним, а викладач впевнений, що необхідної інформації просто немає.

З огляду на зазначене вище можна інтерпретувати інформаційну культуру викладача як його здатність долати інформаційні бар’єри й вільно орієнтуватися в інформаційному середовищі. Сучасний викладач повинен мати певний обсяг знань і навичок, що дозволяють йому знаходити й використовувати інформацію незалежно від місця її знаходження.

До інформаційних бар’єрів, обумовлених об’єктивними причинами, можна віднести:

-  просторові (пов’язані з невідомістю місцезнаходження документа й необхідністю його пошуку у великих документальних масивах);

-  кількісні (відображають неможливість для користувача фізично засвоїти всі джерела інформації, що відповідають його потребам);

-  географічні (пов’язані з відстанню між документом і користувачем);

-  мовні (незнання користувачем мови, якою написаний документ).

Існують інформаційні бар’єри, пов’язані з суб’єктивними факторами. Це, наприклад:

-  недооцінювання ролі інформації у професійній діяльності;

-  страх труднощів пошуку й освоєння інформації, особливо в умовах комп’ютеризації;

-  невміння обрати правильну стратегію документального пошуку;

-  відсутність необхідних бібліотечно-бібліографічних знань і навичок роботи з інформаційними системами;

-  брак коштів для придбання джерел інформації й оплати послуг;

-  адміністративні обмеження, що ускладнюють одержання інформації;

-  режимний характер доступу до інформації;

-  тривалість термінів проходження інформаційних матеріалів видавничими каналами;

-  викривлення й втрата інформації при її обробці в інформаційних службах;

-  обмеження ідеологічного й політичного характеру тощо.

У доповіді також наведено інші складові інформаційної культури викладача ВНЗ, проведено аналіз з погляду її впливу на проблеми розробки, освоєння і впровадження інноваційних методик та інформаційно-комунікативних технологій навчання.

Сучасному педагогу необхідно усвідомити, що інформаційна культура – це не тільки частина його професійної майстерності чи показник рівня професійної компетентності, але й умова його конкурентоспроможності на ринку освітніх продуктів і послуг. Адже вміння ретельно вiдбирати та аналiзувати науково-педагогiчну iнформацiю сприятиме впровадженню iнновацiйних педагогічних технологiй з урахуванням особливостей і потреб української освiти, а також запобiгатиме механiчному та слiпому запозиченню досвiду зарубiжної вищої школи.