Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 1 )

Міністерство культури і туризму України

Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв

М А Т Е Р І А Л И

ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ

КОНФЕРЕНЦІЇ

30–31 жовтня 2008 р.

Київ

Видатні постаті науки, культури і освіти України: Матеріали Всеукраїнської наук.-практ. конф., Київ, 30-31 жовтня 2008 р. – К.: ДАКККіМ, 2008. – 344 с.

Збірник містить матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції “Видатні постаті науки, культури і освіти України”, проведеної Державною академією керівних кадрів культури і мистецтв 30-31 жовтня 2008 року, яка стала продовженням Міжнародних науково-практичних конференцій “Кобзарство в контексті становлення української професійної музичної культури” (2005) та “Бандурне мистецтво ХХІ століття: тенденції та перспективи розвитку” (2006). До збірника увійшли статті та тези доповідей, в яких, відповідно до заявлених секцій, розглядаються такі проблеми: світоглядні традиції українських просвітників та реформаторів, діяльність представників сучасної української еліти щодо формування національного наукового та культурно-освітнього простору, роль діячів діаспори в утвердженні українських культурних цінностей.

Редакційна колегія:

– ректор Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв, доктор філософії, професор, заслужений працівник освіти України (голова редколегії); Бітаєв В. А. – проректор з наукової роботи ДАКККіМ, доктор філософських наук, професор, заслужений діяч мистецтв України (заст. голови редколегії); – проректор з навчальной роботи, кандидат педагогічних наук, доцент, професор ДАКККіМ (заст. голови редколегії); Кузнєцова І. В. – вчений секретар ДАКККіМ.

Редактори: Коректура: Комп’ютерна верстка:

Л. В.Білоусова Д. І. Дороніна

ãДАКККіМ, 2008 ãАвтори, 2008

Пленарне засідання

Особистість в процесі самоорганізації

культури України

Богуцький Юрій Петрович,

кандидат філософських наук,

професор, академік Академії мистецтв України

УКРАЇНСЬКА ТВОРЧА ЕЛІТА В КОНТЕКСТІ

СУЧАСНИХ ПРОБЛЕМ ДУХОВНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

Аналіз проблем сучасного політичного, культурного та духовного розвитку України потребує активної участі національної української еліти в цих процесах. Зміст і специфіка функцій української творчої еліти визначаються конкретно-історичними особливостями розвитку Української держави і суспільства, специфікою соціальних груп, чиї інтереси вона представляє і, перш за все, – національна еліта України.

У даному контексті поняття “еліта” застосовано головним чином у трьох значеннях: 1) еліта суспільства за сферами життєдіяльності: політична, економічна, духовна; 2) еліти соціальних структур суспільства: класово-групова, етнічна, партійна, владна, профспілкова, професійна (освітянська, наукова, управлінська, військова, медична, мистецька та ін.); 3) еліта, яка класифікується відповідно до соціального простору і часу: українська еліта, українська еліта радянського і пострадянського часу, еліта центру і регіонів, транзитна еліта (перехідного періоду) [4, 8; 6, 54–55]. Можливі інші форми застосування поняття “еліта” і деякий відхід від запропонованої класифікації за іншими критеріями. Адже кожна класифікація має відносний характер, а деякі ознаки еліт підпадають під різні критерії. Загалом, елітарні групи можливо поділити на чотири групи: духовна (інтелектуальна), політична, економічна (підприємницька) та професійна. Кожна з цих груп еліт зобов’язана виконувати свій комплекс обов’язків (при цьому бути прикладом для інших), а оскільки обов’язки істотно відрізняються, то відповідно різняться й критерії приналежності до відповідного роду еліти. Кожна група еліт виконує основні соціальні функції, до яких належать пізнання світу, державне управління та безпека; економіка і бізнес; кваліфіковане виконання роботи за фахом [1, 5–8; 7, 430–432].

