Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 27 )

Окрім цукроваріння, П. Чубинський опікувався також розвитком музичної культури при підприємстві. Щоб згуртувати та пожвавити інертне життя суспільства в Городищі, він влаштовував вечірки, бали з музикою, вистави, в яких і сам постійно брав участь [16]. Щодо вистав, то він прославився роллю Возного в “Наталці Полтавці” І. Котляревського. Про те, що П. Чубинський був досить вправним музичним організатором, говорить запис , де останній дає чітку характеристику його діяльності: “А коли в оркестрі, зібраному й створеному Чубинським, все, налагоджене за планом головного диригента цього оркестру, ішло як по маслу, виконуючи всі дрібні нюанси, ним указані, сам диригент зникав з очей або ж був мовби стороннім глядачем чи слухачем. Таким він був після організації якогось спектаклю…” [15].

Той факт, що в зібраному оркестрі при мануфактурі дотримувались, як зазначив , “дрібних нюансів”, говорить нам про достатньо високий музичний рівень виконавців, що є відображенням загального як музичного, так і культурного стану даного регіону.

Все подальше творче життя П. Чубинського буде тісно пов’язане з іменем В. Симиренка, саме за допомоги якого було збагачено праці експедиційних досліджень П. Чубинського (подарував досліднику альбом фотознімків “побутової обстановки”, які виконав фотограф ). В. Симиренко зробив свій вклад до вивчення надбань українського етносу, зокрема населення Черкащини з її культурними особливостями та традиціями.

Новим етапом розвитку театрального мистецтва Сидорівки стають 90-ті роки ХІХ століття. Запис 1892 року в одному з часописів свідчить: “Наталку-Полтавку було поставлено в селі Сидорівка Київської губернії Канівського повіту на сахарні Симиренка” [4]. Учасниками спектаклю були люди з різною освітою та соціальним станом. Це була частина місцевої інтелігенції, але переважну більшість трупи все ж таки складав простий люд. Власними силами було організовано й інструментальний колектив, за допомогою якого відбувався музичний супровід театральних постанов.

Театральні дійства проводилися в малопристосованому для концертних виступів приміщенні. Спеціальна будівля була відсутня, отже, театральною сценою була звичайна казарма, розташована на території цукроварні. “За тиждень казарма перетворилась в справжнє театральне помешкання зі сценою, завісою, лавкою і навіть ложами”, читаємо в архівних документах Симиренків [13]. Її художнім оформленням займався місцевий художник Силенко, який створював театральні декорації за допомогою олійних фарб. Гримерами виступали самі учасники аматорського театрального колективу – чепурилися всіма можливими засобами, прикрашали себе в найкраще вбрання, перуки кріпили навіть на клей.

Дійсно, аматори-початківці мали численні перешкоди щодо своїх виступів, головними з яких була відсутність театральної освіти та реакція непідготовленого глядацького кола до такого виду діяльності. Та все ж попри різні перестороги театральний виступ мав успіх, викликаючи неабияке задоволення у глядачів [4].

До репертуару колективу входили такі п’єси як “Наталка-Полтавка”, “Сватання на Гончарівці”, “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”, “Старі до молодих не пригортайтеся”, “Дай серцю волю”, “Розумний та дурень”, “По ревізії” [6;7]. Примадонною даної театральної трупи була дочка сусіднього поміщика Ольга Трегубенко, яка мала професійні вокальні задатки, виконуючи у виставі головну роль – роль Наталки-Полтавки.

Звісно, успіх виступу колективу багато в чому залежав і від рівня професійності режисера. Саме таким і був Й. Руденко, який стояв на чолі сидорівського театру. Дякуючи його театральній майстерності, аматорський колектив крок за кроком робив рішучі спроби в бік вдосконалення своєї професійної майстерності на терені інструментального, вокального та театрального виконавства. Окрім режисури, Й. Руденко виступав ще і в ролі головного редактора місцевого журналу.

