Історія, філософія. Педагогіка та психологія. філологічні науки (стр. 22 )

© іркована, 2011

Сама відповідальність, оскільки вона пронизує всі сфери життя від особистої до політичної, є дуже громіздким поняттям. Тому у визначенні відповідальності слід ураховувати два чинники, які доповнюють один одного і є інтегруючими складовими етики в цілому. Такими чинниками є об’єктивний, який має справу з розумом, і суб’єктивний, пов’язаний з почуттям.

Г. Йонас виділяє різні типи відповідальності, які найбільшою мірою поширені в суспільстві: природна та штучна (договірна); горизонтальна та вертикальна; легальна та моральна; відповідальність "за" та "перед".

Залежно від фактора, який викликає виникнення відповідальності, вона поділяється на природну і штучну. Природна – це така відповідальність, що виникає природним шляхом, вона є безперечна, постійна та незалежна від попередньої згоди. Прикладом такої відповідальності є батьківська відповідальність, оскільки їй притаманні всі перелічені властивості. Договірна відповідальність визначається змістом, попередньою домовленістю, часом, завданням, дорученням, компетенцією, наприклад доручення службовця. Прийняття такої відповідальності містить у собі елемент вибору, від якого можна відмовитися.

Прикладом "вертикальної" відповідальності може бути відповідальність батьків за дітей, яка за своїм суб’єктом є всеосяжною, тобто поширюється на все, що потребує піклування.

Легальна – це відповідальність, яка встановлена на рівні закону, тобто зовнішня. Моральна – це внутрішні почуття (почуття провини, покаяння, готовність до спокутування провини), які супроводжують суб’єкт учинку. Відмінність між цими поняттями найкраще відображається у відмінності між цивільним і кримінальним правом, у дивергентному розвитку яких були розмежовані спершу ототожнені поняття спокутування (через відповідальність) і покарання (за провину). Проте спільним є те, що "відповідальність" пов’язується зі скоєним учинком і обумовлює відповідальну дію фактично ззовні. Це стосується й природи, яка має свої вимоги до людини.

Відповідальність "за" та відповідальність "перед" є також важливими різновидами відповідальності, які зумовлені лексичним значенням самого слова. Відповідальність "за" щось чи когось та відповідальність "перед" кимось. Перше передбачає відповідальність людини за власні вчинки, за наслідки своєї діяльності, відповідальність за когось, задля чогось. Друге значення – відповідальність перед кимось: іншими людьми, суспільством, Богом.

Поряд з цими існують ще два типи відповідальності – батьківська та політична (державна), які заслуговують особливого розгляду та аналізу. Існують три основні елементи, які, на думку Г. Йонаса, не лише розкривають зміст, спільність та відмінність батьківської та політичної відповідальності, а й узагальнюють спільне стосовно існування щастя людської істоти – "всеосяжність", "безперервність", "майбутнє".

Е. Фромм у своїй книзі "Людина для самої себе" наголошує на необхідності відповідальності за власне існування. За Е. Фроммом, відповідальність співвідноситься з такими гуманістичними цінностями, як турбота, любов, повага, свобода.

Людина найбільше боїться трьох речей: старості, смерті й відповідальності. Та якщо з першими двома фобіями не можна боротися, то зі страхом відповідальності можна і треба вести боротьбу. Інакше така наша безхребетність може призвести до втрати особистості, чого нам усім дуже не хотілося б.

Отже, людина у процесі свого формування повинна не забувати, а головне – діяти за основними принципами свободи волі та відповідальності. Гадаючи, що кожен відповідає сам за себе, нам живеться легше, але насправді це не так. Кожен відповідає за вчинки, ідеї, принципи суспільства, у якому він живе. З цим можна не погоджуватися, в це можна не вірити, але якщо ми відмовимося від відповідальності, забудемо про принципи гуманізму, чи залишимося ми тоді людьми?

На основі наукового дослідження були зроблені такі висновки:

– питання відповідальності за свій вибір має широке поле дослідження у гуманітарних науках;

– відповідальність тісно пов’язана зі свободою та волею. Наша відповідальність – свобода наших вчинків;

– виконуючи обов’язки відповідальності, людина опирається на моральні норми та цінності;

– людина відмовляється від відповідальності лише в тому випадку, коли боїться її.

Що ж, не потрібно забувати, хто ми і для чого живемо. У кожного з нас є своє внутрішнє "Я", за яке ми також несемо відповідальність, адже виховуємо його, згідно з нашими поняттями, принципами, ідеями. Працюймо над собою і не забуваймо про те, що ми – лише тінь того, ким ми маємо бути.

УДК 159.928.23:796

, к. психол. н., ст. викл.

Житомирський державний університет імені Івана Франка

СТРУКТУРА МОТИВАЦІЇ ДОСЯГНЕННЯ ЯК ЧИННИК РОЗВИТКУ
СПОРТИВНИХ ЗДІБНОСТЕЙ У ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ

Одним з основних чинників розвитку спортивних здібностей вважається мотивація досягнення (Дж. Аткінсон, Б. Кретті, Д. Макклелланд, Р. Найдіффер, Х. Хекхаузен).

