Видатні постаті науки, культури і освіти України (стр. 7 )

В 1939 році в журналі “Радянська музика” № 4 ішевим була надрукована стаття “Психофізіологічні основи сучасної фортепіанної техніки”. В цій роботі в дискусійній формі Беклемішев викладає свої погляди з багатьох питань фортепіанної педагогіки. Важливим для Григорія Миколайовича було виховання творчої ініціативи кожного свого учня, Беклемішев ніколи не нав’язував певні трактування або традиції виконання того чи іншого твору, а надавав повну волю інтерпретації. В своїй статті Григорій Миколайович зазначає: “Художня цінність твору... повинна відзначатись не лише його об’єктивною художньою цінністю, а й тим, як розуміє учень цю цінність. Для педагога складність полягає в поєднанні об’єктивної художньої цінності з розвитком і смаком учня. Завдання кожного педагога – не лише навчити грати на інструменті. А й розвинути смак учня до розуміння художності в музичному творі …”.

Українська музична педагогіка завдячує ішеву появою першого українського педагогічного репертуару для фортепіано, піаністична редакція якого включала в себе як педагогічний, так і виконавський тип редагування. Ця редакція являється документальним свідченням методичних принципів Григорія Миколайовича, характерних рис його педагогіки. Більшість п’єс у репертуарі належала українським композиторам – М. Лисенку, Л. Ревуцькому, Б. Лятошинському, В. Косенку, які в наш час стали класиками українського музичного мистецтва. (У 1930 році було видано 60 зошитів Українського педагогічного репертуару).

Важливо відмітити плідність новаторських принципів та методів викладання Беклемішева – широкої естетизації процесу навчання, максимального залучення сучасного звукового матеріалу, єдності педагогіки та виконавства. Введення ним концертів класу та монографічних концертів силами учнів свідчить про високий рівень педагогічної практики. Професіоналізм – одна з найперших його вимог до своїх вихованців.

Важливе значення Беклемішев приділяв пропагуванню в своїй педагогічній діяльності творів сучасних українських композиторів: Л. Ревуцького, Б. Барвінського, В. Косенка, М. Золотарьова, М. Коляди, М. Лисенка, С. Людкевича, Я. Степового, а також російських композиторів С. Прокоф’єва, М. Метнера, С. Рахманінова та О. Скрябіна. З останнім Беклемішев разом вчився в Московській консерваторії у Сафонова та все життя підтримував дружні стосунки. Також Григорій Миколайович розширював педагогічний репертуар своїх учнів транскрипціями Ліста, Таузіга, Бузоні, Сен-Санса, Брамса, Брассена й особисто своїми. Беклемішев першим з українських композиторів звернувся до фортепіанних транскрипцій органних творів, що дало змогу ознайомити учнів з органною творчістю композиторів добахівської епохи.

Київська консерваторія з перших років свого існування стала центром формування різних гілок фортепіанної виконавської школи – це Г. Беклемішев, Ю. Туринський, Б. Яворський, Ф. Блуменфельд, Г. Нейгауз та інші.

Українська фортепіанна школа збагатилась майстерністю учнів ішева. Продовжувачами його традицій стали: А. Луфер, М. Гозенпуд, А. Янкелевич, Є. Сливак, В. Шульгіна, В. Тихонов, А. Рощіна та інші.

Діяльність Григорія Миколайовича високо цінувалася його сучасниками. Широко була відзначена 25-та річниця його педагогічної діяльності. У ювілейну комісію для ушановування Григорія Миколайовича ввійшли визначні музиканти України – В. Пухальський, Ф. Козицький, М. Вериківський, К. Михайлов та інші, а також професор Берлінської Музичної академії Егон Петри й артист Московського художнього академічного театру ім. А. Адашев. Беклемішеву Г. М. було надане почесне звання “заслуженого професора республіки”.

Самовіддана багаторічна діяльність Г. М. Беклемішева, унікальна по своїй інтенсивності, новаторському характеру та багатогранності стала вагомим внеском у розвиток української фортепіанної школи та української музичної культури загалом.