Даний колектив став тією віхою в історії українського театру, яка ознаменувала початок розвитку професійного напрямку театрального мистецтва, адже серед артистів-аматорів, які брали участь у виставах, до виступів частково залучалися і професійні актори. Так, під час свого навчання, в період літніх канікул, один із синів Руденків – Іоля організовував в Сидорівці великі театральні трупи за участю М. Старицького, в ролі головного режисера, та плеяди відомих театральних артистів таких як М. Заньковецька, Г. Затиркевич, Борисоглібська, М. Садовський.

У проведенні детального аналізу музично-інструментального, хорового та театрального виконавства Черкащини періоду, який сягає доби маєткового музикування, нами зроблено висновки: маєткова культура регіону і зокрема помістя Симиренків, як унікальне явище відродження духовної спадщини Черкащини ХІХ століття, відіграла надзвичайно важливу роль в становленні та розвитку її професійних засад музично-інструментального та театрального мистецтва, створено фундаментальне підґрунтя для розвитку культурно-освітньої системи регіону; зроблено потужні кроки в розвитку індустріального, економічного, та культурного аспекту Черкащини.

Література

1. Антонович Д. Триста років українському театру // ЦДАЧО. – Ф. 5799. – Оп. №1. – Сп. №32

2. Антошко М. Музично-театральне мистецтво Поділля кінця – ХІХ початку ХХ ст. в контексті українського відродження // Теоретичні та практичні питання культурології: [зб. наук. статей]. – Вип. ХХV. – Частина ІІІ. – Мелітополь, 2008. – 182 с.

3. Гармель О. Музика в українських маєтках XVІІІ–ХІХ століттях // Музика. – 1998. – № 3. – С. 26-27.

4. Грінченко Г. Народний театр. – Л.: Вісник, 1900. – ЦДАЧО. – Р. 5799. – Оп. №1. – Сп. №32.

5. Дузь-Кретченко. Спогади Оксани Макарівни Дузь-Кретченко про Василя Федоровича і Софію Іванівну Симиренки // Сідней. – 1959. – ЦДАЧО. – Р. 5799. – Оп. №1. – Сп. № 32.

6. Киевское слово. 11.01.1897. – № 000. – ЦДАЧО. – Р. 3990. – Оп. №2. – Сп. №91.

7. Киевское слово. 24.01.1897. – № 000. – ЦДАЧО. – Р. 3990. – Оп. №2. – Сп. №91.

8. Косян В., Паламарчук Г., Поляничко О., Чумак К. Тарас Шевченко. – К.: Рад. шк., 1991. – 334 с.

9. Козиміров О. Український аматорський театр. – К.: Мистецтво, 1965. – ЦДАЧО. – Р. 5799. – Оп. №1. – Сп. №32.

10. Листування Храбана Г. Ю. з краєзнавцем Криштовським В. С. 11 серпня 1964 // ЦДАЧО. – Р.5799. – 28-32 с.

11. Листування Храбана Г. Ю. з краєзнавцем Криштовським В. С. – Умань. – 29 вересня. – 1971. – ЦДАЧО. – Р. 5799. – 28-32 с.

12. Листування з краєзнавцем Криштовським В. С.// ЦДАЧО. – Р.5624. – Оп. 1 . – Сп. 123.

13. Сторінки минулого. – Видання української православної церкви в США, 1966. – ЦДАЧО. – Р. 5799. – Оп. №1. – Сп. №32.

14. Чередниченко Д. Чесному роду хай не буде переводу // Жива вода. – 2.02.1995. – ЦДАЧО. – Р. 5779. – Оп. №1. – Сп. №32.

15. Чередниченко Д. Павло Чубинський. – К., 2005. – 374 с.

16. Родина Симиренків // ЦДАЧО. – Р. 5799. – Оп. №28. – Сп. №32.

Войтова Людмила Володимирівна,

аспірантка Уманського державного

педагогічного університету ім. П. Тичини

РОЛЬ С. Т. ШАЦЬКОГО В ЗАПРОВАДЖЕННІ КРАЄЗНАВСТВА

У НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНИЙ ПРОЦЕС ШКОЛИ

Значну роль у розвитку шкільного краєзнавства відіграла наукова та педагогічна діяльність видатного вченого, педагога-експериментатора, активного учасника реформування народної освіти та школи Станіслава Теофіловича Шацького, ім’я та педагогічна спадщина якого на довгі роки були забуті через заборону радянського уряду.

