Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 11 )

Головні теми праць професора – джерела та становлення українського православ’я, значення церкви у формуванні культури, нації, державності, духовності українців. Він розкриває не лише історію створення та функціонування української церкви, а й аналізує сутність духовного багатства нації, сформованого в лоні православ’я, важливість національно-церковних ідеалів для утвердження незалежної України. Значну увагу І. Власовський приділяє вивченню та висвітленню освітніх проблем, просвітницької діяльності церкви і школи, роботи вчителів та викладачів, змісту навчально-виховного процесу в духовних та інших школах України, намагається повноцінно розкрити роль та значення релігійної освіти в житті українського суспільства.

Власовський І. вважає, що формування освіти на території України починається із запровадженням християнства в Київській Русі та з організацією церкви. Християнська церква за підтримки держави стає осередком народного виховання і освіти, що “і по змісту своєму й по характеру пройнята була церковно-релігійним духом” [1, т 1, 72]. Церква виступає основним наставником як священства, так і простих верств населення, використовуючи всі можливі форми і методи для навчання і виховання на основі християнської моралі. З огляду на потреби церкви і суспільства освіта набуває масового характеру.

І. Власовський високо оцінює діяльність перших вищих навчальних закладів – Острозької академії, Києво-Могилянської колегії (згодом Академії). Вони стали осередком розвитку науки, освіти, просвітницької та церковно-культурної діяльності для українського та інших народів. Академію вважає не спеціальною духовною, а загальноосвітньою школою благочестя, живим прикладом і зразком щирого православно-християнського життя. Отже, духовенство було тією силою, що здатна сформувати освітню систему.

До початку ХХ століття освітня система базувалась на релігійних засадах. Релігійна просвіта вважалась основною навчально-виховною діяльністю, яка задовольняла державний устрій і тому підтримувалась владою. Внаслідок поступової секуляризації освіта й наука відійшли з-під опіки церкви й стали головною турботою держави. Хоча світська освіта та наука витісняли давню школу з її церковним характером, але в основі виховання як духовних, так і світських навчальних закладів лежали християнські цінності.

Релігійні освітні заклади, які протягом століть вдосконалювались і наповнювались новим змістом, стали фундаментом освіти й духовності в українському суспільстві. Духовні семінарії І. Власовський називає “справжнім розсадником українства”. “Впродовж віків українська духовна верства була продуцентом і репрезентантом української національної культури під покровом церкви з її школами…” [1, т.3, 288]. З родин священиків, стін релігійної школи вийшли відомі письменники, історики, композитори, громадські діячі, тобто та еліта, яка формувала духовну культуру українського народу.

Зі встановленням радянської влади на території України стан школи та участь церкви в її розвитку визначав принцип “відокремлення школи від церкви”. “Церква, духовенство були усунуті по школах від виховання молоді, але школа не стала одночасно нейтральною щодо Церкви й релігії, а зайняла позицію смертельного ворога їх і почала прищеплювати дітям з раннього віку атеїзм, висміювати “попів”, “віруючих” [1, т.4, ч.1, 305]. Тривалий час існування суспільства без релігії в умовах державного атеїстичного експерименту в СРСР спричинив знищення релігійної освітньої системи.

Професор І. Власовський, аналізуючи історію взаємовідносин держави і церкви, дійшов висновку, що в інтересах українського народу, усього суспільства між церквою і державою повинна бути злагодженість, узгодженість діяльності у всіх сферах, в тому числі й освітній. Державну політику щодо освіти, релігії і церкви в Україні, на його думку, доцільно будувати на основі історії, традицій, світогляду українського народу, які базуються на релігійних моральних цінностях. Правова держава повинна високо цінувати морально-виховну роботу системи релігійної освіти і створювати належні умови для її діяльності. Він був переконаний у тому, що держава спільно з церквою багато зробить для виховання молодих поколінь – майбутніх громадян України.

Література

1. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви: в 4 т. – Репр. вид. Нью-Йорк. – рр. – К., 1998.

,

викладач дитячої школи мистецтв №5

РОЛЬ УКРАЇНСЬКИХ ЕТНОЛОГІВ У ЗАРОДЖЕННІ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ФОЛЬКЛОРИСТИКИ ЯК НАУКИ

Сучасні культуротворчі процеси вимагають все більшої уваги до того періоду, який знаменував перші кроки становлення фольклористики як науки. Адже саме первісний період виявляє основні тенденції і напрями її на багато десятиліть вперед.