Гавеля Богдан Русланович,

аспірант Державної академії

керівних кадрів культури і мистецтв

ВПЛИВ ДЕМОКРАТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ

ІВАНА ФРАНКА НА РОЗБУДОВУ МАЙБУТНЬОЇ УКРАЇНИ

ЯК РОЗВИНЕНОЇ, ВИСОКОКУЛЬТУРНОЇ НАЦІЇ ЄВРОПИ

З НОВОЮ ПОЛІТИЧНОЮ КУЛЬТУРОЮ

Видатний представник політичної думки України, поет і публіцист, літературний критик, філософ, учений-дослідник, невтомний громадський діяч Іван Франко (1856 – 1916) здійснив вирішальний вплив на розв’язання важливих політичних питань, суспільного розвитку в цілому. Він перебував у руслі загальноєвропейського революційного руху, був активним пропагандистом передових ідей свого часу. Франко – найбільший в українській літературі перекладач майже з усіх європейських мов.

З-під його пера вийшло близько 3000 літературних творів, публіцистичних і наукових праць. У них глибоко відображене інтелектуальне та суспільно-політичне життя протягом більш як 50-річного періоду історії не тільки українського, а й усіх інших народів тодішньої Європи. Друкуючись у польських, російських, німецьких, чеських та угорських виданнях, І. Я. Франко забезпечував українській літературі загальнослов’янський та світовий авторитет, пропагував її серед освіченої громадськості сусідніх народів.

В тодішній Україні ХІХ – початку ХХ століття існувало багато різних політичних течій і напрямків, які втілювали собою складну гаму суспільно-політичних відносин, різноманітних інтересів і потреб, політичних намірів і устремлінь. На цьому тлі формувалися передумови до виявлення нової демократичної політичної культури українського суспільства. Її рівень визначався історичними традиціями народу, сповідуваною ними національною ідеєю, політичним курсом держави, а також міфами і стереотипами, які склалися на буденно-особистісному й груповому рівнях. Зміст – узаконеними нормативними вимогами, які регулювали взаємини між людьми різних національностей, і моральними нормами, що склалися в процесі повсякденного спілкування, стилем поведінки окремих людей тощо.

Політична культура є сукупністю соціально-психологічних настанов, цінностей і зразків поведінки певних соціальних верств, окремих громадян, які стосуються їх взаємодії з політичною владою. Вона охоплює рівень знань та уявлень про політику, емоційне ставлення до неї, що мотивує політичну поведінку громадян.

В особі І. Я. Франка постає людина із широким світоглядом, високою політичною культурою, науковим розумінням природи та суспільства в їх історичному минулому, у розвитку, яка при цьому прозорливо вдивлялася вперед, у майбутнє історії людства. Він був переконаний, що в майбутньому суспільстві мусить утвердитися справжнє народовладдя, реальна, а не формальна демократія.

І. Я. Франко підкреслював пріоритет безпосередньої демократії. Головний засіб здійснення народом своєї влади, на його погляд, це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько-економічну, культурно-освітню й судову. І. Я. Франко визнавав необхідність представницької демократії для розв’язання деяких важливих для всякого суспільства питань, її органи належить утворити на рівні вільного союзу громадян, обранці яких сформують єдиний представницький орган для розв’язання питань зовнішньої торгівлі, обміну, суду, оборони. Усі обранці підконтрольні громадам, які їх обрали. За соціалізму, вважав І. Франко, буде забезпечена свобода кожної людини, цінність якої визначатиметься її здібностями й корисною працею. Соціалістичне суспільство, за його переконанням, це дуже зорганізоване суспільство, де панує народний суверенітет.

У 1875–1876 роки Франко опублікував у журналі “Друг” повість “Петрії і Довбущуки” (переробив у 1909 – 1912 роках). При всій її фантастичності, навіяній впливом Е.-Т.-А. Гофмана, вона відобразила стихійний протест карпатських опришків проти польсько-шляхетського гніту, піднесла ідею служіння інтелігенції народові. У повісті чується відгомін актуальних суспільних питань, пульсують народнопоетичні впливи і жива народна мова, виведено широке коло типових героїв у суспільно-побутовій атмосфері галицького життя ХУІІІ–ХІХ століть.