Виховна система вченого складалася в процесі дослідної та експериментальної роботи, у зв’язку з чим він міг визначити основні принципи освіти, навчання і виховання дітей та молоді. Головними об’єктами наукової діяльності вченого була дитина з оточуючим її світом, Особливим етапом його наукової та педагогічної діяльності було керування “Першою дослідною педагогічною станцією” народної освіти Наркомосу з двома відділеннями: сільським (Калузька губернія) і міським (Москва). Станція об’єднувала декілька дошкільних закладів, школи І та ІІ ступеня і трудову колонію “Бадьоре життя”.

В основу діяльності дослідної станції було покладено провідний принцип навчання та виховання учнів 20–30-х років ХХ століття, що базувався на комплексі – “життя дитини й оточуюче її середовище”. вважав, що навколишнє середовище, економічні, побутові і культурні явища мають винятковий вплив на розвиток дитини. У навчально-виховному процесі дослідної станції досить важливим було залучення дітей та молоді до вивчення місцевого краю, що в свою чергу сприяло ліквідації дитячої бездіяльності, яка, за переконанням педагога, негативно позначалася на формуванні особистості [1].

Великого значення у своїй педагогічній діяльності надавав введенню у навчально-виховний процес школи комплексних програм, розроблених Державною вченою радою (ДВР) у 1922–1923 роках. Він відзначав, що ідея комплексності – це виховна робота над мисленням дитини, яка повинна призвести до того, щоб у дитини поступово формувалося вміння орієнтуватися в оточуючому, складалося певне світоспоглядання, щоб вона привчалася діяти в оточуючому середовищі, щоб головні явища, з якими діти зустрічаються, явищами людської праці та її зв’язком з суспільним будівництвом, з одного боку, і силами природи, якими вона оволодіває, з іншого, були б їй зрозумілі [2, 75].

Значну роботу провів у напрямку дослідження процесу запровадження комплексних програм ДВР у різних школах. З приводу цього він відвідав чимало навчальних закладів. Результати його відряджень показали, що справа їхнього введення у навчальний процес була на початковому етапі, внаслідок чого у вченого склалося враження, що пояснювальних записок до них ніхто не читав і весь навчальний рік вчителі працювали не над створенням трудової, а ілюстративної школи [3, 306]. Оцінюючи вчительську роботу з підготовки до впровадження програм ДВР, С. Шацький відзначав і позитивні результати – їм вдалося зібрати велику кількість краєзнавчого матеріалу.

У працях “Про роботу над програмами” та “Програми ГУСа і суспільна робота” писав про комплексні програми, які так і не змогли прижитися у школах. Причину цього він вбачав у великій кількості перешкод для їхнього упровадження, серед яких визначає такі: недостатньо чітке розуміння суті комплексних програм; непідготовленість вчителів до їхнього використання; перевантаження, велика кількість матеріалу, з якими ні вчитель, ні учні не могли впоратись. Наступний недолік – відсутність будь-якої допомоги вчителю, його недостатнє інструктування. До недоліків він відносив також і недостатній зв’язок з трудовим життям дітей, переоцінку дитячих і учительських сил. Звертав увагу і на становище школи 20–30-х років ХХ століття: бідність, нестача літератури, матеріалів. Для усунення хоча б окремих недоліків, на переконання педагога, потрібно було: розуміти комплексну систему як систему пов’язаних між собою занять; ввести систематичне повторення попереднього матеріалу і вправляння у навиках, пов’язаних з попередніми темами; ввести життєві, практичні роботи учнів [3, 338; 4, 350–351].

Учений звертав увагу на те, що у комплексній системі є багато незрозумілого через невелику кількість літератури з цього питання. Достатня підготовка вчителя, на думку , відіграє важливу роль у проведенні занять за комплексною системою, але, крім цього, він має використовувати у своїй роботі ще й допоміжні засоби. Ними мають бути відповідні книги, приблизно п’ять або й навіть шість паралельного змісту. З них вчитель обере відповідний матеріал для проведення шкільних занять. Тому він пропонував учителям на курсах перепідготовки власними зусиллями зробити для себе посібники. Літній час, за порадами , вчитель мав використати з користю і забезпечити себе краєзнавчими посібниками для зимових занять. Це було головним моментом у підготовці та перепідготовці вчителя, який мав практичний результат.