Безперечно, що всі еліти важливі, всі необхідні для збалансованого суспільного й духовного розвитку. Головне, щоб вони були на рівні актуальних суспільних потреб і ефективно виконували свої функції. На жаль, в Україні на сучасному етапі еліти не визначилися з цілями, ідеалами розвитку, з усвідомленням і захистом інтересів різних груп населення. Отже, однією з важливих проблем суспільствознавства та гуманітарних наук в Україні є вивчення проблеми змінювання ролі еліт в умовах перехідного суспільства, коли існує різке протиставлення інтересів різних соціальних сил, латентний і відкритий соціально-політичний та культурософський конфлікт у суспільстві.

Водночас виникає низка пізнавальних і практичних проблем: чи все в нашій об’єктивній реальності визначається причинами переходу до демократичного суспільства; яка роль нових правлячих еліт України у розв’язанні проблем трансформації суспільства; наскільки еліти суспільства відображають і захищають (висловлюють, презентують) інтереси соціальних класів, верств, професійних осередків, груп тощо.

На думку окремих вчених (Г. Ашин, О. Криштановська та ін.), в умовах перехідного етапу знижується “якість еліти суспільства” в цілому і окремих еліт [2, 14; 5, 189; 7, 432]. Але цей процес спостерігається не у всіх сферах. Так, виникнення та діяльність політичної еліти є відповіддю на потребу в управлінні суспільством за допомогою владно-політичних механізмів. В свою чергу, виникнення та діяльність творчої еліти є ознакою самоорганізації суспільства на засадах традиційної національної культури.

На жаль, на сьогодні українська духовна культура й наука перебувають у критичному стані. Показниками цього явища є такі: 1) кількість українських вчених та митців стрімко скорочується; 2) матеріально-технічна та інформаційна оснащеність української культури й науки в більшості випадків значно нижча, ніж на Заході; 3) знижується продуктивність наукових та культурних досліджень; 4) відбувається інтенсивний відплив інтелекту з наукової та культурно-мистецької сфери; 5) різко падає престиж наукової, культурно-освітньої та мистецької діяльності, водночас наростає криза професійної самосвідомості українських вчених, освітян, митців тощо. [4, 157–159; 5, 198]. Таким чином, вгасають дві важливі функції щодо науки, освіти й культури: когнітивна функція як виробництво нового знання й культурного продукту та соціальна функція – забезпечення науково-технічного і соціального прогресу, розвитку економіки, медицини, освіти, науки і культури.

Виходячи з цього, можна сказати, що головною функцією національних (політичних, економічних, культуротворчих) еліт є реалізація волі націй, класів, суспільних груп до забезпечення державотворчих та культуротворчих процесів, задоволення загальносуспільної потреби у політичному, економічному, соціальному, культуротворчому регулюванні [3, 23–24]. Еліти визначають “національну волю”, напрямки і фактори її консолідації, розробляють механізми суспільного регулювання, узгодження інтересів соціальних спільнот, виступають виразниками національних інтересів на міжнародному рівні.

До пріоритетних функцій національної еліти належить всебічний аналіз геополітичної, економічної, соціальної та культуротворчої ситуації в країні, а також прогнозування і вироблення стратегії й тактики для всіх структур та інституцій держави. Тому до складу національної еліти зараховують представників політичної, філософської, соціологічної та культурологічної науки, котрі здійснюють глибокий об’єктивний аналіз суспільного й культурного розвитку, оцінюють розстановку політичних сил в державі, можливості здійснення поставлених стратегічних цілей, розробляють концепції політичного й національного культурного розвитку. За структурою вони, однак, належать до еліти впливу, а не до еліти влади (якщо тільки не виконують безпосередньо владних, законодавчих чи інших державних функцій) [4, 78–79; 7, 430–431].

Крім того, національна еліта здійснює політичне представництво окремих соціальних груп, територіальних чи національних спільнот, визначає рівень підтримки тих або інших суб’єктів політичної та культуротворчої діяльності. В надрах національних еліт зароджуються ідеї про зміну політичних та націєкультурних курсів, концепцій на підставі врахування потреб й інтересів певних суспільних груп, а також пристосування їх до політичних та соціокультурних реальностей сьогодення. Національна еліта визначає пріоритети державної політики, забезпечує підготовку, прийняття та реалізацію політичних та культуротворчих програм та рішень.

