Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 10 )

Проблема запозичень із західноєвропейського репертуару, безумовно, була не першочерговою на першому етапі дослідження вітчизняної пісенності. У наукових розвідках дослідники, наголошуючи на тезі про вплив західно­європейської (зокрема, польської) культури на українську, лише побічно звертали увагу на запозичені пісні в українському репертуарі. Найчастіше вони обмежувалися констатацією відомих пісень західноєвропейського походження у вітчизняному репертуарі. Результатом роботи дослідників кінця ХІХ – першої третини ХХ століття у галузі запозичень європейської пісенності до вітчизняного репертуару став окреслений (хоч і розпорошений по роботах різних дослідників) корпус західноєвропейських пісень, який щодо сучасного стану вивчення проблеми іноземних запозичень в українському репертуарі становить приблизно половину запозичених пісень, що побутували у XVII – XIX століттях.

Так, у роботах дослідників-філологів кінця ХІХ – першої третини ХХ століття було вказано на іноземне походження понад тридцяти пісень з українського репертуару. Назвемо лише декілька, найбільше популярних: “Angelus pastoribus” (“Anioł pasterzom mówił”) – “Ангел пастырем мовил”, яку називають В. Гнатюк [4, 24], М. Грушевський [7, 92], В. Перетц [10, 169-174], Ю. Яворський [19, 167-168]; “Boże, kocham Cię” – “Боже, люблю тя” М. Возняк [1, 64], С. Щеглова [18, 298-299]; “Syn Bozý jse nám narodil” – “Сын Божій ся нам народил” В. Гнатюк [4, 22], Ю. Яворський [19, 172]; “Cžas radosti, weselosti” – “Час радости, веселости” В. Гнатюк [4, 23], Ю. Яворський [19, 174-175] та інші.

Дослідники-філологи кінця ХІХ – першої третини ХХ століття через малу розробленість даної проблематики, цілком зрозумілу на початковому етапі вивчення, не завжди могли об’єктивно оцінити місце запозиченної пісенності в українському репертуарі. Так, І. Франко, вказуючи на важливу роль європейської пісенності у становленні національного репертуару (XVII століття), не завжди високо оцінює перекладений пісенний матеріал XVIII – ХІХ століть з літературної точки зору (“а коли перекладені з польської, то переклад слабкий…” [15, 223]). Цю думку за ним поділяє М. Возняк [2, ІІ, 314].

Велику увагу запозиченням (зокрема, польським) в українському духовно-пісенному репертуарі приділяв В. Перетц. Окрім констатації європейських запозичень він вперше зробив спробу порівняти тексти оригіналів і перекладів кількох відомих пісень, зокрема “Anioł pasterzom mówił” (“Ангел пастырем вестил”) [10, 169-174], “Jest zdrada w świecie” (“Есть прелесть в свете”) [10, 132], “Czemu pod Chorągwią pychy świat hołduje” (“Почто мир гордится во временной славе”) [10, 151-153].

У своїх роботах В. Перетц, прагнучи показати генетичне коріння української пісенності, дещо перебільшує роль польської пісенності у становленні українського духовно-пісенного репертуару. Зокрема, через велику кількість полонізмів у текстах українських пісень XVII – XVIII століть дослідник вважав деякі українські оригінальні твори перекладами з польської. Наприклад, через подібність інципітів польської пісні “Wesoły nam dzień dziś nastał” та української “Ныне веселый нам день настал” (Створення пісень на заданий інципіт було поширеною практикою серед українських авторів) [10, 86-90] він визначив як запозичену одну з найдавніших зафіксованих у рукописах оригінальних українських духовних пісень, яка міститься на останній сторінці рукопису Києво-Михайлівського монастиря (НБУВ, ф. КДА(П), № 000, арк. 536 – 536 зв.) і датується 1604 роком. (Про цей твір М. Возняк говорить, що його інципіт “нагадує польські великодні пісні, але в подальшому тексті український віршописець був досить самостійний” [2, ІІ, 291].) Незважаючи на деякі хибні положення, саме В. Перетц одним із перших дослідників зробив спробу проаналізувати декілька популярних пісенних творів щодо їх трансформації в українському репертуарі.