В основі вивчення місцевого краю, на думку , повинні бути такі форми краєзнавчої роботи, як спостереження, екскурсії. Вони, на його переконання, мають обов’язково проводитися з учнями під керівництвом вчителя. Досить важливим етапом при проведенні екскурсій, як зазначає Станіслав Шацький, є не тільки зібрання краєзнавчого матеріалу, а і його систематизація.

Отже, наукова та педагогічна діяльність характеризувалася узагальненням теоретичних положень та практичним впровадженням краєзнавства у навчально-виховний процес школи.

Література

1. Шацкий  сочинения: в 4 т. / . – М.: Просвещение, 1964. – Т. 3: Живая работа. – 1964. – 492 с.

2. Шацкий  сочинения: в 4 т. / . – М.: Просвещение, 1964. – Т. 3: Опыт увязки формальных навыков с комплексными темами. – 1964. – 492 с.

3. Шацкий  сочинения: в 4 т. / . – М.: Просвещение, 1964. – Т. 2: Опыт применения программ ГУСа в школах І ступени. – 1964. – 476 с.

4. Шацкий  сочинения: в 4 т. / . – М.: Просвещение, 1964. – Т. 2: Программы ГУСа и общественная работа. – 1964. – 476 с.

Гаврилко Ніна Анатоліївна,

здобувач Київського національного

університету культури і мистецтв,

старший викладач Державної академії

керівних кадрів культури і мистецтв,

член НСХУ

ІВАН-ВАЛЕНТИН ЗАДОРОЖНИЙ – ВИДАТНИЙ ХУДОЖНИК

З 14 жовтня по 1 листопада 2008 року у галереї мистецтв ім. Олени Замостян Національного університету “Києво-Могилянська академія” репрезентовано персональну виставку Івана-Валентина Задорожного (1921–1988), присвячену 20-й річниці від дня смерті художника. Цього року виповнилося б йому 87 років. Виставка додає нові риси творчості художника: тут представлено живописні твори, гобелен, фото монументальних робіт, скульптуру, ескізи гобеленів та станкових живописних творів, графічні роботи, – все, що змогла зберегти від знищення дружина художника (у 1974 році, “самоочищуючись”, він знищив майже весь свій доробок, щоб почати писати у новій манері).

Cьогодні, досліджуючи творчість художника, в першу чергу треба говорити про І.-В. Задорожного, як про велику, унікальну особистість. Особливість його подвижництва полягає в тому, що він прагнув збудити “мислячу силу” свого народу, підняти в людині все краще, закладене природою, і розвивати, долучати до цінностей вищих і вічних. Багато поганих і добрих слів чув він на свою адресу, але вони не впливали ані на натхнення, ані на творче самопочуття через ігнорування стереотипів соцреалізму. У майстра не було жодної персональної виставки за життя, протягом 20 років Спілка художників не придбала жодної його роботи, і лауреатом Шевченківської премії він став посмертно. Жив в умовах жорстоко ідеологізованого існування, але ніколи не поступався офіційному тискові. Його творчість пройшла випробування часом, бо в її основу художник заклав архітипний код славнозвісної української культури (усвідомлення скіфської, трипільської, києво-візантійської традицій). У скульптурних зображеннях – пластичний феномен минулих епох як дохристианських часів, так і за часів христианства.

З 1969 року кияни мали змогу милуватися монументальними роботами майстра: вітраж “ і народ” у головному корпусі Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка (15 кв. м) (у співавторстві); вітраж на верхній станції київського фунікулера – 20 м кв.; зал “Скіфія” у мотелі - кемпінгу “Пролісок”, різьблення, червоне дерево, 40 м кв.; зал “Братина” у готелі “Либідь” (на сьогодні, на жаль, його вже немає). З 2002 року у галереї мистецтв Києво-Могилянської академії відкрито меморіально-художній музей Івана-Валентина Задорожного “Хата”. Експозиції змінюються, презентуючи живописні полотна художника, графічні роботи, скульптуру, етюди, ескізи гобеленів, вітражів, фотографії монументальних творів з різних міст України. На другому поверсі галереї презентовано гобелен “Кий”.

