Історія, філософія. Педагогіка та психологія. філологічні науки (стр. 16 )

Метою даної роботи є дослідження нових форм та методів соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями здоров'я.

Сьогодні починають реалізовуватися заходи зі створення вільного середовища для дітей з обмеженими можливостями здоров'я, що дозволить зменшити значну частину обмежень для них. Все більше уваги починає приділятися загальній реабілітації та адаптації особи з обмеженими можливостями здоров'я до навколишнього середовища. Сьогодні поступово створюється система центрів соціального обслуговування осіб з обмеженими можливостями, яка забезпечена кваліфікованими кадрами, необхідним устаткуванням. Але, на жаль, їх дуже мало в Україні.

Неодмінною умовою соціальної реабілітації є культурна самоактуалізація особистості, її активна робота над своєю соціальною досконалістю. Якими б сприятливими не були умови реабілітації, її результати залежать від активності самої особистості.

Сутність соціально-педагогічної реабілітації полягає у створенні таких умов для саморозвитку людини, в результаті яких виробляється активна життєва позиція особистості.

Так серед технологій соціальної роботи з дітьми з обмеженими функціональними можливостями здоров'я різні науковці виділяють різні їх групи. Серед основних можна назвати технології соціального партнерства, тобто спільну діяльність з підтримки й захисту людей; технології, які передбачають формування і виховання у здорових і працездатних громадян готовності допомагати інвалідам і підтримувати їх; технології участі, спрямовані на залучення самих людей з обмеженими функціональними можливостями здоров'я до розробки відповідних програм для вирішення власних проблем; технології, які передбачають створення доступного й комфортного для інвалідів середовища життєдіяльності, надання їм певних пільг і переваг, порівняно з іншими членами суспільства; технології державних і суспільних гарантій; технологія соціальної реабілітації та соціального обслуговування.

© , 2011

На мою думку, найкращим соціальним методом і формою роботи з дітьми з обмеженими можливостями є окупаційна терапія.

Окупаційна терапія – терапія повсякденними заняттями – форма професійної, не лише медичної, але й соціальної роботи, яка існує у більшості країн світу й посідає важливе місце в охороні здоров'я та освіті. Фахівці, що працюють у цій галузі, сприяють засобами праці прискоренню відновлення втрачених життєвих функцій дитини з обмеженими можливостями здоров'я та її одужанню або розвитку навиків самостійного обслуговування себе в побутовому середовищі.

Окупаційна терапія починається з діагностики, необхідної для визначення кількості і ступеня труднощів, які відчуває людина. Разом з пацієнтом та іншими членами команди окупаційний терапевт розробляє план реабілітації, до якого включає звичайні повсякденні заняття.

Ключовий елемент окупаційної терапії – це вибір видів занять, які не лише формують навики, найважливіші для незалежного функціонування, але й мають значення для людини, що потребує реабілітації.

Таким чином, як напрям у соціальній реабілітації окупаційна терапія має дві сторони: реабілітаційну й терапевтичну. До першої групи належать обслуговування себе в побуті, умивання, причісування. До другої – відновлення втраченого навику (в'язання, шиття тощо). Результатом впровадження даної технології має стати не тільки фізичний розвиток дитини, а й формування комунікаційних навичок спілкування зі здоровими однолітками.

Наприклад, у Польщі вже існує практика підготовки дітей з обмеженнями до інтеграції в систему загальної освіти, що здійснюється в родині або спеціалізованих денних центрах. Роль соціального працівника і психолога – поради батькам, де краще вчитися їх дитині (відповідно до індивідуальних можливостей і потреб). У Кракові діє три школи, в яких є інтеграційні класи: серед 15–16 здорових дітей навчається 4–5 з порушеннями (ДЦП, даунів, аутистів і з емоційними порушеннями). Цим пояснюється і підбір спеціалістів, які працюють за індивідуальними програмами.

На превеликий жаль, в Україні інтегроване навчання як найбільш сучасна форма соціально-педагогічної реабілітації дітей-інвалідів розвивається поки що тільки в теоретичному плані. Застосування цих знань у педагогічній практиці обмежується низкою факторів, головний з котрих – проблеми фінансування соціальної сфери. Однак те, що в умовах фінансової кризи неможливо зробити на державному рівні, в суспільстві в цілому, можливо втілити на рівні мікросоціуму: в сім'ї та її найближчому оточенні.

Попри всі негаразди, здебільшого пов'язані з фінансуванням, все ж існують заклади, які ведуть подібну роботу. Такі організації є і в нашому місті Житомирі. Найбільшим закладом є Міський центр ранньої медико-соціальної реабілітації дітей з функціональними обмеженнями "Поклик" центральної дитячої міської лікарні м. Житомира (адреса: вул. 1 Травня, 23). В цій організації середній курс лікування 2–4 тижні, періодичність – кожні 2–4 місяці, залежно від потреб та показників. Центр приймає за зміну 20–26 дітей віком до 18 років. Лікування – безкоштовне. У реабілітації дітей-інвалідів використовуються методи: соціально-побутова реабілітація – концепція "крок за кроком"; принцип безперервності, наступності та інтегрованості реабілітаційного процесу; принцип навчання та залучення до реабілітаційного процесу батьків; окупаційна терапія (розвиток моторних функцій, таких, як одягання, їжа, письмо та виконання повсякденних дій); принцип індивідуальності реабілітаційної програми для кожної дитини; психоемоційне розвантаження: акваріуми, штучний тераріум, кімната-музей українського побуту, ігровий майданчик, постійно діюча виставка творчості дітей.

