Історія, філософія. Педагогіка та психологія. філологічні науки (стр. 33 )

7 липня 1941 р., о 7-й ранку, німецькі моторизовані війська увійшли до Бердичева. Евакуюватися встигла лише третя частина єврейського населення. Солдати кричали з машин: "Іуд капут", розмахували руками і сміялися. В перші дні окупації на єврейське населення була накладена контрибуція: військовий комендант вимагав надати впродовж трьох діб 15 пар хромових чобіт, 6 перських килимів і 100 тис. крб. Під час зустрічі з німцем єврей повинен був зняти шапку. Того, хто не виконував вимоги, нещадно били, змушуючи повзати на животі вздовж тротуару, збирати руками сміття з бруківки, старим різали бороди.

Напередодні Великої Вітчизняної війни в Бердичеві проживало 75 тис. жителів, половину з них становили євреї. Євреї Бердичева жили дружно з російським, українським населенням міста та навколишніх сіл. За весь час існування міста в ньому не було жодних національних ексцесів.

© , 2011

Окупувавши Бердичів, німці здійснили перші злочини відносно євреїв. Так вони схопили прямо в квартирах євреїв, які проживали на вулицях, прилеглих до Житомирського шосе, де знаходився шкіряний завод. Людей привели в дубильний цех заводу і змусили стрибати у великі ями, наповнені їдким дубильним екстрактом. Тих, хто опирався, тут же пристрілювали, а їхні тіла кидали в яму. Гітлерівці жартували: вони, мовляв, дубили єврейську шкіру. Наступна екзекуція була проведена в Старому місті – частині Бердичева між Житомирським шосе та р. Гнилоп’ять. Німці наказали старцям одягнутися в талес і філін та влаштувати богослужіння в старій синагозі. Потім двері синагоги замкнули і приміщення підпалили. Третю екзекуцію німці провели біля млина. Вони схопили декілька десятків жінок, наказали їм роздягнутися й оголосили, що тому, хто перепливе р. Гнилоп’ять, буде подароване життя. Більшість жінок потонула, а тих, хто переплив на західний берег, примусили пливти у зворотному напрямку. Німці забавлялися цим видовищем, спостерігаючи, поки не потонули всі жінки.

7–8 серпня 1941 р. почалося масове виселення євреїв з деяких вулиць Бердичева в гетто, причому на виселення вулиць Білопольської та Махновської давалося по одному дню, а поліція часто скорочувала цей строк до 2–3 год. Гетто було влаштоване в єврейській частині Старого міста, між міським базаром і р. Гнилоп’ять. Цей район називався Ятки й був найбіднішим у місті. З майна євреям дозволили взяти лише одяг і білизну. Залишені квартири тут же грабувалися спочатку німецькими солдатами, а потім місцевим населенням. У гетто, в маленьких халупках на вулицях Староміській, Муромській, Штейновській, Купецькій та інших, оселили по 5–6 сімей у кожну кімнату. Євреям заборонили виходити за межі гетто під страхом покарання. Купувати ж продукти на базарі дозволялося лише після 18.00.

5 вересня 1941 р. німці провели другий масовий розстріл бердичівських євреїв між селами Хажин і Бистрик, на віддалі 7 км на південь від міста, поблизу вузькоколійної залізничної дороги. Ця страта забрала з гетто майже всіх здатних до опору молодих людей. Найбільші масові розстріли у Бердичеві, в яких, за словами німців і поліцаїв, було убито 15 тис. чол., відбулися 15 і 16 вересня 1941 р. До світанку 15 вересня базарна площа була заповнена приреченими євреями. Тут відібрали 400 висококваліфікованих спеціалістів, яким дозволили взяти свої сім’ї, багато з них не змогли знайти загублених жінок і дітей серед натовпу. За свідченням очевидців, відбувалися приголомшливі сцени: люди, прагнучи перекричати натовп, викрикували імена своїх жінок і дітей, а сотні приречених матерів протягували до них власних дітей, молили визнати їх своїми й тим самим врятувати від смерті. Від аеродинамічних ангарів приречених гнали до ям групами по 30–50 чол. Поблизу місця страти, де знаходився офіцер, який керував акцією, жертви повинні були залишити цінності й роздягнутися до білизни. Боячись опору, фашисти так організували вбивства, що на місці страти було більше катів, ніж беззбройних жертв. Стріляли німці й поліцаї, малих дітей кидали до ям живими. Після розстрілу було видно, як поверхня землі ворушилася від рухів ще живих людей. Під час розстрілу, щоб заглушити крик нещасних, весь день над містом кружляли тримоторні літаки. На полі, поблизу бердичівського аеродрому, було вбито біля 20 тис. чол. Всього в Бердичеві за роки окупації гітлерівці знищили близько 30 тис. його мешканців.