Художник очолив українську школу монументального мистецтва, і зараз в мистецьких учбових закладах студенти монументальних відділень навчаються на унікальних прикладах – творах І-В. Задорожного, який у живописні полотна він переносить мову монументального мистецтва. Він запропонував поняття високого стилю. Кажуть, якщо вирізати будь-який шматочок художнього твору, то він буде стилістично витриманий. У 70–80 роки майстер написав серію портретів українських діячів, які стали славою і гордістю України: Григорій Сковорода, Юрій Кондратюк, Левко Симиренко, Роксолана (Настя Лісовська), Максим Березовський, Ярослав Мудрий, Аліпій, Маруся Чурай, М. Примаченко і П. Ганжа, Аттіла, Петро Могила та інший.

Його місце – у Пантеоні найбільш довершених художників сучасності.

івна,

кандидат історичних наук, професор

Державної академії керівних кадрів

культури і мистецтв

РОЛЬ ВИДАТНИХ МИТЦІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

У РОЗВИТКУ АМАТОРСЬКОГО МИСТЕЦТВА В УКРАЇНІ

У соціально-культурному житті всієї Російської імперії наприкінці ХІХ – початку ХХ століття спостерігався вибух творчої снаги, і Україна в цьому процесі не стояла осторонь. Те, що з’являлося в науці, літературі й мистецтві Росії в цілому, та України зокрема, гідно перегукувалося з аналогічними зрушеннями в Західній Європі.

У ті часи аматорське мистецтво як самостійна гілка мистецтва заявило про себе у повний голос. Йому вже властиві такі риси, як демократизм, масовість, свобода творчого виявлення, мистецька майстерність провідних колективів, а також високий рівень організації, тісний зв’язок із широким загалом і відображення його духовно-естетичних смаків і запитів. Все це давало можливість впливати на загальнокультурну ситуацію в українському суспільстві і сприяти розвиткові мистецтва професійного.

На початку ХХ століття спостерігається подальший розвиток аматорського мистецтва в Україні, особливо сценічного. Спочатку це були окремі гуртки, що складались із інтелігенції, студентства та дрібної буржуазії. Часто лідерами цього руху стають представники учительства, земські діячі. Згодом серед аматорів все більше стає робітників і селян, котрі жадібно потягнулися до знань, до мистецтва. Вони беруть активну участь у драматичних гуртках, хорах, оркестрах та інших видах аматорської творчості – колективної чи індивідуальної, виявляючи при цьому власну ініціативу в їх організації.

Проте більш високі і складні форми аматорського мистецтва привносяться в середовище трудящих мас ззовні – його творчі, організаційні основи, складний репертуар, методика роботи тощо формувалися спочатку особами, що отримали спеціальну підготовку або мали певні фахові знання. Перероблюючи фольклорні форми творчості, запозичуючи досвід “інтелігентського” аматорського мистецтва, а також враховуючи організаційно-творчі здобутки професійного мистецтва, представники передової інтелігенції формували аматорське мистецтво. З’явилися творчі сили, що попри урядові репресії досягли насправді високих здобутків.

Провідними центрами театральної і музичної культури були Київ і Харків, де працювала ціла плеяда діячів українського та російського мистецтва. В Єлизаветграді і Полтаві розгорнули діяльність М. Кропивницький та брати Тобілевичі, в Ніжині – М. Заньковецька. Чернігів відомий славними традиціями аматорського театру Л. Глібова, О. Марковича, С. Носа та В. Лободи. У цих містах діяли культурні осередки як професійного, так і аматорського мистецтва. На базі аматорських театрів створювались професіональні театри, до яких потім тяжіли аматори як до своєрідних шкіл сценічної майстерності.

Заходами прогресивних діячів культури, що були об’єднані Полтавським товариством письменності, за активною участю М. Кропивницького, Панаса Мирного та В. Короленка у січні 1901 року в Полтаві відкрився Народний будинок імені М. Гоголя, на сцені якого здобув визнання глядачів Полтавський аматорський театральний колектив. Безкорислива творча допомога М. Кропивницького сприяла мистецькому зміцненню гуртка. Саме на базі цього колективу та колективу ніжинських аматорів під керівництвом М. Заньковецької у 1906 році М. Садовським було створено перший стаціонарний український театр з постійним місцем перебування в Києві.