У поетичних творах І. Я. Франка порушуються складні моральні й філософсько-політичні проблеми свого часу, безпосередньо пов’язані з визвольним рухом. Як невтомний громадсько-політичний діяч І. Я. Франко велику увагу приділяв питанням формування політичної культури українського народу. У своїх творах він викривав політичне дворушництво, поміщицький та буржуазний індивідуалізм, анархізм, розмірковував про долю рідного народу, його майбутнє. Франко показав розкладницьку, реакційну роль поміщицького двору, що ніс на село деморалізацію, духовний застій, падіння. Для шляхтича існують передусім зиск, для нього все дозволено, аби тільки люди нічого не казали. А сумління, честь, мораль – усе це байки. На боці шляхти суд і всі закони австрійської держави, які охороняють її майно, але нищать здоровий організм народу [2].

Цінності, ідеали, норми й зразки поведінки, а також міфи і стереотипи, які склалися на буденно-особистісному й груповому рівнях, можуть бути закладені у творах мистецтва. Вони виявляються не лише в самосвідомості кожної людини, але й виступають як частина змісту політичної культури суспільства.

Сприймання творів мистецтва залежить від знання специфіки його мови. Розглядаючи твори мистецтва у взаємодії змісту і форми як основи інтерпретації, можна сприймати їх як повідомлення, певну систему і комбінацію знаків, як систему означених, коннотуючих можливих значень.

Якщо при аналізі творчого спадку І. Я. Франка взяти за основу підхід, що “будь-який художній твір, як і текст, через можливу взаємодію з іншими текстами, уявляє для особи, що створює даний текст, так і для тих, хто його сприймає, динамічне, постійно мінливе явище, що розвивається у часі” [1], то процес розуміння його художніх творів буде виступати як емоційно забарвлений когнітивний процес від форми до змісту.

Для громадянської лірики останньої чверті ХІХ століття як російської, так і української характерними були поетичні алегорії і символи, винесені з фольклору та попередніх літературних традицій. Наприклад: образ осені символізував згасання суспільного життя, образ зими – пору суспільного застою, образ ночі – період чорної політичної реакції, і навпаки: образ весни, весінньої громовиці символізував час громадського пробудження в народі, а образ бурі – натиск народної революції. До цих засобів поетичної мови вдавався у 70–80-х роках ХІХ століття й І. Я. Франко. Особливо характерний із цього погляду його цикл “Веснянки” [3].

У пригоді йому ставав народнопоетичний за своїм походженням мистецький засіб психологічного паралелізму. Наприклад:

Втішно птиця лине,

Гамір, співи, крик...

Тільки бідний гине

З голоду мужик.

Цвіти серед поля

Долом і горов, –

Тільки тьма й неволя

П`є народну кров.

(“Веснянка”).

До заключного циклу поетичної лірики Франка – “Excelsior!” увійшов відомий його твір “Каменярі” [3]. В алегоричному образі колективу каменярів художньо втілено демократичні традиції цілих поколінь – бійців за народну справу. Далекий і важкий шлях до нового життя. Одні падають на тому шляху, знесилені, інші заступають їх місце і йдуть, не збавляючи кроку, бо світить їм ясність ідеалу:

І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб`ємо скалу, розробимо граніт,

Щоб кров`ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.

(“Каменярі”).

Роль “утішителя” народних мас не відповідала характеру І. Я. Франка. В своїх художніх творах він оспівував красу життя і наполегливе прагнення українського народу до світлого майбутнього. Цей історичний оптимізм поставив Франка-художника на чолі всього літературного процесу України кінця ХІХ століття і сприяв піднесенню політичної культури його сучасників.

Література

1. Знак. Текст. Культура. – М., 2001.

2. Історія української літератури. – Т. 4. – Кн. Література 70 – 90-х років ХІХ ст. / За ред. О. Є. Засенко. – К., 1969. – С.331-424

3. Франко І. Я. Вічний революціонер: Вірші та поеми. / Упоряд., передм. та прим. . – К.: Веселка, 1986. – С. 12-17.

4. Франко І. Я. Твори: в 3-х т. – К.: Наук. думка, 1991.