Не менш жорстоким було ставлення до євреїв у Житомирі. Вже в першій половині липня 1941 р. було створено гетто в районі Чуднівської та Кафедральної вулиць. За лічені дні сюди зігнали практично все єврейське населення. Протягом липня–серпня їх партіями вивозили в район хутора Довжик, де вони знаходили свій останній притулок.

Існує багато фактів допомоги українців, росіян та білорусів єврейському населенню. Зі спогадів 13-річної єврейської дівчинки: "…Я була свідком розстрілу всієї моєї сім’ї. Мені вдалося сховатися і за допомогою української родини переправитись до партизан…". Мешканці Бердичева, брати Муляри, які ввійшли в групу відібраних німцями спеціалістів, втекли з табору 1943 р. Їм вдалося переховуватися у викопаній ними ямі 145 діб. Годував їх російський інженер. Пізніше брати пішли в ліс до партизан і взяли участь у визволенні Бердичева.

У 1983 р. на п’ятому кілометрі шосейної дороги Бердичів–Райгородок встановлено пам’ятний знак на місці масового знищення євреїв у 1941 р. У 1987 р. з обох боків дороги в п’яти місцях масових поховань встановили плити з однаковими написами: "Вічна пам’ять радянським людям, які були закатовані і розстріляні німецько-фашистськими загарбниками у вересні 1941 року". У 1980 р. в Єрусалимі було видано "Чорну книгу". До збірника ввійшли сотні свідчень очевидців тих подій війни, документи з державних архівів.

Отже, підступні, жорстокі та несправедливі заходи фашистів щодо єврейського населення призвели до масового знищення більшості представників цієї національності в нашій області. Холокост – одна з найбільших трагедій людства, і ми мусимо визнати це й робити все, аби подібне лихо більше ніколи не повторилося на Землі.

УДК 316

, студ., І курс, гр. ПІ-42, ФІКТ

Науковий керівник – викл.

Житомирський державний технологічний університет

НЕФОРМАЛЬНІ ПРОЯВИ МОЛОДІ

Неформали – соціальна група; загальна назва для представників різних молодіжних рухів у СРСР 80–90-х рр. ХХ ст. Визначення "неформал" походить від словосполучення "неформальні об'єднання молоді", що виникло на противагу "формальним" об'єднанням: комсомольської організації та інших, що допускаються владою. "Неформалами" в середині 80-х рр. співробітники органів внутрішніх справ і місцевих організацій КПРС називали різні неофіційні, самодіяльні співтовариства молодих людей – групи соціальної ініціативи, клуби за інтересами та підліткові банди ("любери" і т. д.).

Спочатку слово "неформал" мало яскраво виражене негативне, презирливе забарвлення і не було самоназвою представників субкультур.

Молодь – майбутнє будь-якого суспільства, а молодіжні організації, до яких вони входять, – спосіб самовираження кожної молодої особи. Субкультури й організації знаходять відгуки у думках людей по всьому світу і до сьогодні. Тому дана тема була й завжди залишається актуальною.

Чимало соціологів, філософів досліджували дане питання. Науковці шукали взаємозв'язок між віком, соціальним становищем молоді й, найголовніше, намагалися дати більш чітке визначення поняттю "молодь".

"Молодь – покоління людей, що проходять стадію соціалізації, засвоюють, а в більш зрілому віці вже засвоїли, освітні, професійні, культурні та інші соціальні функції: залежно від конкретних історичних умов вікові критерії молоді можуть коливатися від 16 до 30 років" – 1968 р., В. Лісовський

Молодь виконує функцію животворного посередника соціального життя; ця функція має своїм важливим елементом неповну включеність у статус суспільства. Цей параметр універсальний і не обмежений ні місцем, ні часом. Вирішальним фактором, який визначає вік статевої зрілості, є те, що в цьому віці молодь вступає в суспільне життя, – німецький соціолог К. Мангейм (1893–1947).

Молодь – соціально-демографічна група, що виділяється на основі сукупності вікових характеристик, особливостей соціального становища та обумовлених тими чи іншими соціально-психологічними властивостями, – І. Кон (радянський і російський соціолог, антрополог, філософ).

Велику увагу приділяли дослідженню поняття субкультури такі історики, учені та методологи, як Б. Єрасов, К. Соколов ("Субкультуры, этносы и искусство: концепция социокультурной стратификации"), Ю. Савельєв, Белявіна та ін.

Ще кілька століть тому люди не виділялися майже нічим, крім статусу і власних досягнень. Зараз же все більше людей виявляють власну індивідуальність і створюють огранізації з однодумців, які пропагують їх спосіб життя.

На сьогодні в Україні зареєстровано більше 90 молодіжних організацій, кожна з яких має власні цілі та програми.

Субкультура – це спільність людей, чиї переконання, погляди на життя і поведінку відмінні від загальноприйнятих або просто приховані від широкої публіки.