Повертаючись у не таке вже й далеке минуле, ми помічаємо, що, як і нині, так і в кінці XIX – початку XX ст. в Україні відбувається значна активізація народної (низової) культури. А тому становлення української фольклористики як науки і бурхливий розвиток її на нинішньому етапі тісно пов’язане з розвитком гуманітарних наук загалом, коли на перший план все чіткіше висувається національна ідея.

Отже, повернення до джерел науки фольклористики та її творців не тільки актуальний, але й конче необхідний.

Загалом, перші етнографічні публікації з’являються ще в кінці XVIII століття. Одним із перших було “Описание свадебных украинских простонародных обрядов в Малой России и слободской украинской губернии” Григорія Калиновського (1777). А вже на початку XIX століття – відкриття 1805 року Харківського університету, 1809 року – першої гімназії в Києві та перетворенні її в 1811 році у Вищу гімназію, 1823 року – Ніжинської гімназії вищих наук князя Безбородька, 1834 року – Київського університету. Ці навчальні заклади стали осередками формування перших представників національної інтелігенції.

Так сталося, що від самого початку Харківський університет став на чолі просвітництва в Україні, водночас розгорнувши і видавничу діяльність. Незважаючи на чинність сумнозвісного “валуєвського” указу, вся періодика видавалася російською мовою, і все ж вона мала яскраво виражений національний колорит, що здійснювалося завдяки фольклорно-етнографічним розвідкам, опублікованим в них.

Наприклад, на сторінках журналу “Украинский вестник”, започаткованого в 1816 році, побачили світ наукові праці У. Срезневського, І. Кульжинського та інших дослідників. Всі вони утвердили тенденцію до вивчення народної творчості, що засвідчувало появу нового суспільства, нових поглядів, спрямованих на вивчення фольклору як на один із важливих чинників становлення національної ідеї.

Усі фольклорні матеріали, надруковані в “Украинском вестнике” та інших періодичних виданнях, склали три основні групи: 1) перекладні фольклористичні статті; 2) порівняльні статті, що базуються на загальнослов’янському матеріалі; 3) спроби досліджень українського фольклору.

Ці публікації підкреслили, що збирання народної творчості повинне мати науковий підхід, що допоможе пов’язати народну творчість з історичним минулим.

На тлі тогочасної періодики, що формувалася в Харкові, значне місце посідає альманах “Киевлянин” під орудою М. Максимовича. Виданий у 1840, 1841, 1850 роках, альманах поставив за мету вивчення літописних свідчень, грамот, універсалів, актів, листів, старовинних легенд, народних переказів і пісень Київської і Галицької Русі, тобто розгляд народної творчості в руслі культурно-історичної школи.

Крім праць М. Максимовича, в альманасі друкувалися твори П. Куліша, які уточнювали психологічне сприйняття і орієнтували на творче використання усної народної творчості.

Не залишається осторонь питань з функціонування фольклористики і західноукраїнська періодика. Особливо помітним явищем у науковій фольклористиці стає альманах “Русалка Дністрова”, на сторінках якого побачили світ наукові праці Д. Зубрицького, Я. Головацького, І. Михайлина та інших дослідників. Крім того, на сторінках альманаху публікувалися й автентичні фольклорні матеріали.

Аналізуючи матеріали, опубліковані в журналах, альманахах та газетах першої половини XIX століття, можна виділити чотири основні завдання, які окреслювалися тогочасними фольклористами:

1) потреба в збиранні та публікації зразків усної словесності;

2) необхідність класифікації зібраного матеріалу;

3) теоретичне осмислення окремих жанрів усної народної творчості;

4) утвердження ідейно-естетичних вартостей фольклору як джерела історичних досліджень та літературної творчості.

Потребу, а отже, і спробу класифікації неодноразово пропонували К. Сементовський, І. Срезневський, А. Метлинський. І хоча системи, запропоновані дослідниками, були досить загальними і недосконалими, все ж вони посідає певне місце в розвитку фольклористичної думки, засвідчивши спробу наукового підходу до народної творчості.