Іноземним запозичення приділяв увагу і Ю. Яворський. У роботі [19], публікуючи тексти 180 українських духовних пісень, у коментарях до них дослідник зазначає, що серед них 30 пісенних творів має іноземне походження. Частину з них він подає з точним посиланням на джерело, вказуючи, що ці твори, ймовірно, перекладені з польської або чеськословацької. (Саме так автор зазначає мову пісенних творів.) Прагнучи показати значимість європейської пісенності для української, Ю. Яворський повторює помилку В. Перетца, залучаючи до запозичених українські твори лише на підставі лексики, оскільки для дослідника основним критерієм визначення решти пісенних творів як перекладів стала польська, чеська або словацька лексика їх текстів, яка є вельми характерною для української мови Галичини та Закарпаття. Сьогодні ми можемо говорити, що з творів, гіпотетично зазначених дослідником як запозичені, є дві пісні польського походження, решта є піснями українськими.  Яворського, незважаючи на певні неточності, серед усіх досліджень кінця ХІХ – першої третини ХХ столітя подає найбільшу кількість даних про пісенні зразки польського та словацького походження в українському репертуарі.

Отже, перший етап філологічних досліджень іноземних запозичень до українського духовно-пісенного репертуару знаменується наступними рисами:

– інтересом до західноєвропейських витоків вітчизняної духовної пісенності;

– відсутністю спеціальних досліджень про іноземні запозичення до українського духовно-пісенного репетуару;

– формуванням корпусу текстів пісенних зразків європейського походження в українському репертуарі (встановлено понад 30 запозичених пісенних творів);

– перевагою розвідок описового типу над роботами аналітичного характеру.

З кінця ХІХ століття українська духовна пісня стала об’єктом дослідження музикознавців, які відмічали впливи західноєвропейської пісенності як важливий чинник у формуванні національного духовно-пісенного репертуару, однак спеціально не розробляли проблематику, пов’язану з європейськими джерелами української духовно-пісенної творчості.

Першими українськими музикознавцями, які досліджували духовні пісні, стали вчені початку ХХ століття – М. Грінченко, О. Кошиць, Б. Кудрик. М. Грінченко згадує про польські впливи у розвитку української пісні – говорячи про польський прототип української любовної пісні [5, 182] та вказує на польську музичну культуру як один з чинників формування українського романсу [5, 199]. О. Кошиць відмічає у кантах “пристосування до українського матеріалу європейських засобів музичної композиції XVI – XVII століття” [8, 42]. Подібність із західноєвропейським духовно-пісенним репертуаром він знаходить “в мелодійно-гармонічних зворотах церковного характеру, фігураційних дрібницях, у каденціях... та в голосоведенні з дуже рухливим басом, інструментального характеру при цілком простій мелодії ... В подібність з німецькими народними піснями XVII століття і хоралом, канти є строфічні” [8, 42].

Б. Кудрик також зосереджується на типових рисах європейської мелодики в українській духовній пісні. Він відмічає, що “вплив західного бароку відбивається тут у першу чергу у ритміці; ритміка західних сюїтових танців в роді павани, галіярди, навіть менуета не належить тут до рідкостей. Подекуди не брак навіть каденційних мелізмів і зворотів, яких вітчизною є мелодія доби Монтеверді, Каваллі, Честі чи Страделли” [9, 22]. Українські музикознавці кінця ХІХ – першої третини ХХ століття, відмічаючи європейські риси в українській духовній пісні, не наводять прикладів мелодій європейських пісень, обмежуючись лише загальною характеристикою їх спільних рис.

Таким чином, перший етап музикознавчих досліджень іноземних запозичень до українського духовно-пісенного репертуару знаменується:

– відсутністю спеціальних досліджень про європейські витоки української духовної пісенності;

– характеристикою сфери взаємодії західноєвропейської та української духовної пісенності на стильовому рівні;

– відсутністю робіт, які б започаткували формування корпусу запозичених пісенних творів в українському репертуарі, а також праць аналітичного характеру щодо трансформації західноєвропейських пісенних зразків в українському репертуарі.