ївна,

кандидат педагогічних наук, доцент, професор

Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв

КУЛЬТУРНА ЦІЛІСНІСТЬ ПОГЛЯДІВ Г. Ф. ГРИНЬКА

СТОСОВНО РОЛІ І МІСЦЯ ОБДАРОВАНОЇ ОСОБИСТОСТІ

В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Перебудова художньої свідомості на початку ХХ століття, широкий громадський інтерес до дитячої та юнацької творчості були прогресивною тенденцією у культурному розвитку післяреволюційної України. Провідні наукові сили стали на позиції збереження національної культури, залучення широких мас населення до художньої творчості та визначення особливої ролі і місця обдарованої особистості у розвитку молодої держави.

У перші післяреволюційні роки короткочасова державна незалежність (1917–1920) започаткувала нову національну систему освіти, що базувалась на педагогічних і педоцентристських засадах. Значний внесок у формуванні нових поглядів щодо ролі і місця обдарованої особистості в українському суспільстві було здійснено Гриньком Григорієм Федоровичем (30.11.1890, с. Шепетівка (нині – Лебединський р-н Сумської обл.) – 15.03.1938) – державним і освітнім діячем, теоретиком і організатором нової системи народної освіти. Він входив до складу урядів УСРР і РСФР, а з 1920 по 1922 р. – очолював освітню галузь України. Спільно зі своїми однодумцями з Народного комісаріату освіти (Я. Ряппо, О. Поповим) розробив і запровадив єдину систему соціального виховання.

Першою всеукраїнською нарадою з питань народної освіти (березень 1919 р.) було прийнято проект організації народної освіти в УРСР, відповідно до якого вона мала складатися з установ соціального виховання дітей до 15 років і професійної освіти. У травні 1920 року Наркомосвіти УРСР розіслав усім тимчасову інструкцію про політику радянської влади в галузі освіти. В ній зазначалось, що центр ваги по створенню школи другого ступеня необхідно перенести на професійно-технічну освіту і клуби пролетарських та селянських підлітків.

Характерно, що дискусії над новим підходом до освіти проходили серед діячів освіти й громадськості. Зокрема, різко засуджував політику Наркомпросу і категорично виступав проти підтримки громадськістю професійно-технічної освіти. Він писав: “Секретар ЦК комсомолу Шохін передав доповідну записку в Наркомосвіти “Про систему Народної освіти”. В ній відстоюється принцип “Хай живе школа спеціальна!”. На думку А. В. Луначарського, така позиція була неприпустимою, і він різко виступав проти спеціалізованої школи як осередку системи радянської освіти. Безумовно, загальноосвітня школа створювала певні умови для урівнялівки, але, як видно, більшовицьку владу це влаштовувало.

З іншого боку, , та інші представники Наркомпросу України у 20-ті роки ХХ століття намагалися на практиці здійснити ранню професіоналізацію та вузьку спеціалізацію, із наданням юнацтву певної кваліфікації, починаючи з 15-річного віку. На основі одержаних знань – до їх практичного використання, і до подальшої спеціалізації у галузі наукової та художньої творчості в інститутах та академіях.

Вже з квітня 1920 року розпочалася напружена робота над втіленням нової програми на місцях у шкільну та позашкільну роботу, охопивши практично всі найбільші міста країни (спочатку у Донецькій області, потім у Миколаєві, Одесі, Києві та інших містах).

На цих засадах в країні відбувався пошук і створення нової педагогічної теорії, в основу якої було покладено ідеї вільного виховання, а організаційну основу навчання визначали головним чином інтереси і потреби дитини. Цього факту не можна не враховувати, розглядаючи ставлення до обдарованої особистості на той час в Україні.

У 20-ті–30-ті роки в Україні відверте й щире визнання набуває спеціалізована школа. Ідею цієї школи гаряче підтримував вчений . Зокрема, він здійснив глибокий теоретичний аналіз функціонування спеціалізованої школи за кордоном. Багато уваги вчений приділив питанню виховання обдарованих школярів.

Дослідник інштейн, на противагу йому, рішуче виступив проти розвитку спеціалізованих шкіл. Головним аргументом у його доказі стала ідея всебічного, гармонійного розвитку особистості, втілення якої, на думку вченого, неможливо здійснити в рамках спеціалізованої школи. інштейн зазначає, що в центрі уваги вихователів повинні бути питання підвищення загальної культури всіх дітей, які навчаються в школі. Вчений вважав за необхідне спрямовувати зусилля на розробку методики індивідуалізації навчання у рамках загальноосвітньої школи.