Встановлено, що спортсмени вирізняються високим рівнем мотивації досягнення (В. Гошек, М. Ванек, Б. Свобода). Поряд з дослідженнями, в яких мотивація досягнення розглядається як передумова успішного оволодіння спортивною діяльністю, аналі­зуються й можливості її деструктивного впливу на розвиток особистості (В. І. Моросанова, Р. Найдіффер, ). На підставі теоретичного аналізу, зокрема досліджень Х. Хекхаузена, можна стверджувати, що на розвиток спортивних здібностей впливає не стільки висока мотивація досягнення, скільки особливості поєднання її структурних компонентів (потреби в досягненні успіху або в уникненні невдачі, пов’язаних з ними напрямків інструментальної активності, очікування успіху або невдачі, підтримки або перешкод з боку інших людей, переважного емоційного стану, реального позитивного або негативного результату, з яким пов’язана самооцінка) з іншими особистісними властивостями, які сприяють або заважають досягненню високих спортивних результатів.

Аналіз результатів емпіричного дослідження дозволив зробити висновок, що, окрім абсолютних показників мотивації досягнення (мотив досягнення успіху, мотив уникання невдачі), необхідною умовою розвитку спортивних здібностей є й інші показники, такі, як повнота та інтер - й інтраструктурна збалансованість. Щодо повноти мотивації досягнення, то у 62,88 % кандидатів і майстрів спорту розвинені всі компоненти мотивації (потреби в досягненні успіху або в уникненні невдачі, пов’язані з ними напрямки інструментальної активності, очікування успіху або невдачі, підтримка або перешкоди з боку інших людей, переважний емоційний стан, реальний позитивний або негативний результат, з яким пов’язана самооцінка). Натомість у спортсменів-розрядників цей показник сягає лише 34,58 %, що може порушувати циклічність мотиваційної регуляції та руйнувати зв’язок між основними етапами регуляційного процесу.

Про інтерзбалансованість мотивації досягнення як чинника розвитку спортивних здібностей свідчить те, що у структурі мотивації висококваліфікованих спортсменів представлений як мотив досягнення успіху (69,7 %), так і мотив уникнення невдачі (30,3 %). Натомість, у 68,9 % спортсменів-розрядників стійко переважає або мотив досягнення успіху (49,6 %), або мотив уникання невдачі (19,3 %), що обмежує варіативність ресурсів розвитку як у ситуаціях успіху, так і в ситуаціях невдачі. Про інтраструктурну збалансованість варто говорити тоді, коли забезпечена повнота мотивації та її інтерзбалансованість. Цей показник відображає не тільки оптимальне співвідношення компонентів мотивації у структурі мотиву досягнення і мотиву уникання невдачі, але й зв’язки цих компонентів з конкретними напрямками та ситуаційними характеристиками розвитку здібностей, такими, як розвиток соціальних стосунків, спортивних умінь, досягнення спортивних результатів, розвиток особистісних якостей.

© , 2011

Дослідження наукової школи Х. Хекхаузена показали, що розвиток мотивації досягнення пов’язаний з формуванням інтегрованої самооцінки на основі самопорівняння та соціального порівняння результатів діяльності. Включення юнаків в експериментальні ситуації самопорівняння з власними досягненнями спонукає спортсменів-розрядників до розширення операціонального досвіду, а спортсменів вищих рівнів кваліфікації – до усвідомлення розвитку власних здібностей, порівняно з групою однолітків. Самопорівняння з нормативом сприяє розвитку цілеспрямованої активності та навичок саморегуляції. Помічено, що при надмірній орієнтації на спортивні нормативи порушується структура ціннісно-мотиваційної регуляції спортсменів: окремі її компоненти, такі, як рівень рефлексії, мотиви тощо, можуть втрачати свою регулювальну функцію. Очевидно, саме в юнацькому віці ситуації порівняння з нормативом мають максимально наближатися до ситуацій порівняння з власними досягненнями. Ситуації соціального порівняння з суперником є типовими для спортивної діяльності. І хоча вони актуалізують конфліктні цінності й мотиви спортсменів, все ж структура мотивації та структура рефлексії здібностей у них є досить повними. Соціальне порівняння з узагальненим або персоніфікованим ідеалом на окремих етапах оволодіння діяльністю виконує різні функції: від формування узагальненого уявлення про вид спорту до прагнення перевершити своїх кумирів в окремих аспектах. Зазначимо, що спортсмени-початківці та спортсмени з посередніми здібностями оцінюють відомих спортсменів та порівнюють себе з ними на основі узагальнених стереотипних уявлень, а критеріями оцінки для досвідчених та висококваліфікованих спортсменів є конкретні вчинки та спортивні результати. У ході експериментального дослідження більша частина спортсменів-розрядників вперше вдалася до детального аналізу поведінки відомих спортсменів (ситуації порівняння з ідеалом для них не є типовими). Натомість, спортсмени вищих рівнів кваліфікації доволі часто вдаються до аналізу механізмів досягнення успіху іншими спортсменами.