М. Кропивницький самовіддано працює з обдарованою молоддю, внаслідок чого виникає кілька селянських театрів на Полтавщині, слідом за ними і на Чернігівщині та Київщині. Ці театри не поступалися багатьом професіональним театральним трупам, а іноді навіть перевершували їх добором репертуару [2; 3; 4].

У Харківському народному будинку, що мав театральне приміщення із залом на 900 місць, по черзі показували вистави місцеві аматорські театри – український, яким до 1906 року керував Г. Хоткевич, та російський, очолюваний до 1915 року Георгієм Алексєєвим (рідним братом іславського). На сцені цих перших в Україні народних будинків поряд з аматорами виступали найкращі театральні сили того часу.

Посилило свою діяльність і “Попечительство про народну тверезість”, яке на спеціально асигновані урядом кошти теж почало споруджувати народні будинки. Виникають численні гуртки при чайних. Поява сотень чайних, пристосованих аматорами для потреб сцени, сприяла розвиткові аматорського мистецтва. Утворилися своєрідні стаціонарні театри, які діяли систематично протягом багатьох років, обслуговуючи певний район великого міста або жителів невеликих міст, містечок, робітничих селищ і великих сіл.

Драматичний гурток шулявської чайної входив спочатку до новоствореного народного театру видатного митця і педагога М. Старицького, який до цього довгий час керував аматорськими театрами в Києві. Після вистави “За двома зайцями”, що була поставлена в 1898 році і пройшла з надзвичайно великим успіхом, М. Старицький поступово передає основний тягар на плечі своєї доньки – М. Старицької, яка згодом і стала керівником цього колективу.

Відомо, що про музичне оформлення деяких вистав аматорського гуртка шулявської чайної дбали М. Лисенко, К. Стеценко та О. Кошиць, які підключали до участі у виставі університетський хор і брали на себе роботу з постановки сольних співів. К. Стеценко, працюючи на той час семінарським учителем співу, також активно допомагав робітничому аматорському театру новозбудованого народного будинку на Лук’янівці. А видатний український художник М. Пимоненко створював ескізи декорацій і малював задники з чарівними краєвидами українського села до вистав аматорських театрів при шулявській та деміївській чайних “Попечительства про народну тверезість”.

Музичне життя України, зосереджуючись на аматорському виконавстві як основній формі музикування, активно функціонує як в індивідуальних, так і в колективних, організованих формах, а саме – хорових та оркестрових гуртках і товариствах. Організаторами аматорських колективів були, як правило, люди музично обдаровані й освічені. До того ж, навколо цих прогресивно спрямованих товариств і гуртків, окрім аматорів мистецтва, часто об’єднувались письменники, музиканти, артисти. Офіційні й неофіційні хорові програми звучали на концертах, музичних і літературно-музичних вечорах, а також на традиційних рекреаціях, які відбувалися щороку у травні на мальовничих київських схилах, а також в інших містах України.

Історія залишила нам відомості про значну кількість аматорських музичних колективів. Одним із найвідоміших аматорських хорів був студентський хор Київського державного університету. Його організатором і довгий час керівником (1864–1908) був засновник української класичної музики М. Лисенко. У Києві, що був центром українського музичного життя, протягом усього дожовтневого періоду не було професіонального постійного хору. Однак організовані з аматорів хорові колективи М. Лисенка досягали високого рівня виконавської майстерності, ставали визначними мистецькими осередками [5].

Цікаві історичні відомості маємо про молодого тоді юнака Л. Ревуцького, в майбутньому видатного діяча української культури.  Лисенка, закоханий у мистецтво юнак за прикладом свого вчителя брав активну участь в роботі відомого музично-драматичного гуртка села Іржавець Прилуцького повіту, яким керував місцевий вчитель. Л. Ревуцький відповідав за музичне оформлення вистав, а також організував оркестр і хор, складав музику до вистав, брав участь у концертах як виконавець і диригент.