Серед теоретичних розробок із питань функціонування спеціалізованої школи привертають увагу роботи українського вченого-педагога, професора Ф. І. Шміта. У своїй фундаментальній праці “Психологія малювання”, призначеній для педагогів, вчений розглянув етапи розвитку спеціалізованих шкіл, зокрема, художнього напрямку. Ф. І. Шміт зазначав, що справжня підготовка митця повинна спиратися на природні дані людини. При цьому важливо розуміти, що результати наполегливої творчої праці учнів в основному виявлялися не раніше 15-ти років. Винятком можуть бути лише найбільш яскраві обдарування, які реалізують себе у більш юному віці. Ф. І. Шміт підкреслював, що мистецтву потрібні не лише генії, а й порядні, “грамотні” виконавці для обслуговування широких мас.

Вчений звернув увагу на універсальний характер художніх шкіл із представництвом різних мистецьких фахів. Вже в рамках школи майбутні поети, архітектори, музиканти, танцюристи, актори, скульптори можуть разом втілювати той чи інший задум і вивчати в одному потоці теоретичні дисципліни. Що ж до освіти у спеціалізованій художній школі, то вона повинна, на думку професора Ф. І. Шміта, будуватись за такою структурою: як головний чинник визначається інститут теоретичних мистецьких дисциплін, на його базі було б доцільно розгорнути роботу спеціальних майстерень: архітектурні, художні, скульптурні, літературні, драматичні, балетні, музичні.

Для підтвердження своєї думки вчений наводить як приклад досвід функціонування такого інституту у м. Харкові. Інститут було засновано гуртком “Друзі мистецтва” у 1919 році Керівництво інституту організувало навчання на Вільному факультеті мистецтв, за спеціальною програмою, яка передбачала широкі міжгалузеві та міжфакультетські зв’язки. До циклу дисциплін входили, зокрема, такі: психологія, мистецтвознавство, основи фізіології людини, теорія стилів і форм мовлення, соціологія мистецтва, теорія ритміки, педагогіка художньої творчості, основи правознавства, технологія мистецтва та цикл спеціальних художніх предметів. Дотримуючись положення про міжгалузеві і міжфакультетські зв’язки, покладені в основу роботи інституту, Ф. І. Шміт розробив окрему програму розвитку спеціалізо­ваних шкіл-майстерень при вищих мистецьких навчальних закладах.

Концепція вченого націлена на виховання художньо-обдарованих дітей у віці 6 – 17 років й на перспективу подальшого навчання у вузі, що повинна здійснюватись на основі безперервної професійної мистецької підготовки. Ф. І. Шміт розробив обґрунтовану художньо-виховну програму, що включала цикл лекцій з предметів, спрямованих на підвищення загального естетичного розвитку учнів.

У 20-ті роки становлення культурних цінностей обдарованої особистості відбувалося переважно у рамках вузькопрофесійних шкіл, що набули у цей час свого розвитку і мали за мету дати своїм вихованцям знання, вміння й навички з орієнтацією на певну спеціальність. Що ж до мистецьких шкіл, то тут їхня кількість в Україні постійно зростала.

Зміст, організація і методи мистецької діяльності визначались інтересами й потребами дітей та юнацтва, які і самі знаходились у центрі культурного життя країни.

Особливістю розробленої схеми Наркомпросу України, проект якої був заслуханий на Всеукраїнській нараді завідуючих губернськими відділами Народної освіти Наркомос 25 березня 1920 року у м. Харків, була її оригінальність. Наркомпросом України було здійснено порівняльну характеристику нової схеми народної освіти в Українській Соціалістичній Республіці і основної схеми профіесійно-технічної освіти в Російській Соціалістичній Радянській Республіці за підписом .

Українська схема розгортала єдину систему профтехнічної та соціально-наукової освіти. Як основний елемент професіоналізації виступає спеціалізація, що доходить до самої середини освітньої системи, а не тулиться до неї збоку, як в основній схемі 1919 року. На практиці це означає, що обдарована особистість є особливою соціально-культурною цінністю, якою опікується Українська держава.