Отже, дослідники української духовної пісні кінця ХІХ – першої третини ХХ століття заклали фундамент для подальшого вивчення проблематики іноземних запозичень в українському духовно-пісенному репертуарі. Філологічні дослідження склали основу для формування корпусу текстів пісенних зразків європейського походження в українському репертуарі (дослідниками було встановлено понад 30 запозичених пісенних творів). Музикознавчі дослідження привернули увагу на сферу взаємодії західноєвропейської та української духовної пісенності на стильовому рівні. Формування пісенного корпусу запозичених європейських творів стало можливим лише на наступному етапі музикознавчих досліджень.

Література

1. З культурного життя України XVII-XVIII вв. // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. – Т. CVIII. – Львів, 1912. – С. 57-102; Т. CIX. – Львів, 1914. – С. 10-38.

2. Історія української літератури: у 2 кн. Навч. вид., 2-ге, перероб. – Кн.1. – Львів: Світ, 1992. – 696 с.; Кн. 2. – Львів: Світ, 1994. – 360 с.

3. Матеріяли до історії української пісні і вірші. Тексти і замітки // Українсько-руський архів. – Т. IX. – Львів, 1913. – С. 1-124; Т. Х. – Львів, 1914. – С. 125-480; Т. XI. – Львів, 1925. – С. 481-589.

4. Угро-руські духовні вірші // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. – Т. XLVI. – Львів, 1902. – С. 1-68; Т. XLVII. – Львів, 1902. – С. 69-164; Т. XLVIІІ. – Львів, 1902. – С. 165-272.

5. Грінченко М. Вибране. Упоряд. і редакція М. Гордійчука. – К.: Держ. вид-во образотворч. мистецтва і муз. літ. УССР, 1959. – 530 с.

6. Грінченко М. Історія української музики. – К.: Спілка, 1922. – 278 с.

7. Cпіваник з початку XVIIІ ст. // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. – Т. XV. – Львів, 1897. – С. 1-48; Т. XVІІ. – Львів, 1897. – С. 49-98.

8. Про українську пісню й музику. – [Вид. 2]. – К.: Музична Україна, 1993. – 48 с.

9. Огляд історії української церковної музики. Упорядник та автор передмови Юрій Ясиновський – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1995. – 128 с. – (Серія “Історія української музики”. Вип. 1. Дослідження).

10. Историко-литературные исследования и материалы. – Т. 1: Из истории русской песни. – Ч. 1. Начало искусственной поэзии в России. Исследования о влиянии малорусской виршевой и народной поэзии XVI-XVIII в. на великорусскую. К истории Богогласника. – СПб.: Вайсберга и П. Гершинина, 1900. – 425 с.

11. Малорусские вирши и песни в записях XVI-XVIII веков // ИОРЯС. – Т. IV. – Кн. 3, 4. – СПб., 1899. – С. 869-938.

12. Очерки старинной малорусской поэзии // ИОРЯС. – Т. VІІІ. Кн. 1. – СПб., 1903. – С. 81-119.

13. Франко І. Духовна й церковна поезія на Сході й на Заході. Вступ до студій над “Богогласником”: Зібр. тв. у 50 т. – Т. 39. – К.: Наук. думка, 1983. – С. 129-143.

14. Франко І. Калуський співаник XVIII в.: Зібр. тв. у 50 т. – Т. 32. – К.: Наук. думка, 1981. – С. 347-349.

15. Франко І. Кам’янський богогласник 1734 р.: Зібр. тв. у 50 т. – Т. 32. – К.: Наук. думка, 1981. – С. 336-346.

16. Франко І. Карпаторуське письменство XVII-XVIII вв.: Зібр. тв. у 50 т. – Т. 32. – К.: Наук. думка, 1981. – С. 207-229.

17. Франко І. Наші коляди: Зібр. тв. у 50 т. – Т. 28. – К.: Наук. думка, 1982. – С. 7-41.