Як соціокультурна верства найбільш компетентних, підготовлених, здібних до політичної діяльності людей, національна еліта є основною базою для підготовки і висунення керівних кадрів, формування адміністративного апарату. Вона виконує роль безпосереднього резерву політичних лідерів різних рівнів.

Отже, національна еліта виконує функцію самовідтворення, саморегуляції всіх своїх складових через відбір осіб із середовища певних суспільних верств. Тому представники національної еліти прямо або опосередковано здійснюють владу, керують політичним процесом, усіма видами політичної та культурно-громадської діяльності, беруть участь у виробленні політичних та культуротворчих норм, розвивають національну політичну культуру, тобто, по суті, відіграють провідну роль у функціонуванні, розвитку і зміні державотворчої та культуротворчої систем суспільства. Виконувати ці функції еліта взмозі тільки на основі взаємодії з більшістю народу.

Через існуючі механізми і створення нових потрібно вирішувати завдання підвищення якості національної еліти (як політичної, так і творчої). З цією метою можливо визначити наступні шляхи і засоби: 1) налагодити систему підготовки і підвищення професійних кадрів з урахуванням світового досвіду; 2) забезпечити демократичні ефективні механізми вертикальної і горизонтальної мобільності управлінської еліти (атестації, конкурси, система підготовки, курси підвищення кваліфікації, стажування в Україні та за її межами тощо); 3) подальша демократизація виборчої системи, гласність і відповідальність (законодавча, морально-духовна й творча) в системі, перш за все, владних та культуротворчих відносин.

Не менш важливою проблемою залишається створення механізмів демократичного контролю за системою діяльності і рекрутурування еліт, особливо політичної, економічної та творчої (закони про державну службу, про правових захист працівників позадержавних установ і підприємств, закон про творчу діяльність, творчі спілки та ін.). Без таких механізмів неможливо розв’язати ні проблеми якості еліт, ні проблеми ефективності її діяльності в інтересах Української держави та українського суспільства [4, 170].

Тому одним з найактуальніших завдань нині є визначення самих принципів формування і функціонування національної еліти України в сучасних умовах, механізмів її оновлення, а також її контроль за діяльністю з боку суспільства. “Суспільство, яке не турбується про формування і відтворення еліт, не контролює владу – це суспільство без майбутнього” [1, 58; 7, 430].

На сьогодні в Україні, як і в усьому світі, існують два шляхи формування національної еліти – відкритий та закритий. Відкритий шлях (механізм) формування еліти діє на широкій соціокультурній базі і характеризується співвідношенням штучних і природних, стихійних механізмів. Ці компоненти залежать від сутнісних характеристик суспільства: економічного і політичного ладу, рівня демократії, якості законодавства, культурних традицій, релігій тощо. Важливе місце при цьому посідають процедури формування національної еліти, з якої потім “рекрутуруються кадри” для законодавчої, виконавчої, судової влади, інформаційних і виховних систем, а також для галузі науки, освіти та культури. Закритий шлях (механізм) формування еліти базується на привілеях верстви, групи. Це фактично відтворення еліти на конкретній соціокультурній базі [4, 87]. В умовах кризи економічної і політичної системи суспільства боротьба різних соціально-групових еліт різко загострюється. Відбувається трансформація, або зміна еліт внаслідок якісних змін у суспільстві.

Отже, сутність стратегії нової генерації національної еліти України початку XXI століття може бути окреслена так: здійснити рішучий перехід від залишків пострадянського “авторитаризму” центральної та регіональної (особливо виконавчої) влади, а також активне залучення до цих процесів політичної, економічної та творчої еліти.