На думку , актуальність такої перестановки освітньої системи була спричинена невідкладними питаннями неосяжного господарського фронту, який тоді лише розгорнувся. Ця схема стала не приводом для дискусії, а беззаперечним наказом для роботи на культурних і освітніх теренах України. З неї вийшло практичне будівництво у великій країні, що мала на той час 30 мільонів населення.

Культурна цілісність поглядів стосовно місця і ролі обдарованої особистості в суспільстві дозволила сформувати в Україні позитивне ставлення до спеціалізованого навчання, безперервної освіти, психотехніки та педології як наук, спрямованих на раннє виявлення й індивідуальний розвиток творчих обдарувань. Наркому освіти України за досить незначний період свого перебування на цій посаді (всього за два роки) вдалося довести необхідність зосередження зусиль з боку державних чиновників, вчених та педагогів на ранній професіоналізації молодих обдарувань. Це підверджується зростанням кількості професійних навчальних закладів, що займалися підготовкою обдарованих дітей та молоді в Україні, а також особливо уважним ставленням широкої громадськості до молодих талантів. Такий підхід, на думку , призводить до підвищення загального культурно-мистецького життя країни.

Головач Наталія Миколаївна,

аспірантка Державної академії

керівних кадрів культури і мистецтв

НАУКОВО-РЕЛІГІЙНА СПАДЩИНА

АРСЕНА РІЧИНСЬКОГО

Однією з видатних постатей України у національному культурно-освітньому процесі 20 – 30-х років ХХ століття є Арсен Річинський () – відомий громадсько-політичний діяч, український науковець – релігієзнавець, лікар, просвітитель, творець духовної музики, який виступав за незалежну Українську державу та православну церкву. Останнім часом значну увагу дослідників привертає увагу наукова та публіцистична спадщина А. Річинського, зокрема його релігієзнавчі праці “Особливості української релігійної свідомості” та “На манівцях”, в яких автор розкривав питання про роль національного моменту в релігійному житті, про співвідношення національного і релігійного. На це питання, яке є актуальним і на сучасному етапі, звертали свою увагу і сучасні дослідники, а саме, А. Колодний, О. Саган, П. Яроцький, Л. Кондратик.

Праця “Особливості української релігійної свідомості” – це глибоко релігієзнавчий та філософсько-культурологічний твір, який, на думку багатьох українських дослідників, є однією з найкращих робіт в українському релігієзнавстві. Обґрунтовуючи актуальність свого твору, А. Річинський пише, що, аналізуючи український світогляд, можна дійти висновку, що нашому народу безрелігійність не притаманна, що це явище нав’язане і є виявом духовного полону небезпечного для самого існування нації [3]. Як вважає П. Кралюк, А. Річинський фактично пропонував у своєму творі варіант релігійно-національної ідеології для українців під впливом православного погляду, який вирізняється толерантністю та терпимістю до християнських церков і традицій. Досліджуючи формування українського релігійного світогляду, А. Річинський доходить висновку, що це довготривалий процес, який зазнав впливу через зміну панівних релігій, створення певних цінностей та ін. Таким чином відбувалася тривала еволюція релігійного світогляду нашого народу. Також він намагався поєднати націоналізм і християнство, створивши свою версію – “християнський націоналізм”. Звертаючи увагу на певні етнічні моменти в християнстві, намагався довести універсальність цієї релігії через функціонування національної церкви. Націоналізація церковного життя відбувається за допомогою мови, місцевих церковних звичаїв і обрядів та народного церковного мистецтва, що включає церковний спів, архітектуру. Адже кожна течія християнства, яка з’являється в тій чи іншій країні, намагається адаптуватися, приймаючи певні традиції, які існують серед цього народу, і таким чином відбувається “націоналізація” християнства за допомогою обрядової сфери. Унікальність його робіт з релігії полягає в тому, що він намагався поєднати наукове й канонічне витлумачення проблеми співвідношення християнського універсалізму і націоналізму, беручи за основу аналіз біблійних текстів. А. Річинський наголошував, що універсальний зміст християнства реалізується лише у функціонуванні національних церков [2, 84]. Ці ідеї А. Річинський виклав у своїй науковій праці “На манівцях” – збірка статей, присвячених питанням українського церковно-національного життя.