У цілому, в СРСР молодіжні субкультури не відрізнялися великим різноманіттям. Можливо, причиною цього стала цензура, недосяжність західної музики і преси, неможливість створення непідконтрольних комсомолу молодіжних клубів. Найбільш масовим та поміченим молодіжним рухом з кінця 70-х до початку 90-х рр. ХХ ст. була так звана "Система" – контркультурний, демонстративно-карнавальний рух, субкультура якого була основана на двох контркультурних стилях: хіповському та панківському. Характерними аксесуарами неформалів (здебільшого хіпі) вважалися: "фєнічкі" (браслети з ниток та бісеру), бандани, рвані джинси.

© , 2011

Окрім "Системи", до "неформалів" відносили і близькі за духом рухи, такі, як КСП, "Фендом", КШФ, рокерів, діячів та шанувальників неофіційного мистецтва. Зухвалий зовнішній вигляд і походження переважно з сімей інтелігенції викликали жорстке неприйняття у представників специфічної субкультури робочих кварталів – так званих "качків" або "гопників". Неформали й гопники ставилися одне до одного вкрай вороже, що часто виливалося в сутички й бійки. На початку 90-х "Система" розпалася на декілька відносно незалежних субкультур (панки, металісти, готи, фолкери, рольові тощо) і перестала існувати як цілісний рух.

На даний час термін "неформали" часто вживається як самоназва представниками різних субкультур. У розмовній мові застосовують і скорочені форми – "нефори", "ніфери" тощо.

З поширенням свободи вибору, свободи слова, яка, звичайно, була, але не мала такого поширення, збільшилася і кількість молоді, що не бажає підкорюватися загальноприйнятим нормам і правилам і хоче висловлювати власне бачення світу. Так з'являються субкультури. Сьогодні не можна назвати чітку кількість напрямів субкультури, адже з плином часу змінюються і погляди на світ, більш поширені об'єднання поділяються ще на декілька гілок, незалежних одна від одної. Для прикладу розглянемо декілька найбільш відомих субкультур, що діяли і продовжують діяти не лише на території України, але й у світі в цілому.

Хіпі – люди, що прийняли переконання, що всі рівні незалежно від посад, що треба боротися за свободу. Субкультура хіпі є однією з найстаріших молодіжних субкультур на території Росії та України. Зовнішній вигляд хіпі третьої хвилі досить традиційний: довге розпущене волосся, джинсовий одяг, на шиї "ксивник", на руках – "фенічки" (саморобні браслети з бісеру). Представникам цієї субкультури властивий потяг до самопізнання. Вони сповідують змішану філософію, в якій переплелися буддизм та вірування індійців.

Растаманство (растафаріанство) нині, скоріше, переростає у своєрідну релігію. Вони вдягають дреди, мішкуватий одяг трьох кольорів – червоного, жовтого та зеленого, що символізує прапор Ефіопії, носять расту – кольорову прикрасу у волоссі. Основні ідеї растаманства заклав ефіопський принц Тафарі, який виклав їх у своїй книзі. У растів навіть є божество Джа. Релігійні уявлення растаманів є своєрідним поєднанням ідей православ'я з національними ефіопськими міфами. Релігійні пісні растаманів започаткували новий музичний стиль "реггей" (raggae) – це культова музика, яка присвячена богу Джа.

На сучасному молодіжному жаргоні слово "растаман" стало позначати людину, яка має декілька зовнішніх ознак справжніх послідовників растафаріанства. Сучасний растаман – це той, хто слухає реггей, палить "травку", вдягає просторне вбрання та заплітає волосся в "дреди". За світоглядом растаманство майже не відрізняється від течії Хіпі, яка на даний час вже втратила свою актуальність.

Що стосується руху "Емо", то він набув поширення в останні кілька років і тепер об'єднує чимало молоді по всій планеті. Термін "емо" походить від слова "емоційний", а послідовник емо – той, хто "через край" переповнений почуттями й готовий виплескувати їх у різноманітних формах – у віршах, через музику, одяг – і через доступні кожній людині емоції: журба та радість, сміх і сльози. Вони не бояться проявляти свої внутрішні переживання, за що чимало людей їх не розуміють. На жаль, така емоційність не завжди є корисною й іноді закінчується трагічно. Типові емо-підлітки вважають за краще поєднання чорного та рожевого кольорів (кольори смерті й любові), пофарбоване в радикально чорне волосся, сильно підведені очі (і хлопчики, і дівчатка) і мрійливо-відчужений погляд. Найбільш відома символіка емо-руху – рожеві черепи на чорному тлі.

Готичний маніфест – "Die laughing!" (Вмирай усміхаючись!). Перш за все, гот – це романтик. Романтик з великої букви, для якого важлива Свобода. Свобода теж з великої букви. Але людина живе в світі людей і змушена рахуватися з їх законами. У цих умовах Свобода трансформується в розумний егоїзм і прагматизм.

Отже, субкультури – це важливий елемент сучасної молоді. Це спосіб самовираження, самоусвідомлення і проявлення власного "Я" через поведінку, одяг та спілкування.