Література

1. Андрущенко світ і культура сучасної української людини / // Вісник Київського університету. Серія “Філософія. Політологія. Соціологія. Психологія”. – К., 1994. – Вип.5. – С. 3–11.

2. Візірякіна Н. І. Вплив інтелігенції на державотворчі процеси в Україні / Н. І. Візірякіна / Автореф. на здоб. наук. ступ. канд. політ. наук за спеціальністю: 23.00.03. – політична культура та ідеологія. – К., 2000. – 19 с.

3. Дзюба І. Проблеми культури в незалежній Україні / І. Дзюба // Бібліографічний вісник. – 1996. – № 5. – С. 22–25.

4. та ін. Політична еліта України: теорія і практика трансформації / , , М. І. Михальченко / та ін. – К., 1998. – 264 с.

5. Національна культура в сучасній Україні: зб. наук. пр. / НАН України. Ін-т національних відносин і політології / Упоряд. . – К., 1995. – 235 с.

6. І. Культура. Період реформування / Ін-т підвищення кваліфікації працівників культури / Д. І. Остапенко. – К., 1997. – 64 с.

7. , Богуцький , інтелігенція та українізація в умовах формування тоталітаризму // , Богуцький основ культурології в добу цивілізаційної глобалізації (друга половина XIX – початок XX ст.). Монографія / , . – К. : Генеза, 2005. – С. 429–433.

івна,

кандидат мистецтвознавства, професор,

заслужений діяч мистецтв України,

заступник Міністра культури і туризму України

ДИРИҐЕНТСЬКЕ МИСТЕЦТВО ЕЛЕОНОРИ ВИНОГРАДОВОЇ

Історія української хорової культури – це історія, насамперед, особистостей, які своєю творчістю й життям утверджують одвічні духовні цінності. Серед плеяди хорових дириґентів другої половини ХХ століття творча постать Елеонори Виноградової вирізняється мистецькою неповторністю і високою духовністю.

Елеонора Олексіївна Виноградова () – хоровий дириґент, педагог, музично-громадський діяч, заслужений діяч мистецтв України, професор Національної музичної академії України ім. П. Чайковського. Висота її таланту закорінена в родинних, родових первенях. Ці генетичні імпульси, успадковані від батьків, незмінно живлять її творчість. Любов до хорового співу прийшла ще у ранньому дитинстві через безпосередню участь у хорах і багатий слуховий досвід. Мати Елеонори Олексіївни – Віра Романівна – мала чудовий голос і музичний слух, а найбільше любила співати у хорі. Батько – Олексій Миколайович – був військовим, і сім’я часто переїздила з одного міста в інше. І скрізь, де б не жила родина (Грозний, Сухумі, Тбілісі, Магаданська область), мати завжди знаходила хор і з донькою відвідувала усі репетиції й концерти. У десятилітньому віці Елеонора Олексіївна уперше почула хорові твори Миколи Леонтовича у містечку Сусумал на Колимі (800 км від Магадану). Керівником хорового колективу був українець, і хор співав багато українських пісень. Крім співу в домі Елеонори Олексіївни жила також стихія літератури. Батько, за фахом військовий, а за покликанням журналіст, чудово читав вірші, був прекрасним лектором, володів виразним мистецьким і акторським талантом. Ці риси по спадковості передалися й дочці. Через постійні переїзди батьків Елеонора Олексіївна не змогла закінчити музичної школи, тому й не наважилася після закінчення середньої школи вступати до музичного закладу.