Простежуючи розвиток фольклористичної думки на її початковому етапі, можна помітити, що весь цей процес відбувався в період виникнення історичних потреб до вивчення історії, побуту, народної творчості України, і це склало три послідовності у становленні української фольклористики:

1) передумови до збирання та вивчення українського фольклору. На час виникнення періодики цей етап характеризувався появою перекладних фольклористичних статей, публікацією розвідок, що свідчили про поширення із Заходу романтичного світогляду з пильною увагою до народної творчості, загальних редакційних звернень до читачів, де виголошувалась потреба в народознавчих матеріалах (“Украинский вестник”, “Украинский журнал”);

2) публікація загальних підборок фольклорних записів, які вказували на відсутність критеріїв розмежування жанрів народнопісенних творів, групування науковців навколо періодичних видань та вироблення спільних завдань щодо розвитку фольклористики (“Украинский альманах”);

3) початок наукового осмислення усної народної творчості та вироблення методики її збирання. Ознаками цього етапу є поява перших класифікаційних систем фольклорного матеріалу, конкретних вимог щодо точності записів усної народної творчості, увага до окремих жанрів народної словесності, збільшення кількості записувачів (“Утренняя звезда”, “Русалка Дністрова”, “Ластівка”, “Сніп”, “Молодик”, “Киевлянин”, “Губернские ведомости”).

Опубліковані в періодиці фольклорні записи, коментарі до них, окремі статті та примітки вказують на існування у тогочасних фольклористів Західної й Східної України єдиного підходу до необхідності вивчення усної народної творчості, який характеризувався романтичним захопленням на хвилі українського національного відродження. Однак були певні відмінності в поглядах тогочасних учених щодо класифікації матеріалу.

Широке використання порівняльного аналізу фольклору слов’янських народів, спроби з’ясування витоків усної словесності, увага до міфології, пошуки принципів історизму в народній творчості вказують на становлення міфологічної та культурно-історичної шкіл у науці про усну словесність.

Загалом першу половину ХІХ століття у фольклористиці можна назвати періодом наукового становлення з виробленням методики збирання та класифікації уснопоетичного матеріалу.

Література

1. Статьи и рецензии // ПСС. – М.: Изд-во Академии Наук СССР, 1954. – Т. 5. – С. 176-178.

2. Історія української преси. – К.: Наша культура і наука, 1999. – 368 с.

3. О простонародных песнях (Из “Календаря Львовского” (Pielgrzym) на 1823 год) // Вестник Европы. – 1827. – Ч. 154. – № 11. – С. 191-201.

4. Із статті Я. Головацького “Розправа о язиці южноруськім і його наріччях” // Русалка Дністрова: Документи і матеріали / АН УРСР. Інститут сусп. наук та ін., упоряд. Ф. І.Стеблій та ін.; Ф. І.Стеблій (відп. ред). та ін. – К.: Наук. думка, 1989. – С. 276-277.

5. Киевлянин / Под ред. М. Максимовича. – К., 1840. – Кн. 1. – 256 с.

6. Некоторые замечания касательно истории и характера малороссийской поэзии // Украинский журнал. – 1825. – № 1. – С. 43-54; № 2. – С. 89-101; № 3. – С. 178-186.

7. Між Гоголем і Шевченком. – К.: Час, 1998. – 256 с.

8. Михайлин І. Історія української журналістики. – Xарків: ХІФТ, 2000. –279 с.

9. Матеріали з української літератури та співробітники альманаху “Сніп” 1841 р. // Записки історико-філологічного відділу ВУАН. – 1928. – Кн. XIX. – С. 205-214.

10. Славянская мифология // Украинский вестник. – 1817. –Ч.6. – С. 3-24; 141-151.

11. Взгляд на памятники здешней (украинской) народной словесности // Полтавские губернские ведомости. – 1845. – № 17. – С. 187-189.

12. Про збирачів українських пісень//Записки історико-філологічного відділу УАН. – 1927. – Кн. ХШ-ХVІ. – С. 76-82.

13. Федченко іали з історії української журналістики. – К.: Вид-во КДУ ім. Т.Шевченка, 1959. – Вип. 1: Перша половина XIX ст. – 338 с.

14. Объявление // Украинский вестник. – 1818. – Ч. 12. – С. 124-129.

15. Початки слави української народної пісні в Галичині. – Львів, 1927. – 37 с.

Копитко Ганна Юріївна,

аспірантка Державної академії керівних кадрів

культури і мистецтв

ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ЦЕРКОВНОГО СПІВУ

В РІЗНІ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ЕПОХИ

Для розуміння впливу традицій культурно-історичних епох на розвиток та побутування українського церковного співу постала нагальна потреба розглянути його історію в контексті кожної конкретної епохи.