Крім окупаційної терапії, важливою є також концепція "крок за кроком" – інтеграція дітей з особливими потребами в активне життя суспільства, ефективне виховання рис, необхідних для життя в демократичному суспільстві для того, щоб сприймати себе як складову спільноти, а також як громадянина держави, світу (відновлення соціально-побутових навичок, функціонування різноманітних гуртків, організація дозвілля тощо).

Всі методи мають діяти в сукупності, а також безперервно. Адже для багатьох таких людей метою усього життя стає боротьба з вадами свого тіла. Суспільство ніколи не повинно забувати про те, що такі люди живуть серед нас і вони теж повноправні його члени.

Впровадження соціальних проектів є необхідною умовою реабілітації дитини з обмеженими можливостями в соціумі. Тому що цей метод є найбільш результативним і допомагає дитині стати повноправним та активним членом суспільства.

УДК 1 (091)

, к. філос. н., доц.

Житомирський державний технологічний університет

МАРГІНАЛЬНІСТЬ: ОСОБИСТІСТЬ У ДЗЕРКАЛІ АНТИЧНОСТІ

Проблема життя людини, його сенсу та цінностей з давніх-давен була в центрі уваги науковців. Ця проблема знаходиться також у центрі перехідних економічних, політичних, соціальних та духовних перетворень, що відбуваються у сучасному українському суспільстві.

Особистість у перехідний період суспільного розвитку докорінно відрізняється від особистості в сталому традиційному суспільстві. Сама структура традиційного суспільства з її жорстко, майже герметично замкненими один відносно одного елементами, що складали безліч окремих, ізольованих, самодостатніх соціально-культурних організмів, інтравертно замикала життєдіяльність індивідів на проблеми окремих груп, суспільних прошарків. Соціальний статус людини в такому суспільстві визначався з її народженням раз і назавжди, майже статично та незмінно. Система норм життєдіяльності, напрямок формування свідомості, ментальності жорстко зумовлювалися тією соціальною спільнотою, до якої індивід належав з народження. Вийти за межі цього соціуму було майже неможливо. Тому в такій системі індивід виступав не як автономний елемент суспільства, а як повністю залежна, інтегрована частина певного мікросоціуму, прикована до нього й повністю підзвітна йому.

Пріоритет загального й несприйняття індивідуального, особливого можна проілюструвати, звертаючись до найдавніших західноєвропейських філософів. Так відомий давньогрецький філософ Геракліт у 121 фрагменті своїх творів стверджує: “Нехай не буде серед нас ніхто найкращим. А коли такий з’явився, то нехай він живе в іншому місці та з іншими”. Звідси видно, що життєдіяльність особистості античної епохи детермінована зовнішніми умовами, вона не може вийти за межі правил, встановлених у конкретному мікросоціумі, до якого вона належить. Відхилення від загалу не допускаються і піддаються осуду.

Та навіть у тій ситуації не відкидалася думка про самовдосконалення особистості, про можливості зміни її внутрішньої природи, але в рамках, знову ж таки, норм та правил, встановлених певним полісом, до якого належить особистість. Деякі спроби теоретичного конституювання своєрідного, особливого ми спостерігаємо в поглядах Демокрита. Саме в його знаменитому вченні про атоми, здається, вперше давньогрецька філософія підійшла до ідеї індивідуального. Атоми – це не просто найменші частинки світу. Атоми – певні індивідуальності, самодостатності, які мають власне існування. І все ж демокритівські атоми, як і атоми-індивідуальності – це ще ті субстанції, які не виходять за межі. Вони не здатні відхилятися від траєкторії свого руху.

Ще далі в питаннях визнання індивідуальності пішов Сократ. Дослідження етико-пізнавальної сфери життя та діяльності людини він визначив як основну мету філософії. Сократ вважав, що людина більш за все потребує пізнання самої себе та своїх справ, визначення програми та мети своєї діяльності, усвідомлення того, що є добро та зло, прекрасне та потворне, істина та помилка. Ставлячи завдання усвідомлення цих та інших понять, мислитель стверджує, що їх можна осягнути лише у зв’язку з найвищим благом – знанням.

Сенс життя людини, за Сократом, становить філософствування, постійне самопізнання, вічний пошук самого себе шляхом випробувань. Однак, наполягаючи на самопізнанні, він вважає неможливим індивідові стати ідеальним. Основний сенс життя мислитель вбачає в тому, щоб вчасно осягнути свої недоліки та діяти для їх викорінення.

Вивчаючи філософський спадок Сократа, можна дійти висновку, що саме він започаткував концепцію особистості, яка, подолавши колючі терени опору, протоптала собі шлях аж до наших часів, ставши визначальною темою сучасних гуманітарних наук.