18. Богогласник. Историко-литературное исследование. – К.: Типография университа Св. Владимира, 1918. – 344 с.

19. Материалы для истории старинной песенной литературы в Подкарпатской Руси. – Прага, 1934. – 345 c.

Кирилюк Валерій Михайлович,

Заслужений артист України,

доцент Державної академії керівних кадрів

культури і мистецтв

ТВОРЧІСТЬ МАРІЇ ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ

Народилася Марія Костянтинівна Адасовська (сценічний псевдонім – Заньковецька) 4 серпня 1854 року в селі Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії у сім’ї збіднілого поміщика Костянтина Костянтиновича Адасовського. Старовинний дворянський рід Адасовських бере свій початок із ХVII століття. Предки Марії Костянтинівни впродовж кількох століть перебували на військовій службі і їх імена були відомі в російській військовій історії.

Хоча Марія Костянтинівна була дворянського роду, проте не цуралася простих людей, то ж дитинство та юність Марії Заньковецької пройшли в оточенні сільських дітей. Великий вплив на становлення й розвиток її особистості мала няня на прізвисько Сухондиха, яка ще над колискою майбутньої великої актриси співала українські пісні, розповідала багато казок, дум, легенд.

Обдарована від природи Марія дуже рано почала читати та писати. Із шести років вона навчалася в Копилівці у приватній школі Арендаренка, потім навчалася в Ніжині у приватному училищі пані Шоу, де здобула початкову освіту. Продовжила майбутня актриса своє навчання у Чернігівському пансіоні пані Осовської [4, 21].

Ще будучи пансіонеркою, Марія Костянтинівна брала участь в учнівських виставах і звернула на себе увагу всіх учителів, які радили їй прохати своїх батьків віддати до театральної школи, але, за існуючими тоді поглядами і тенденціями традиційних дворян на акторів, про це не могло бути й мови.

Тернистим і нелегким був шлях Марії Заньковецької до театральної сцени. Дуже вразлива від природи, щедро обдарована артистичними й музичними здібностями, вона неухильно шукала можливість висловити думки й почуття, які сповнювали її.

Незважаючи на протидію з боку сім’ї, долаючи величезні труднощі, Марія Костянтинівна восени 1882 року остаточно перейшла на професіональну театральну сцену, яка принесла їй популярність і величезну славу.

У 1882 році Марія Заньковецька стала актрисою професіонального театру під керівництвом Марка Кропивницького в Єлисаветграді.

Дебют Марії Заньковецької відбувся 27 жовтня 1982 року, де вона виступила в ролі Наталки у п’єсі І. Котляревського “Наталка-Полтавка”.

Уже в перших сценічних образах вирізьблюється одна з рис творчості Марії Заньковецької: її героїні – безправні та знедолені селянки, скалічені, розчавлені суспільним ладом жінки. Найсильніші образи Заньковецької – постаті жінок, сповнені соціального протесту.

Марія Заньковецька була зразком і недосяжним ідеалом для тих, хто працював з нею разом на сцені, хто створював чудові сценічні образи й намагався досягти її рівня. Проте піднятись на таку височінь нікому не вдалося, навіть у театрі в корифеїв, хоча Марія Костянтинівна своїм неабияким талантом піднімала на вищий щабель всіх тих, хто виступав з нею на сцені.

Своєю чарівною грою Марія Костянтинівна захоплювала публіку в ролях Одарки (“Запорожець за Дунаєм”), Проні (“За двома зайцями”), її мистецьку досконалість засвідчували особливо ролі Харитини (“Наймичка”), Лучицької (“Талант”). А ще виступала в п’єсах “Лісова квітка”, “Суєта”, “Батькова казка”, “Нещасне кохання”.

Марія Заньковецька розкри­вала соціальний зміст кожного образу, виявляла психологічні глибини характеру персонажа. Так, у п’єсі “Глитай, або ж Павук” Марка Кропивницького вона розкрила драматичний талант у ролі Олени, майстерною грою переживаючи горе своєї героїні як своє власне.