Поява церковного співу відбулася в епоху середньовіччя. У Київську Русь християнство прийшло наприкінці Х сторіччя, і з цього часу Київ стає релігійним центром країни. Саме тут і відбувалося засвоєння багатих традицій візантійського церковного співу, поступово формувався старокиївський монодичний (одноголосний) спів.

Дух і ідея християнства надали зміст і розвиток тим культурно-освітнім і мистецьким цінностям, що зароджувалися і кристалізувалися в нових формах релігійного життя. Це стосується також і розвитку музичного мистецтва, а особливо розвитку церковної музики.

Відповідно до світоглядних потреб епохи спів був одноголосний, декламаційного характеру, а ритм слова надавав ритму музиці. Основним жанром цього періоду є сакральна монодія або гімнографія, тобто церковний спів в одноголосному нотному записі. Гімнографія була важливим компонентом богослужіння і вносила яскраву емоційну барву в обрядові християнські форми. На русько-українському ґрунті візантійські церковні співи тісно переплелися з місцевими пісенно-прославними жанрами (колядками, піснями-хвалами, билинами), і вже в княжу добу виникає власний музично-поетичний стиль, який став першим етапом формування національної професійної музики писемної фіксації.

Церковний спів розвивався у двох основних напрямках. З одного боку, функціонування церков з невеликою кількістю парафіян зумовлювало зменшення числа служб і звуження використовуваного на практиці церковно-пісенного репертуару. Через це широкі співочі верстви швидше реагували на місцеву пісенність й вносили її елементи у церковні жанри. З іншого, у великокняжому та митрополичому оточенні культивувалися насамперед грецький та болгарський церковні співи, що відображало грецьку чи болгарську (або ширше, балканослов’янську) культурні орієнтації. Їхній синтез, примножений власними пісенними здобутками, дав поштовх для формування національного стильового напряму.

Поступово на зміну середньовіччю приходить епоха відродження з новим естетичними поглядами і нормами. Середньовічна культура вже не могла задовольнити нових потреб української громадськості. Уже наприкінці XV століття в Україні з’явилася велика потреба в розвитку науки, освіти, мистецтва. Нова епоха характеризувалася поверненням інтересу до античного світу, гуманізацією, усвідомленням свободи волі людини.

Настання нової епохи сприяло еволюції в українській церковній практиці, яка відбувалась не кількісним, а якісним шляхом, тобто за рахунок музично-стильових перемін. Відбувається посилення інтересу до святкових і найурочистіших піснеспівів, які наповнюються новим мелодичним змістом, збагачуються місцевими елементами.

Носіями нової музичної стилістики й естетики були численні південнослов’янські емігранти, серед яких бачимо київських владик Кипріяна та Григорія Цамблака, добрих знавців церковного співу.

Недільні (воскресні) піснеспіви Октоїха збагачуються пісенною мелодикою, наповненою фольклорними інтонаціями. Найяскравіше мелодичне опрацювання отримують вечірні богородичні пісні — так звані догматики, які витворили виняткову мелодичну єдність на всьому українському етнічному просторі.

Ймовірно, що саме у цей період у церковній музиці народжуються ранні форми багатоголосся, що за пізнішими джерелами відомі як строчний спів і демественний (найдавніше свідчення про демественний спів належить до 1441 року). Вже у першій половині XVI століття в Україні був багатоголосний спів. Це був так званий “строчний” спів, який записувався трьома рядами крюків над словами, причому середній голос, так званий “путь”, вів мелодію наспіву, а два інші, вторюючі, називалися “верх” та “низ”. До тих трьох голосів долучався інколи четвертий, що був немов варіацією чи фігурацією основних трьох голосів.

Невеликі парафії, опановуючи необхідний церковно-пісенний репертуар, спрощують і скорочують його, наповнюють місцевими мелодичними рисами. Це сприяло демократизації церковного співу, наближало його до широких потреб і можливостей, прискорило національний стилеутворюючий процес. Церковне співоче мистецтво помітно демократизується, на що впливало зростання нової міської свідомості, реформаційні рухи, толерантність до західної культури. Музичне мистецтво набуває нових рис і прагне вдовольнити релігійну й естетичну свідомість нового часу. Стриманий і навіть суворий тонус попередньої епохи наповнюється святковою радістю, що стрімким потоком ринула в Україну під час так званого другого південнослов’янського впливу.