У 1949 році – вона студентка Московського текстильного інституту і, звичайно, активна учасниця хорового колективу. На одній з репетицій нею зацікавився керівник хору Борис Певзнер, студент Московської консерваторії, згодом відомий хоровий диригент . Її чудові голосові дані й музикальність викликали у нього захоплення. За його порадою Елеонора Олексіївна вступила до музичного училища ім. Гнєсіних на дириґентсько-хоровий відділ. Цей музичний заклад давав добру музично-теоретичну і хорову підготовку, яка згодом їй прислужилася при вступі до Київської державної консерваторії ім. П. І. Чайковського. В музичному училищі Елеонора Олексіївна навчалася у відомих педагогів: з дириґування – у В. І. Краснощокова, з хорового класу – у (на той час він працював головним хормейстером Великого театру). Елеонора Олексіївна завжди згадувала, що в мистецькому житті вона пережила два найсильніших враження. Перший раз, коли співала у зведеному хорі Інституту та училища ім. Гнєсіних, виконували “Реквієм” Моцарта: “Монолітне звучання великого хору, тембри оркестру і солістів – все захоплювало до глибини серця, – зізнавалася Елеонора Олексіївна. – а коли ми заспівали “Lacrуmosа”, сльози градом покотилися мені по обличчю. Я вперше зазнала таке сильне переживання, і цей стан запам’ятала назавжди” [1].

Наступним етапом на шляху осягнення Елеонорою Виноградовою таїни хорового мистецтва став київський період її життя. У 1965 році вона завершила навчання у Київській консерваторії і розпочала працю як керівник хору музично-педагогічного факультету консерваторії. Саме у цей час до консерваторії керівником студентського хору очолити запросили видатного хормейстера Павла Івановича Муравського. “При зустрічі з хоровим мистецтвом Павла Івановича я пережила своє друге сильне враження, – згадувала Елеонора Олексіївна. – Звук хору, інтонація, тембри – все було нове, сповнене дивовижної краси та природності. У Москві, де я навчалася, дириґенти більше уваги зосереджували на загальному звучанні хору, працювали над формою і стилем хорового твору. Над звуком та інтонацією так ніхто не працював, як Павло Іванович. Лише у Муравського я зрозуміла, як народжується краса музики від одного чисто проспіваного звуку” [1].

Наділена від природи ясним талантом і працелюбністю, збагачена досвідом навчання у Москві та Києві, Елеонора Виноградова починає торувати свою дорогу до верховин хорового мистецтва. Адже, ще у Москві, слухаючи хор хлопчиків із Лейпциґа, вона заповіла собі створити у майбутньому капелу хлопчиків та юнаків. Творила і створила не один хор, а цілий напрямок, цілу школу дитячого хорового співу в Україні. У нас стало звичним визначати хорові школи за географічними, територіальними ознаками. А школи виникають там, де творять видатні особистості. І творять школу не адміністративним способом, а яскравим талантом, яким Всевишній наділяє окремих людей. А все людське довкілля або сприяє становленню цього таланту, або створює перешкоди. Елеонора Виноградова, крок за кроком долаючи щоденне й скороминуще, утверджувала одвічні духовні вартості. Нині з висоти пройденого нею шляху ще виразніше постають усі етапи її творчої діяльності.

У роках – засновник і художній керівник хору хлопчиків та юнаків “Дзвіночок”. Цей колектив уперше в Україні озвучив заборонені на той час хорові партитури Д. Бортнянського та М. Березовського. Він став дипломантом Міжнародного фестивалю дитячих хорів, а Елеонора Олексіївна – лауреатом конкурсу. За її ініціативи і сприяння при чоловічій капелі ім. Левка Ревуцького створено хор хлопчиків та юнаків для збереження спадковості хорової традиції.

У роках – засновник Центру дириґентів-хормейстерів та композиторів “Тоніка”, діяльність якого активізувала процес відродження дитячого хорового співу та зацікавленість питаннями дитячого виконавства в Україні.

У роках – художній керівник та головний дириґент дитячого хорового колективу “Любисток” при Київській консерваторії ім. П. Чайковського.

У роках – художній керівник та головний дириґент дитячого хору хлопчиків та юнаків Київської спеціалізованої музичної школи ім. М. Лисенка. Гастрольні поїздки хору під орудою Е.О. Виноградової майже в усі європейські країни (Франція, Бельгія, Німеччина, Норвегія, Угорщина, Іспанія, Італія та ін.) утвердили авторитет цього колективу як високомистецького.