Історія, філософія. Педагогіка та психологія. філологічні науки (стр. 8 )

Розвиток міжетнічних стосунків у багатонаціональних державах завжди перебуває у колі особливого зацікавлення як серед української політичної еліти, так і міжнародної спільноти.

Національна політика є важливою сферою суспільного життя, у якій повинні розроблятися моделі гармонійного розвитку міжнаціональних стосунків у поліетнічній державі, якою є Україна. Міжнародний авторитет української держави значно підвищився після прийняття «Декларації прав національностей України» від 1.11.1991 р., Закону «Про національні меншини в Україні» від 25.06.1992 р. Проте пріоритетним правовим документом у регуляції міжетнічних стосунків у нашій державі є Конституція України, що уособлює верховенство закону в країні. Відповідно до цього документу, всім національним меншинам гарантується вільний розвиток та захист етнічних прав.

«Декларація прав національностей України» стала першим документом у сфері етнічної політики нашої держави, яким було підтверджено прагнення української спільноти до гармонізації та спокою в багатонаціональному суспільстві.

Найважливішим документом у сфері міжнаціональних стосунків став Закон України «Про національні меншини в Україні». Юридичне затвердження національних прав у незалежній державі було зумовлене демократичними змінами, які передбачали визнання невіддільності свободи людини та етнічних прав. Уже у ст. 1 цього документу зазначено, що «Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення». У cт. 18–19 стверджується, що «будь-яке пряме чи непряме обмеження прав і свобод громадян за національною ознакою забороняється й карається законом».

Після здобуття Україною незалежності відбувся злам у розвитку політичної думки. Українські науковці вважають, що за роки існування незалежної держави сформувалося чотири моделі національної політики: «поліетнічна» модель, представники якої, спираючись на те, що Україна є багатонаціональною державою, прагнуть втілити в життя ідею федералізму та регіоналізму; «двоетнічна» модель, прибічники якої відстоюють думку про те, що в Україні вирішальним є вплив двох народів – українського та російського; «моноетнічна» модель, представники якої сповідують ідею «Україна для українців», котра передбачає безумовну державну асиміляцію національних меншин; «титульної нації та національних меншин» – ця концепція передбачає підтримку прав як українців, так і національних меншин, гарантовану Конституцією України, Законом «Про національні та етнічні меншини», Декларацією про національні права тощо.

В Україні досі не ухвалено офіційної програми етнополітичного розвитку, хоча обговорення, як на рівні політичної еліти, так і громадянських спільнот, триває.

© -Антонюк, 2011

Національні та етнічні меншини, взагалі, вдало пристосувалися до умов української національної політики. Адже держава через відповідні інституції зуміла нав’язати тісну співпрацю з великою кількістю етнічних груп. За допомогою діяльності дорадчих органів їхні представники мають можливість обіймати найвищі посади на різних рівнях законодавчої та виконавчої влади.

УДК 316

, студ., ІІ курс, гр. РР-28, ГЕФ

Науковий керівник – викл.

Житомирський державний технологічний університет

ІНКВІЗИЦІЯ ЯК ОДИН З ЕТАПІВ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

Впродовж останніх десятиліть явище інквізиції стало об’єктом досліджень багатьох науковців. Вагомий внесок у з’ясування питань про історію виникнення і розвитку інквізиції зроблено І. Григуревичем, Дж. Лінчем, О. Крижановською, Г. Лі, В. Задворним, Л. Карсавіним, Н. Усковим, М. Шульгіним.

Інквізиція є суспільно-політичним явищем, котре виникло задля того, щоб не дозволити пробитися іншим релігійним віруванням, окрім християнства. Причому представники церкви мали розкішне життя, через що виникло обурення населення та інших церковнослужителів.

Йозеф Лордс вважає, що Папська Інквізиція справляла велике негативне враження. Хоча її появу та існування можна зрозуміти в історичному контексті масової появи єресей і необхідності захисту від них та загальної свідомості, яка була куди менш гуманною, ніж у наші часи, але методи Інквізиції та схвалення смертної кари свідчать про відхід від євангельських ідеалів. Інквізиція не підходила для навернення єретиків (а саме проповідь і навернення єретиків та нехристиян були ціллю домініканського ордену, чим він і займався поза діяльністю Інквізиції), що розуміли й самі інквізитори, не довіряючи вимушеним каяттям єретиків. З іншого боку, злочини та перевищення повноважень Папської Інквізиції неісторично ставити у вину лише церковній владі. У цьому, як уже зазначалося, була винна, по-перше, загальна свідомість людей, які мали забобонні страхи перед відьмами (звідки пішли переслідування всіх тих, кого вважали відьмами та чаклунами) та прагнули розправитися зі своїми ворогами за будь-яку ціну, особливо якщо можна було це зробити під приводом звинувачення в єресі або чаклунстві, у які самі позивачі не вірили; і по-друге, на церковну владу, а отже, на Інквізицію, у ті часи сильно впливала влада світська, якій нерідко був потрібен хороший мотив для усунення потенційних революціонерів та інакомислячих (звідси ж і переслідування науковців, які робили великі відкриття).