Ренесансний за своїм стилем, формою та образністю болгарський наспів активно взаємодіяв з місцевими музичними інтерпретаціями тих самих текстів. Запозичені зразки відзначались яскравим мелодійним розвитком, рельєфною метроритмікою, чіткістю та випуклістю форми, багатим спектром суто музичної образності, яка здатна була передати урочистість і граціозність, образи, які були нетипові для руського наспіву, епічного й монументального за своїм характером.

Наступна епоха просвітництва в мистецтві складалась з таких напрямів як бароко, рококо та класицизм. Протягом другої половини XVII-XVIII століть виникли і розвивалися нові пісенні фольклорні жанри: героїчний епос – думи та історичні пісні, розквітає різноманітна лірика, балади. Сформувалася багатоголоса церковна музика барокового стилю. В Україні цей спів називали партесним (від лат. раrs – частина, партія).

Партесний концерт – новий етап розвитку в галузі вокально-хорової музики. Своїм художнім рівнем та професійною майстерністю український партесний концерт не поступався ранньобароковій польській та західноєвропейській церковній музиці. Він є одним з найвидатніших здобутків цього періоду української культури, який називають “золотою добою”. У цей час в українській професіональній музиці з’являються авторські партесні твори і формується українська композиторська школа. Важлива роль у музичній культурі цього періоду належить кантовому жанрові.

У другій половині XVIII століття укріплювалась українська композиторська школа. В цей час творили такі видатні композитори як М. Бортнянський, Д. Березовський, М. Ведель, що стали класиками, а також С. Дегтярьов, В. Трутовський. В українській музиці в цей час відбувається зміна стильової ситуації. У творчості композиторів з’являються нові тенденції, що були характерні для західноєвропейської музики “передкласичного періоду” (ознаки галантного стилю з виділенням чуттєвого начала), а також деякі особливості раннього і зрілого класичного стилю, який формувався в цей час. Оновлюється духовна музика і виникає духовний циклічний концерт нового стилю (Класичний хоровий концерт, утвердження та розквіт якого пов’язані з творчістю М. Бортнянського). У ньому посилюються зв’язки зі світським мистецтвом, з’являється нова якість образності з яскравішим відтворенням емоційних переживань.

Поруч із “партесним” співом з XVI – XVIII століттях існувала також і інша форма церковної музики, яка не пов’язана з іменем якогось конкретного композитора, а своєю одноголосною, мелодійною формою зближується до форми народної пісні. До цієї напівнародної форми належать релігійні канти і псалми. Канти та псалми зокрема зустрічаються в “Богогласниках”, цебто збірках духовних пісень із нагоди Різдва, Великодня та інших свят, котрі призначені були для виконання поза церквою.

У XIX столітті змінюється стильова ситуація, відбувається перехід від класицизму до романтизму, який в Україні став формою національно-культурного відродження. Відображення цього явища є у хоровій творчості М. Вербицького, П. Сокальського, С. Воробкевича, у більшості жанрів творчості М. Лисенка, який підсумував досягнення попередників і розпочав нову епоху в розвитку національної музичної культури. Творчі й естетичні засади М. Лисенка, національний стиль його музики справили значний вплив на його послідовників – К. Стеценка, М. Леонтовича, Я. Степового, О. Кошиця, С. Людкевича, О. Ніжанківського, Д. Січинського, Ф. Колессу та ін.

Поряд з цим необхідно відмітити, що фактично все XIX сторіччя проходить під знаком панування Придворної Співацької Капели. Cпостерігається відокремлення церковної влади від керівництва і спрямування богослужбового хорового співу. Лише в монастирях продовжуються богослужбово-співоча уставна традиція, а також більшою мірою ця традиція зберігається у старообрядців.

У ХХ столітті секуляризаційний процес, який так енергійно проводився Придворною Капелою, продовжувався. Проте посилилося і поглибилось вивчення історії та археології руського богослужбового співу. Внаслідок цього посилилася також стилістична реакція проти іноземних впливів й серед композиторів, які писали для церковних хорів. Поступово народжується, а потім й посилюється бажання використовувати й вивчати природно руські богослужбово-співочі джерела та пошук засобів відтворити корінні руські богослужбові наспіви в багатоголосній хоровій формі, не наслідуючи при цьому західної церковної або світської музики.