Вона виступала на сцені з повною самовіддачею, не жаліючи для цього ні сил, ні нервів, їй була притаманна акторська етика, високе почуття власної гідності, глибока повага до людей.

Будучи універсальною і всебічно обдарованою актрисою, Марія Костянтинівна з винятковим успіхом грала і в комедійному репертуарі, створивши неперевершені образи Цвіркуньки (“Чорноморці”), Пріськи (“По ревізії”), Хотини (“Дурисвітка”), Тетяни (“Суєта”).

У комедійних ролях артистка чарувала глядачів легким, природним гумором, надзвичайною жвавістю рухів, грайливим словом, веселим сміхом і захоплюючою легкістю, пластичністю танців. Вона сміялася щиро й заразливо, тому глядачі вірили, що їй дійсно весело.

Справжнім святом мистецтва стали бенефіси Марії Заньковецької. У 1892 році закінчилося перше десятиліття Марії Заньковецької на професіональній сцені. Ювілейне вшанування її, яке відбулося в гостинній Одесі, підбило підсумок громадської і художньої діяльності актриси.

Не можна не звернути увагу на одну характерну деталь із творчої діяльності цієї видатної актриси. Будучи вже старою людиною, Марія Костянтинівна грала молодих. Часто артисти, маючи в своєму розпорядженні таку перевагу, як молодість, усе ж не вміли грати юних, не могли передати всього, що властиве молодості.

Марія Заньковецька ж у свої 60 років блискуче відображала молодість з усіма її багатобарвними почуттями. Звичайно, глядачі бачили, що стара людина грає молодий образ, але як яскраво, як переконливо, з якою жагою юності доносився він до глядачів, як глибоко зворушував і вражав шанувальників театру! І глядачам було тоді байдуже, чи стара, чи молода сама артистка, – надто сильною була її гра.

У 1907 році громадськість країни урочисто відзначала 25-річчя сценічної діяльності Марії Костянтинівни Заньковецької. Ювілейний спектакль відбувся в Києві 15 січня 1908 року. Ця дата збіглася з ювілеєм українського професіонального театру, заснованого чверть століття тому Марком Лукичем Кропивницьким.

До свого ювілею видатна актриса склала програму так, щоб глядачі могли її побачити в драмі, комедії й опереті. Перед Марією Костянтинівною постало надзвичайно складне завдання, яке було не під силу пересічному артистові, навіть щедро обдарованому. Адже такий репертуар вимагав від неї не тільки максимального фізичного і психічного напруження, а й максимального перевтілення, різкого переходу від однієї ролі до іншої, відмінної від попередньої не лише за віком і характером героїні, а й за жанром.

У 1907 році Марія Заньковецька стала працювати в театрі “Товариства грамотності” під керівництвом Миколи Садовського, який був також головним режисером і провідним актором. Цей театр було створено у Києві на базі ніжинського аматорського гуртка, що досяг значних творчих успіхів під орудою Марії Заньковецької.

Актриса з величезним успіхом виступала в п’єсах українських драматургів старшого покоління – Михайла Старицького (“Богдан Хмельницький”, “Зимовий Вечір”), Івана Карпенка-Карого (“Суєта”, “Житейське море”, “Сава Чалий”).

Упродовж свого творчого життя Марія Заньковецька працювала послідовно в театрах під керівництвом Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, Панаса Саксаганського, але найдовше – у театрі Миколи Садовського.

Марія Заньковецька любила молодь і завжди допомагала молодим артистам. Марія Костянтинівна терпляче й зовсім безкорисливо працювала з молодими акторами й актрисами, виправляла їхні хиби, давала багато цінних порад. Знаючи доброту, співчутливість і великі можливості Марії Костянтинівни, до неї за підтримкою, моральною й матеріальною, зверталося багато людей.

Працюючи в театрі з останніх сил, видатна актриса не відмовлялася від невеликих ролей, вносячи свою частку у створення зразкового національного театру. До кінця свого життя Марія Костянтинівна Заньковецька залишалася глибоким і переконаним реалістом. Вона ненавиділа фальш у мистецтві й рішуче боролася проти його різноманітних проявів. Підсолоджена романтика також була їй чужа.