Письменник, філософ і публіцист Франсуа Марі Аруе, що взяв собі псевдонім Вольтер (1694–1778), написав цілий ряд творів, де критикував вади феодального устрою, виступав проти панування церкви та релігійного фанатизму. В центрі його роздумів — обґрунтування принципу політичної свободи, яка водночас пов’язувалася із суворим дотримуванням законів. Невід’ємною рисою мислячого та справедливого суспільства Вольтер вважав свободу думки й слова, свободу совісті. Письменник засуджував всілякі прояви нетерпимості стосовно інакомислячих: інквізицію, релігійні війни, переслідування єретиків. Він гаряче симпатизував республіканській формі правління, оскільки вона більше за інші наближає людей до природної рівності.

У XII ст. католицька церква зіткнулася зі зростанням опозиційно-релігійних рухів у Західній Європі, у тому числі з вальтарами та катарами. Для боротьби з ними папство поклало на єпископів обов’язок виявляти й судити "єретиків", а потім передавати їх для покарання світській владі ("єпископська інквізиція"); цей порядок був зафіксований у декретах Другого (1139) і Третього (1212) Латеранських соборів. Уперше ці постанови були застосовані під час Альбігойських воєн (1209–1229). У 1220 р. їх визнав німецький імператор Фрідріх II, у 1226 – французький король Людовик VIII. З 1226–1227 рр. вищою мірою покарання за "злочини проти віри" в Німеччині та Італії стало спалення на вогнищі.

Однак "єпископська інквізиція" виявилася малоефективною: єпископи перебували в залежності від світської влади, а підпорядкована їм територія була невелика, що дозволяло "єретику" легко сховатися. Тому в 1231 р. Григорій IX, віднісши справи щодо єресі до сфери канонічного права, створив для розслідування постійний орган церковної юстиції – інквізицію. Спочатку вона була спрямована проти катарів і вальденсів, а незабаром обернулася проти інших "єретичних" сект – фратічеллі, спірітуалів, а потім і проти "чаклунів", "відьом" та богохульників.

© , 2011

XIII століття виявилося періодом апогею інквізиції. Епіцентром її активності у Франції став Лангедок, де з надзвичайною жорстокістю переслідувалися катари й вальденси; в 1244 р. після взяття останнього оплоту альбігойців Монсегюра було відправлено на багаття 200 чол. У Центральній і Північній Франції в 1230-х рр. з особливим розмахом діяв Робер Лебугр; у 1235 р. в Мон-Сен-Еме він влаштував спалення 183 чол. У 1245 р. Ватикан дарував інквізиторам право "взаємного прощення гріхів" і звільнив їх від обов’язку коритися керівництву своїх орденів.

Іспанська інквізиція, створена Т. Торквемадою, прославилася особливою жорстокістю; головним її об’єктом стали нещодавно звернені у християнство іудеї (Мара) та мусульмани (Мориски), багато з яких таємно продовжували сповідати колишню релігію. За офіційними даними, в 1481–1808 рр. в Іспанії на аутодафе (публічна страта "єретиків") загинуло майже 32 тис. осіб; 291,5 тис. піддалися іншим покаранням (довічне ув’язнення, каторга, конфіскація майна, ганебний стовп).

Хрестові походи були також тісно пов’язані з інквізицією, похмурою сторінкою історії християнства. Вислів архієпископа герцога Нарбонського Арно Аморі "Вбивайте всіх, Господь впізнає своїх" вражає своїм цинізмом. Так напучував "духівник" воїнів перед облогою Безьє, де знаходилися члени секти катарів. Невдоволення Християнською Церквою зростало не тільки в середовищі простих людей, а й священиків. З’являлися опозиційні течії, з яких формувалися секти. Папство вимагало від єпископів виявляти й судити "єретиків" і передавати їх справи в суд так званої "святої інквізиції". "Суди Божі" дозволяли визначати невинність підозрюваних вогняними тортурами, водними та іншими больовими прийомами.

Діяльність інквізиторів заохочувалася: річною платнею або частиною конфіскованого майна. Як інструкції з виконання своєї "святої" роботи інквізитори використовували слова зі Старого Завіту.

Користувалися повагою в інквізиторів такі посібники: "Практика інквізиції" Бернара Гі (1324) і "Молот відьом" Я. Шпренгера і Г. Інстіторіса (1487). У 1598 р. сицилійський інквізитор іспанець Луїс Парамо з гордістю написав про свою діяльність: "Інквізитори дотримуються точно такої ж процедури, яку вони перейняли від самого бога. Ісус Христос був першим інквізитором Нового Завіту. Після Ісуса Христа св. Петро, св. Павло та інші апостоли займали посаду інквізиторів, яку вони передали наступним папам і єпископам".

Методи "священного" трибуналу не розголошувалися. Присягу про це давали і судді, і їхні жертви. В іншому випадку і тих, й інших чекало суворе покарання. Папська канцелярія боролася, крім "єресей", з "відьомством". Тисячі людей, звинувачених у цьому гріху, були відправлені на багаття інквізиції.