У кінці 1921 року Марія Заньковецька через хворобу вже не могла виступати на сцені і хотіла назавжди піти з театру тихо й непомітно.

15 грудня 1922 року закінчилася сценічна діяльність Марії Заньковецької. Після цього лише 1923 року вона виступила як актриса кінофільму “Остап Бандура”, де грала роль матері, котра проводжає сина на фронт. І більше вже не брала участі в роботі ні театру, ні кіно, але продовжувала жити інтересами українського театру, його успіхами й проблемами.

4 жовтня 1934 року навік зупинилося зболене серце першої народної артистки України Марії Костянтинівни Заньковецької. Поховали видатну актрису на Байковому кладовищі поряд з Миколою Садовським.

У кінці свого життя Марія Заньковецька писала: “Озираючись на пройдений шлях, радію, що мала змогу віддати своє життя на користь рідному українському мистецтву та народній культурі” [11, 21].

Література

1. Бобир ія Заньковецька у колі діячів російської культури. – К, 1984. – С. 130.

2. Богомолець- Біографія ї. – К. – С. 64.

3. Дурилін ія Заньковецька. Життя і творчість. – К: Мистецтво, 1955. – С. 72.

4. Заньковецька іографія / : збірник. – 1937. – С. 196.

5. Лабінський М. Високе небо яскравої зірки // Культура і життя. – Б. р.в.

6. Мар’яненко І. О. Минуле українського театру. – К.: Мистецтво, 1953. – С. 166.

7. Пільгук І. І. Марія Заньковецька. – К., 1978. – С. 152.

8. Нове про Марію Заньковецьку // Культура і життя. – 1989. – 6 серпня.

9. Романицький театру / Збірник ­ковецька. – К.: Мистецтво, 1953. – С. 84.

10. Мої театральні згадки. – К., 1930. – С. 126.

11. По шляху життя. – Харків, 1935. – С. 186.

12. Станиславский сочинений. – К., 1960. – Т.7. – С. 517.

13. К Заньковецька. – К.: Мистецтво, 1937. – С. 176.

14. Народна артистка. – К., 1961. – С. 134.

15. Марія Заньковецька на шляху життя і творчості. Документи і спогади. – К.: Мистецтво, 1949. – С. 236.

Кислий Анатолій Олександрович,

кандидат філософських наук, старший викладач Чернігівського

державного педагогічного університету ім. Т. Шевченка

І. власовський про релігійну освіту

в українському суспільстві

Духовне багатство української нації, набуте під опікою Православної Церкви, потребує реконструкції в сучасному українському суспільстві, коли відбувається відродження релігійного життя, складаються умови для розвитку системи релігійної освіти, що шукає шляхи впливу на молодь з метою морального виховання на основі християнських цінностей. В цьому контексті необхідно глибоко й аргументовано дослідити широку та багатогранну, наукову й богословську проблематику, якою все своє життя займався І. Власовський.

Іван Федорович Власовський () – відомий науковець, церковний і громадський діяч. Здобув академічну духовну освіту, працював вчителем, директором гімназії, викладачем вищих навчальних закладів. Брав активну участь у національно-церковному житті. До його оточення в еміграції входять православні священики, які підтримували ідею незалежної України та самостійної церкви. Займаючись просвітницькою діяльністю, він значні зусилля спрямовував на збереження національної освіти, загальноосвітньої української школи, православних цінностей в основі навчально-виховного процесу.

Увесь час І. Власовський накопичує фактичний матеріал для головного дослідження свого життя – “Нарис історії Української православної церкви”. Робота написана на основі широкого використання першоджерел та архівних матеріалів Української церкви, особливо її зарубіжного періоду, свідком багатьох подій якого був І. Власовський. Праця має позитивні наукові й богословські відгуки та характеризується як ґрунтовна систематизована історія УПЦ, як цінний вклад у знання про духовну минувшину українського народу.